1895

Ольга Косач-Кривинюк

Зиму 1894–95 років Леся живе в Софії у Драгоманових.

6 січня сестра Ольга пише Лесі листа. Поздоровляє з Новим Роком, хоч і запізнено. Сповіщає, що на Різдво приїхав до них до Києва батько, «сьогодні» їде назад до Колодяжного і бере з собою брата Миколу, а на тому тижні туди поїде мати і забере Миколу до Києва. Брат Михайло на свята не приїздив і, на її думку, добре зробив, бо їм приємно було б його бачити, але ж його жінці було б дуже сумно без нього на Новий рік. Сини тітки Олександри з товаришем приїхали за кілька день перед Різдвом і поїхали лише 5 січня. Ольга їм рада, бо багато з ними ходила по Києву, по театрах, по виставках (було три і всі погані). Новий Рік зустрічали в Лисенків. Була ялинка, Микола Віталійович багато грав, Людя мелодекламувала свою «Сафо». Говорили про всіх «вас» і пили за «ваше» здоров’я і щастя.

Ольга питає, як вони в Софії зустрічали Новий рік. Просить написати, як у Болгарії святкують Різдво, бо «нам усім» то цікаво. «У нас» 3 січня була ялинка, були тільки Лисенки й Славінський. «Ми» багато пустували, мало не заморили Славінського, бо він був єдиний кавалер, що танцював, а наші хлопці в тому періоді, що «не танцюють». Вони смішні, «плутаться», важний вигляд на себе напускають і, як каже Галя [Ковалевська], люблять провадити «розумні розмови», особливо Тося [молодший син тітчин Антон Шимановський], а в суті він, як був скорпіон [так його прозвали в дитинстві], так ним і залишився, правда, дуже милий.

«На свята ходили ми до археологічного музею, Антонович [Володимир Боніфатійович] нам докладно і цікаво про все розповідав. Попали в музей за протекцією Славінського, що буває в нас мало не щодня, особливо на свята, і вже другу просьбу виконує надзвичайно хутко, щось надзвичайне, як для нього; і раніш дуже ввічливо робив обіцянки, але не виконував їх, а тепер виконує, та ще й швидко». Леся здивувалася б, побачивши цю переміну або побачивши, як ретельно він вішав усе на верх ялинки. Клісургський був на свята і на Новий рік. Розповідав про «вас» і дуже хвалив Лесину болгарську мову. Він дуже багато вчиться до державних іспитів і боїться, аж спати не може.

Галя [Ковалевська] приїхала на свята до Києва. Змарніла, бо знов має безсонницю. Чоловік її в Петербурзі статистиком. Ольжині нові знайомі пороз’їздилися на свята, і вона в гості майже не ходила, зате «до нас» стільки людей приходило, що дзвінок не вмовкав. На перший день свят великою бандою ходили колядувати по знайомих. Так пустували на вулиці, що Тимченко [Євген Константинович] умлівав од страху, щоб «нас» не забрали до поліції за порушення тиші та громадського спокою. Було слизько і «ми прокочували» одне одного, найбільше Черняхівський [Олександр Григорович], але Ольга його перемогла, бо по Володимирській од Благовіщенської до Жилянської гнала, тільки трошки попихаючи в спину. Казав, що ніколи їй того не забуде. Заколядували повну торбу всячини. Остап Лисенко був за міхоношу і благав зайти «ще в одне місце», щоб торба сповнилася вщерть. Святкові дурощі скінчилися, і Ольга 4 січня почала знов учитися та стала найсерйознішою дівчиною, і Славінський зовсім іншим тоном тепер говорить своє «Олег Петрович», ніж на свята говорив.

Тітка Олександра, бідна, цілі свята була сама в Умані, і хлопці, щоб хоч трохи побути з нею, поки вільні, поїхали 5 січня замість 10-го, і Ольга їх не затримувала. Вони запрошували Ольгу приїздити до них на Великдень, або як буде їхати на літо в Колодяжне. Вона не знає, як буде і де вона буде літом, є багато місць, куди хотілося б, але мало певності, що куди-небудь поїде, бо на життя в Києві та на її учіння так багато йде грошей, що їй сором просити ще на щось, особливо знаючи, що їх у батька нема.

Хотіла ще дещо написати, але за кілька годин батько їде і треба допомогти йому складатися. Просить поздоровити всіх родичів і побажати їм всього найкращого. Приписує, що має ще нові прозвища: «Нарцизовна» і «Тюльпановна». Так уманські хлопці її звуть. Взагалі вони надзвичайно ніжно і по-лицарськи з нею поводяться, навіть Тося, такий дикий зо всіма, їй різні чемності та ніжності виявляє. Взагалі, вони вважають її за якусь трохи вищу істоту. Але найбільше смішать її тим, що уважають її навіть за гарну на вроду. Всіх насмішили, як почали дорікати їй, що ходить у темному, і кожен розказував, як би він її убрав, щоб підходило до неї: в тих фантазіях чого тільки не було, і білі мантії і якісь вуалі, що мали б розвіватись коло неї, а як триматися на ній, то невідомо, тому було б дуже тяжко вволити їх бажання і так одягтися, як вони проектували.

11 [23] січня Леся написала до Михайла Павлика листа.

11 січня Леся Українка написала «Лист на Україну до товаришів».

21 січня Леся написала до Михайла Павлика листа.

31 січня [12 лютого] Леся написала до Михайла Павлика листа.

2 [14] лютого Леся написала до Михайла Павлика листа.

[5] 17 лютого Леся написала до Михайла Павлика листа.

6 [18] лютого Леся написала до Івана Франка листа.

6 [18] лютого Леся написала Михайлові Павликові листа.

11 лютого Леся написала до Михайла Павлика листа.

13 [25] лютого з Софії Леся написала до бабуні листа.

15 [27] лютого Леся написала до Михайла Павлика листа.

18 лютого мати пише Лесі (називаючи її «Зеїсочок»), що много винна перед нею, «але прости». На свята (Різдвяні) журилася, бо Міша «тяжко збрехав»: написав, що приїде, мати навіть гроші на дорогу послала, а він і не приїхав. Потім брехав, що не можна було, бо професор поїхав і на нього залишив фізичний кабінет. «Але це – брехня! […] Певне, домашні не пустили, – сказали, що ,без надобности’», а Міша з самолюбія маму, а, може, й себе, обманює. Мати дуже журилася, але «время», отой «наилучший врач», – уврачувало її жаль; – хоч не зовсім, але «острый период» уже минув…

Святками було багато шарварку. Леся знає з торішнього досвіду, що мати не повинна бути задоволена з приїзду надзвичайно метушливих кузенів, та ще з товаришем. І справді, сестра Ольга так забігалася з ними по Києву, що зовсім не одпочивала за свята. Пізно лягала спати. Кузени, навіть «Тоська», поправилися. Ольга думала, що вивчать сковзатися на коньках, але у них це тепер «очень глупое занятие», самі не сковзаються і вчити не хотіли. Однак на глупих фантомів та на голову, «говорящую без тела», ходили дивитися. Батько містився, звичайно, у нас, а хлопці в порожній студентській кімнаті в господині дому. Батько називав хлопців «дейнеками». Людей приходило до нас багато. Особливого нічого не було: Лисенки робили ялинку, кликали нас і Старицьких, ми робили, – кликали їх і Старицьких.

Приїздили деякі «знатні іностранці». Був з Херсонщини якийсь Левицький (Микола Васильович, «артільний батько», «артільщик»), він хоче [щоб його звали] Левитський. Казав дуже цікаву річ, з якою він «носиться», про сільськогосподарські артілі, як мати називає їх «общинное хозяйство». «Ах, Лесічко, комедія яка: купили одесці газету, зветься ,По морю и по суше’ і ото ведуть її! Нещастя саме, та й годі! Літерати з них, звісно які… Скучна газета, до того, що неможливо читать!» […] «Одна грусть!» Одесці й самі плачуть, що погана газета. А хто ж винен? Чого микатись у ризи? Грошей не обіцяють співробітникам. А з благотворительности, звісно, що дають російською мовою.

«Наші», чи «ваші» літературні діла «ні шатко, ні валко». Славінський ніби то перекладає великого (драматичного) «Раткліфа» Гайне. Хоче його пустить замість морських віршів. Але ж лінивий до того, що ні способу: лишилось 4 сторінки і два місяці волочить. У четвер мав прийти читати і не прийшов. Була масниця, прийшли тільки Людя і Стешенко, але Славінський, раз мав читати, то повинен був прийти. «Ні, ся кна-кна пропащої путі! Змарнотравить увесь свій вік – і кінець. І хоч би приємності заживала, а то вічно ,у пригніченому стані’ знаходиться». Про лист до Лесі Славінський казав, що соромився, довго не відповідавши, тому й не писав, а цими днями конче напише.

Бідна Людя все «сурганить» з батьком «исторический роман». Авторських їм цього року мало, бо театри були зачинені (через жалобу по цареві), то треба більше заробити з «Московського листка». Приїде їх Маня з Петербургу. Приїздив Римський-Корсаков і дуже запрошував Лисенка у піст до Петербургу презентувати «Тараса Бульбу», але навряд чи Лисенко збереться. Кумедна річ pour la bonne bouche: Лисенко цього року не пив свяченої води (хоч щороку п’є на Водохреща і навіть нічого не їсть, поки хтось не принесе свяченої води і він не нап’ється), бо він дуже боїться зарази і п’є лише варену воду.

Цими днями мати знов писатиме. Всіх цілує. Питає, чи одержала Рада її листа, писаного перед самим Різдвом.

19 лютого Леся написала до Михайла Павлика листа.

22 лютого в листі до посланця од М. В. Ковалевського до Львова Леся вболіває над тяжким станом здоров’я дядькового і скаржиться на пригніченість з приводу української пасивності.

24 лютого в листі до Михайла Павлика Леся, говорячи про дядьків ювілей, каже, що хотілося б, щоб усі хороші слова й наміри, проголошені на ювілеї, не були лише «адресовими», а оправдали себе в дійсності.

28 лютого мати пише Лесі (називаючи її «Зеїсок»). Згадує, що їх листи розминулися, що матері прийшов лист од Л. М. Драгоманової, за який мати дуже дякує. Питає, чи одержала Рада її листа з-перед свят. Не знає, чи одержала Леся від матері ноти Чайковського, що їх просила, і романси на слова (переклади) Гайне від Миколи Віталійовича (Лисенка) з його написом. Просить не забути написати, чи одержали і чи сподобалися романси на слова Гайне.

Славінський дуже хотів, щоб ці романси співали на студентському вечорі оперні співці, але Лисенко не хотів зробити ні одного кроку до артистів і справа тому не вийшла. Думали так, як торік з Людиним концертом (що Славінський їздив для нього до Заньковецької), тепер улаштувати спектакль на Великдень і ставити материну «Світову річ» і Людину «Сафо». На Сашу (в Світовій речі) думали запросити Іщенкову, Стасенко – Славінський (з великою охотою). Сафо – Людя, Алкей – Славінський. Але, як і торік, це буде «ігра ума», бо досі нічогісінько не робиться.

Крім того, Людя пише «Богдана», Славінський «тяжко засаджений» за сочіненіє. Як не напише до 10 березня, то не залишать при університеті. Тулубець (Олександер Олександрович Тулуб) був у нього і каже, що Славінський таки справді пише, обложений книгами і актами і нудиться страшенно. Цей спектакль мав бути в ряду спектаклів трупи Садовського і Заньковецької, що приїдуть на Великдень до травня. «От, уже не знаю, чого?! Чи мало було торішнього фіаско! Публіка рішуче порозумніла, чи що, – тільки її просто нудить і од п’єс балаганно-ходульно-мертвих і од… такої гри. Україна, етнографія більше не вивозять! Однак, думають ще пробувати. Дай, Боже… як то там про теє теля кажуть! О спектаклі ж наших, хоч певна, що його не буде, пишу для того, щоб ти знала, які дезидерати маються. Збірник, все ще, – той, молодечий, – не рушив ні до цензури, нікуди. Складається, переписується, чи що…»

Приїхала Маня Старицька. «Дуже у неї великий запас путності, коли вона, не вважаючи на своє акторство, зосталася симпатичною людиною». Маня схудла. Оксана (Старицька) гладка. З Стешенком у неї продовжуються «драматичні етюди». «Щодо світогляду, то серед темної сили починають з’являтися світліші промені». Одеська часопись трохи поліпшала, хоч ще «много нужно», щоб стала, «як люди»! Питає мати, чи одержала Леся листа од молодших дітей. Пише, що ходили на Контракти [щорічний ярмарок у Києві], там багато азіятів з Кавказу та Криму. Мати купила кавказьку вишиту скатерку, бо любить ці речі. Шкода їй цеї орнаментної культури, – гарна була річ, та з’їдять боборикинці (такі люди, як персонажі в романах Боборикіна). Нові зразки, – «применительно» до смаку цеї купуючої публіки, – стають все гірші, на чадрах, на всьому. «Ну, а коли ж ми кримські узори видамо? Я не гублю цеї думки. Хоч це поки що quasi una fantasia!»

Приїздив новий світоч, піаніст Слівінський. Учителька музики Лесиних сестер Ольги й Оксани, панна Соушек (полька), на материне дивування з реклами цього невідомого їй піаніста сказала: «играет, как бог». Хоч про велику снагу небожителів до грання на фортепіяні ніхто нічого не знає, але мати пішла послухати. Куди йому до Грюнфельда! Як поляк, добре грає лише Шопена, але чинить неблагородно, бо всіх «шопенізує» – через що обезличує. Бетховен у нього пропада зовсім, – «цей правдивий полубог, після котрого, – як казав Козловський (нагадай дядині цього колишнього нашого знакомця), – ‘можна было бы и не сочинять больше сонат’. Навіть ‘Мендель’ [Мендельсон] пропав зовсім у Слівінського. Як можна це робити?» Концертів багато було, але ні одного гарного. Сестра Ольга ходила на якийсь показніший і то сказала: «Ет!» Мати не хоче ходити, – щоб сказати таке коротке слово, не варто робити таку далеку путь. Лікарка Тальберг читає публічні лекції, виключно для жінок про жіночу анатомію і фізіологію, «краще сказати, це 5 лекцій по акушерству. Нічого собі. Мета добродійна. Багато слухачок. Ну, бувай здорова, поцілуй всіх. Пиши. Ми всі здорові. Діти будуть писать. Мама.»

Після 10 березня, перед Великоднем сестра Ольга пише, що сором їй за довге неписання Лесі, але не писала не лише через закляте «так якось», а ще й через те, що її наука дедалі важча і багато часу забирає, навіть читає тепер мало. Цей раз напише геть про все.

Після Різдва «наші» роз’їхалися: батько, мати, Микола до Колодяжного, хлопці тітчині до Умані. Залишилися самі і нудилися, бо звикли за свята до компанії. Тільки Славінський потішав, приходячи щодня і розказуючи свої «інтересні історійки». Він був їх лицарем-охоронцем, бо пообіцяв матері глядіти їх без неї. Учіння їх іде добре. Перед масницею Ольга була на студентському вечорі з Старицькими паннами, за кавалера в них був Черняхівський (Олександр Григорович). Розпорядчики на вечорі: Славінський, звичайно; Стешенко, Міхновський і (можна уявити Лесине здивування!) Спілліотті в чорному сурдуті, білій краватці і білих рукавичках. Ольга думала, що з нею удар буде, як побачила його. А він дуже звивався і був галантний. Ольга дуже багато танцювала, а що любить танці, то було їй весело. Міхновський, сумний та надутий звичайно, на цьому вечорі був надзвичайно чемний і веселий. Славінський дуже був утомлений і сидів та відсапувався і не танцював, лише один раз танцював з Ольгою, а на знак свого великого «расположения» подарував їй вельми гарного букета. Оксана Старицька майже не танцювала, бо коли вона йшла в танець то Стешенко робив мученицьку міну, і вона стала відмовляти. За Ольжине «легкомыслие» не було кому мучитися і вона натанцювалася досхочу.

На масницю Ольга була на новій опері Римського-Корсакова «Снігурочці», але ця опера їй не сподобалася. Була на концерті піаністки Друкер (дуже гарна машина, та й годі) і піаніста Слівінського (він дуже гарно грає Шопена, але й Бетховен у нього виходить, як Шопен, і тому пропадає). «Хутко приїде Грюнфельд, певне, підемо». Взяли білети на концерт Мазіні (єдиного, як казав про нього Рубінштейн).

Тітка Єлена недавно писала Ользі, що вона з сином приїде в Росію (з Сибіру) в червні, а її чоловік, якому маніфестом зменшили термін заслання на рік, у жовтні. Приїдуть уже зовсім і хотять оселитися десь недалеко від родичів. Може, в Умані. Тітка Олександра теж недавно писала. Вона зовсім заморилася з хлопцями, бо поки вона одпочивала на масницю в Полонному, то служниця покинула, і тепер тітка порається сама.

Київські знайомі маються добре. Лисенко тільки був трохи слабий. «На свої роковини 10 березня насмішив нас: зовсім здоровий, розмовляв, грав, тільки трохи ,томний’ і частіш казав: ,невже?’. Раптом здалося йому, що в нього гарячка, взяв градусника і, не намірявши гарячки, завстидався». Старицьких бабуня, як завше, мила і ласкава. Старицька, як завше, сміється.

Людя гибіє за писанням роману для «Московського листка». Для тої ж «помийниці» недавно вона написала оповідання «Червоний диявол». Оксана Старицька страждає, щодня плаче і читає Бокля, що Стешенко дав. Черняхівський [Олександер Григорович, лікар-психіатр] з цього приводу збирається писати розправу про вплив Бокля на сон, бо Оксана, після того, як казала, що це чудова книжка, і що вона її читає з захватом, поклала на неї голову і заснула ще й голосно захропла. Лікарка Тальберг читала 5 публічних лекцій про жіночий організм лише для жінок. На останній лекції їй подали адрес з багатьома підписами (і Ольга з матір’ю підписалися). Чудно було бачити таке велике зборище самих жінок, смішно було, як панії самі розбирали верхню одіж: з несвітською заметнею і залишили не взяті три пари калош, хоч грязюка була велика. Гамір робили дуже високого та пронизуватого тону.

Мати багато пише переписує і перекладає російською мовою своє давніше; «Соловйовий спів» послала до «Русского богатства». Написала оповідання «Біла кицька», що лякає паничів, напр[иклад], п. Тимченко (Євген Константинович]) каже, що коли він не ожениться, то мама буде винна. Ольга мало куди ходить, але «вчора» була на вечорі, бо її та сестри Оксани вчитель танців робив для своїх учнів вечір, і вони танцювали до 2-ої години ночі. Ольга ходить часами до Галі (Ковалевської-Деген), вона вже не на уроці, а живе у свекрухи. Разом з Галею Ольга була на дуже хорошій виставці картин.

Діти ще не перейшли в другий період з «удельно-вечевого», і Дора з Микосем товчуться цілий день. Оксана винайшла ще нечитані твори Олькот і упивається «Маленькими женщинами – взрослыми». Микось, здається, хутко прочитає останній том Жюля Берна, а тоді вже й невідомо, що робитиме. Дора по 10 разів на день бігає до Мусі Лисенкової, у них велика дружба. Муся старша, а каже Дорі «ви», а Дора їй «ти». Микось з Остапом (Лисенком) поважно на «ви». Микось ще не звик до городських звичаїв, багато чого боїться і смущається. Як побачить скількох гімназистів, переходить на другий бік улиці. Оксана сміялася з цього, а він: «І ти б тікала, коли б тебе міноноскою називали». Так його назвав якийсь гімназист. Ольгу дуже кличуть на Великдень Комарови до Одеси, а мати не хоче пускати. Ользі це прикро і на своє прославлене щастя досадно, бо воно її підводить останній час.

Мас одкритися жіночий медичний інститут у Петербурзі і, може, пустять жінок до медичних факультетів по університетах. Треба атестат зрілості і щоб було 22 роки, щоб поступити.

Дядькові Ольга не писала, бо на два своїх листи не мала відповіді і боялася, щоб не обридла йому. Як збереться з духом, то напише, а то після великої перерви боїться писати. Приємно, що літо наближається і боїться, щоб воно не підвело її знов у її надіях, наприклад, щодо подорожі в Болгарію.

Того самого дня у березні мати, нездужаючи і сидячи на постелі, пише на Дориній (колись Лесиній) давній кованій скриньці під Дорину диктовку Лесі листа. Дора дорікає Лесі, що недавно був день її народження (9 березня), а Леся її не поздоровила. Питає, чи Леся забула, чи не вспіла. Пише, що їй подарували посудку, писанку з альбомчиком усередині, кузню, що треба вирізати і склеїти. «Тепер мені кончилось 7 літ, а на іменини в маю буде 8». Ще купили оріхів і дечого солодкого. Ліля (сестра Ольга) була на вечорі у свого учителя танців. Були на контрактах, бачили срібну кавказьку брошку, що два голубки серце несуть. «Тільки брошки не купили». «Од Дори».

Далі материн лист до Лесі. Мати пише з приводу дядькового прохання довідатися і зробити. Була мати в Науменка (Володимира Павловича). Він показав почату відповідь на картку (дядькову?). У нього є лише його книжка («Опыт опыта» – іронізує мати) та ще він сподівається добути Житецького (Павла Гнатовича) книжку, якої навіть у автора нема. Може, знайдеться в кого із знайомих. Книжок, що дядько питав, нема у книгарнях. Науменко ходив і питав, тому загаявся з відповіддю. Книжок Теличенка і Сумцова в Києві теж не можна дістати, а Науменка і Житецького обіцяв скоро вислати.

У матері інфлюенца, але вже проходить. Сестра Ольга «сьогодні» написала Лесі листа і мати не знає, що ще цікавого додати. Із спектаклю («Світова річ» і «Сафо») певне, нічого не буде. Досі реального руху нема. До того ж Людя слаба, – страшенний флюс. Все ще зима, – мороз. «Цілую всіх. Мама». Перед своїм першим листом після довгої перерви мати послала Лесі 2 листи (в однім конверті) дитячі, один Микосів до мами з Колодяжного, а другий, мати забула, чий. Питає, чи одержали. Дядьків лист з компліментами Лесі одержався своєчасно.

14 березня Леся пише Михайлові Павликові, що дядькові дуже зле зі здоров’ям. Вона йому допомагає, чим може.

15 [27] березня Леся написала до Михайла Павлика листа.

Весною, перед Великоднем, мати одержала Лесиного листа і спішиться послати рецепта на паски. Пише коротко, щоб послати з вокзалу, і щоб лист сьогодні пішов. Всі вдома здорові. Святкувати будуть у Києві, батько приїде до Києва на свята. Мати перед святами поїде до Колодяжного і там усього напече, бо в Києві нема печі і Марися сама не вправиться. Матері все одно треба поїхати до Колодяжного подивитися, що там робиться (після від’їзду Амалії нема жадної господині). Треба літню одежу перебрати і привезти дітям до Києва, а то хоч ще й холодно, але на весну вже збирається, а вони ходять у зимовому. Спектакль одкладається на після свят. Але мати думає, що то лиш «ігра ума», бо за нього досі зовсім не бралися. Людя писала для «Московського листка» «Червоного диявола».

Лесиного «Одинака» мати не знаходила, бо Леся свої рукописи і книжки покинула без ладу. Як буде мати в Колодяжному, то знайде. Але нащо він Лесі там, – може ж, хутко додому приїде?

«Література» вже на весну розсовується. «Та свиня, що зветься Славінський, і сочіненія не дописала, і переклади, майже зовсім скінчені (‘Раткліф’ Гайне і ,Прометей’ Гете), не доводить до краю. Взагалі, це существо, хоч талановите, але безнадійне. Змарнується на собаку! Я на нього лиха і не хотіла б навіть згадувать таку безладну лінтюгу й нікчему».

29 березня Леся написала до Михайла Павлика листа.

7 квітня Леся писала Михайлові Павликові про той тяжкий настрій, що панує в них од тої неволі, що на Україні.

Весною перед 25 квітня мати пише до Лесі («Милая Лесичко!»), разом і до всіх. Дуже співчуває їх біді зі слабостями. Найгірше, як людина слаба. «У нас теж не обійшлося без інфлюенци, слабувала Дора в кінці Великоднього тижня. Вже здорова. Тяжко хвора Людя [Старицька], наче на тиф, але то інфлюенца. Сам Старицький теж слабий, але легше. Вони все турбуються театром, – Садовський грає в Києві в оперному театрі до 25/IV, а потім у Харкові. На свята збори повні, а тепер публіка ні в які театри не ходить, бо вже весна. Приїздила московська трупа, а тепер французька оперетка з Парижу, – то й до французів мало ходять. Весна дуже пізня, дерева ще не цвітуть, тополі, як чорні скелети».

Життя в Києві тихе. «Нічого особливого». «Література» таки думає друкувати свого збірника. Лесиного «Одинака» мати не посилає, бо одно, що й рукопис Леся десь кинула, та знайти можна було б, бо всі шафи замкнені (то не міг пропасти), але, друге, що все одно, хоч би Леся й виправила його, то лежав би. До Лесиного приїзду збірника не пошлють звідси напевне. Все ще треба переписувати, а там усі роз’їдуться. До Києва призначають цензором Рафальського, що був у Ковелі предсідателем з’їзду мирових посередників після Николая Петровича [Карташевського].

Матері й іншим страшенно сподобалася дядькова «одповідь» (тим, хто згадав його на 30-літнім ювілеї). Мати таки має надію, що розум переможе, та вже й тепер є об’яви цього значні, якось усі ті, кого мати знає з молоді, порозумнішали. Навіть Стешенко одрікається од «верблюда» [Як Тартарен з Тараскону, а зовсім не тому, що це ніби то було прозвище Кониського, як каже Гл. Лазаревський у своєму «Рукописі». Такого прозвища Кониський не мав]. У Лисенка на літературному рауті один галичанин, що тут десь працює, почав провадити свої старонародовські дурниці, що «народ не доріс до просвіти, раціональної думки, що треба поважати традиційність світогляду» і т. ін., то його так затюкали, що він аж образився. «Отже, безперечно, заслуга тих, хто поборов такі глупості, огромна. Якби тільки зітхнути вільніше, то ширення розумних думок у один рік зробить такий поспіх, як у іншу глуху добу за 10 років. Взагалі, я не почуваю зовсім песимізму, хоч, як ти знаєш, більше маю наклону до нього. Значить, єсть чого радіти. Справді, якось посвітлішало.»

Мають бути в Києві до половини чи 25-го травня. Мати хоче, щоб діти більше вивчили. Питає, коли Леся думає вертатися, бо пора вже про це думати. Літом усі будуть удома в Колодяжному. Є проект поїхати на Дніпрові пороги, та ще невідомо, як буде. З Києва мати з Дорою думає поїхати до бабуні в Гадяче на кілька день. «Бувай здорова! Всі тобі наші кланяються і знакомі теж. Вони всі однакові, тільки Слав[інський] страх чогось спаскуднів (,в прямом значении слова’), моститься при університеті. Чи получаєш листи од нашої кна-кни? Сюди він пише частенько, тільки тепер дуже зайнятий. Поцілуй всіх дуже, дуже. Де думають літувати? Чи получила ти лист од папи й дітей, посланий у страсну суботу?»

Десь після 25 квітня мати написала Лесі листа, де пише, що «вчора» одержала її листа, дуже-дуже йому рада. Найприємніше, що він написаний у такому веселому тоні.

Мати пише цей раз, щоб попросити у Вані (Івана Шишманова) протекції для панночки болгарки (у Старицьких її звали туркенею), сироти, з Бесарабії, скінчила київську гімназію, дуже добре училась. По смерті батьків приїхала до Києва шукати роботи, але нічого не знаходить і бідує. Студенти болгари радять їй їхати до Болгарії. Мати просить Ваню дати цій дівчині якусь роботу. Поїде, як одержить відомості, що є робота. Болгарську мову добре знає.

Діти знов переслабували на інфлюенцу, чи лихорадку. Мама з учорашнього дня теж слаба на інфлюенцу.

Лесина подорож до Швейцарії річ дуже поважна, треба ще обмислити. «Адже ж то не в Любитів [село за 4 верстви од Колодяжного] поїхати!…» Сестра Ольга «таки черкнула» на свята в Одесу. Комаров (Михайло Федорович) тим так розчулився, що обіцяє своїх дівчат пустити до нас у червні. Мати сумнівається, що він виконає обіцянку.

Українські актори поїхали. Грали кілька нових п’єс, «дуже смішних драм і тягучих комедій! Врешті все таки нічого. Деякий поспіх єсть. Не хочу задержувати посилку і через те кінчаю. Будь мені здоровий [Зеїску] і надалі веселий. Скоро писатиму.»

30 квітня [12 травня] Леся написала Михайлові Павликові листа.

9 [21] травня Леся написала до Михайла Павлика листа.

У травні мати пише Лесі (називаючи її «Зеїчка») з «гетьманського» Гадячого. Перш за все про справи Л. М. Драгоманової (про одержання грошей за землю, взяту під залізницю). Приїхала мати вперше залізницею аж до Гадячого! Лисавета виїхала звощиком на вокзал її зустрічати! При тому побачила вокзал уперше. Каже: «Я ще не по таких їздила!»

В Гадячому все те саме. Купаються доктор Волянський та Антоніна Семенівна (Макарова) і ще дехто. Мати спритно втекла од бабуні, погуляла по Заярі (частина Гадячого), понад Пслом, проїхалася човном до хутора Стоянових (нижче Гадячого над Пслом). «Гарно скрізь по тій околиці і солов’ї дуже співають, тільки ,наші волинські’ лучче співають – і то я тобі без жартів кажу! Зовсім інший звук і іначі коліна. Волинські більше тягучо і чуло співають, а ці якось коротше і прозаїчніше. Ото!» Крім Кучинських (родина брата Л. М. Драгоманової Петра Михайловича Кучинського), бачила мати ще (у бабуні) Антоніну Семенівну, що Лесі дуже кланялася, і Немірову [Анну Федорівну], та ще д-ра Аршавського («жида» з Опішні), через якого отруїлася панна Хмара (Леся її знає). «Красивий жид, а женитися не хотів, – панночка й заподіяла собі смерть, отруївшись у його ж квартирі. От, видиш, не все так ,безмятежно’ у тих затишшях. Правду мислив Тургенев!» Стоякових та інших не бачила. Приїхавши до Києва, припинить учіння [дітей]. Рушать додому, робиться гаряче і діти нудяться. Ізідора з батьком уже вдома. Їхала з великою втіхою і важністю, що вона нам «все приготує».

Лесині листи до матері й сестри Ольги батько читав у Києві і каже, що Леся могла б поїхати до Швейцарії з Лідою, коли хоче. Батько думає, що це «для высших соображений» навіть добре було б. Нехай Леся зараз напише, скільки їй треба буде грошей для цього і повороту додому. «В Швейцарії, звісно, всякому чоловікові не мішає побуть. Здається, околиці дивніші й кращі навіть наших Заярів, – то вже нема що казать!…» Писати Леся має вже до Колодяжного, бо «поки лист дійде, то будемо там».

Лесин лист матір зрадував, він був веселий. «Добре, що вивчилася по-англійському. Будь здорова! Шиплящі бабушкині часи (з розами наверху) пробили 8, а поїзд одходить в 9. Звощик уже приїхав. Цілую тебе і всіх дуже. Попрочитуйте всі обидва листи, бо тут звістки всі перемішані, для всіх однаково – цікаві, чи нецікаві. У Гадячі я пробула, значить, всього 3 дні, не можу більше, діти зостались самі.»

22 травня Леся написала до Михайла Павлика листа.

27 травня Леся написала до Михайла Павлика листа.

1 червня мати пише Лесі («Мила Зеїчко») вже з Колодяжного. Приїхали туди 26 травня. Насилу виїхали з Києва, багато клопоту було. Зовсім зібралися, аж приїхали до Києва галичанки: жінка Володимира Шухевича з двома дочками (вони колись співали матері й Лесі «Козу-Дерезу»), дві панни Окуневські, якась панночка і братова пані Шухевич. Мати з Людею своїм коштом у Лисенків у хаті врядили для прийому галичанок вечірку. Багато людей напросили і наганяли паничів, щоб «бавили панней». На вечірці все було гаразд. Шухевичівни славненькі дівчата і одна Окуневська нічого собі, але всі вони здаються нашим людям «іначими» (в перекладі – чуднуватими). Мати жалує, що була з ними всього 2 дні, але треба було поспішати, бо Комарови дівчата мали приїхати 28 чи 29 травня, а тим часом, «уже сьогодні 5-й раз їдемо на вокзал, а їх нема і звістки од них теж нема. Вже зовсім азіятщина! Всі ми здорові, хоча бліді. Тільки Дора вспіла вже ,розповнити’ обличчя. Була вона нам дуже рада.»

У Колодяжному у Кравчуків є дачниця, жінка доктора Левицького (Модеста Пилиповича) (порядошні люди, молоді, подоляки). Пані ходить до нас обідати з хлопчиком 2-х літнім. Життям дачним вона задоволена. Була засуха і всі чисто болота висохли. Однак учора був дощ, сьогодні теж; і назавтра хмари. «Своє надолужиться!»

Багато толкувалися і зважили, що Лесі не треба їхати до Швейцарії, бо тільки цікаво побачити гарні краєвиди, а жити літо там Лесі не корисно. Мати певна, що Леся вдома більше поправиться, ніж; на курортах і взагалі «ортах» (хоч би й «Wunderort»-ax). Було б найкраще; коли б зараз їхала Леся додому, бо їхати в саму спекоту погано. А як хоче виїздити разом, то нехай доїде до Відня вкупі, а звідти через «пів свою сторону», Галичину, додому. Може б, вкупі з Колессою? Батько завтра пошле Лесі гроші на дорогу.

«Розставання річ немила у всякім разі, але – eine Stunde später, eine Stunde früher, – все одно. Вже ж і так більше року гостюєш, – то чого ж? Поживи ще й з нами, бо зимою знов не будем вкупі: ти будеш у Києві, а я тут, – часами, напереміну, навпаки. Квартиру в Києві я зоставила за собою на другий рік.

Ну, бувай здорова. Саме главне написала. Наші всі тебе цілують. Папа напише, може, що-небудь при грошах. Колессу проси заїхати конче. Дуже буду рада. У нас трохи світліше стало жить.

Кияни всі тобі кланяються. Людя й Соловінська дуже просять вибачення за неписання. Сл[авінський] каже, що, задавнивши одповідь, соромився писать. Йому тепер була трагікомічна пригода: сочіненія не написав (два сроки пропустив, хоч і сидів), на екзаменах порізався. Отже, треба ще рік бути студентом, та й то вже ні стипендії, ніяких авансів не буде. Однак, ,що ж робить’, – посмутилась кна-кна, а далі стала веселіша. Отож, можна було остатні екз[амени] вже не держать (після порізу), то часто бігала й до нас. Літом (до 20-го іюня) нібито буде десь на порогах, чи що, але то буде, мабуть, ,ігра ума’. Мака їде в іюні із Дерпту в хутір, а коли буде ще де-небудь і у нас – незвісно.

Мама»

На початку червня Леся зважила їхати з Софії додому. Мала зупинитися у Львові, про що писала Павликові й Франкові.

8 червня помер у Софії в Болгарії М. П. Драгоманов од розриву аорти.

Після перерви через стан здоров’я, він того дня поїхав до Вищої Школи, де відбувався під його керівництвом семінар з історії північно-західних європейських народів. Повернувся додому об 11 годині, почуваючись втомленішим, ніж завше. По обіді трохи заснув, прокинувся, почав скаржитися, що почувається недобре, хотів читати, але не міг. Леся дала йому звичайних його ліків, він усміхнувся до неї. Закашлявся, хотів підвестися, схопився рукою за серце, упав знов на подушку і за кілька хвилин помер.

Постало питання, як ховати. Леся, знаючи добре дядькові погляди, казала, що треба ховати без релігійної обрядности. Шишманов, який з Лесею вдвох порядкували усім, сказав, що болгарське право не визнає нерелігійного похорону. Тоді, знаючи, як небіжчик ставився прихильно до протестантського релігійного руху, зважили поховати за цим обрядом. Шишманов надіслав телеграму до Колодяжного.» [Рукопис Лазаревського]

[Мені Леся розказувала, як дядько просив, щоб не давали його після смерти «тим чорним крукам» (так він називав православне духовенство, якого дуже не любив), щоб вони «не заводили» над ним на похоронах. Тому зважили, – раз уже не можна зовсім без релігійного обряду, – поховати дядька за протестантським, яко найпростішим (без жадного «заводіння»-співу) і найменш прикрим тому для дядька, а не тому, що він ставився прихильно до протестантського руху, як пише Г. Лазаревський. Про цю прихильність до протестантського руху я од Лесі не чула. Ольга Косач-Кривинюк]

9 червня відбувся в Софії похорон М. П. Драгоманова за протестантським обрядом. Вища Школа взяла його на свій рахунок. Серед численних вінків на одному був напис: «Од твоєї жінки і твоїх діток», на другому: «Дорогому дядькові од його Лесі».

11 червня померла в Гадячому Лесина бабуня Єлизавета Іванівна Драгоманова (з Цяцьок), не довідавшись про смерть сина свого Михайла Петровича Драгоманова.

Вона несподівано тяжко заслабла. Лесина мати поїхала до неї. Приїхали теж її сини Іван і Олександер Петровичі Драгоманови і вона померла при них трьох.

13 червня Леся написала до батька листа.

В середині червня сестра Ольга в листі з Колодяжного до Лесі в Софію висловлює свій великий жаль за дядьком, за тим, що не може нічим допомогти позосталим. Вдома намагаються всі заховуватися якомога спокійніше, щоб мати була спокійніша. Брат Михайло вдома в Колодяжному. Чекають Лесю зо дня на день. Ольга хотіла б, щоб дядина з дітьми переїхала на Україну.

25 червня (7 липня н. ст.) Леся написала матері листа.

Літом після смерти дядька Леся незвичайно багато працювала. Переказувала братові Михайлові у Петербург [помилка, бо брат був тоді в Дорпаті. – Ред.], щоб вишукав дядькові статті в «Санктпетербургских Ведомостях», «Неделе» (про Шевченка) і «Вестнике Европы». Сама переписувала листи Драгоманова до киян і листи киян до нього, всі листи до Кониського й частину листів Кониського до Драгоманова. Крім цієї праці, ладила ще переклад Ренана «Життя Христове».

Павлик узявся до праці над життям і творчістю М. Драгоманова, а Леся Українка стала йому щирим помічником у цьому ділі. (В архіві Павлика в Нац. музеї – знаходиться дуже багато праць Драгоманова, переписаних рукою Лесі Українки).

В липні Леся жила з Драгомановими і Шишмановими у Владаї, одклавши свій від’їзд додому, щоб перебути з дядиною часи першого гострого горя після смерти дядька.

3 липня Леся написала до Михайла Павлика листа.

10 липня з Владаї Леся написала до Михайла Павлика листа.

12 липня з села Владаї Леся написала до Михайла Павлика листа.

31 липня Леся, виїжджаючи з с.Владаї в Болгарії, написала Аріядні (Раді) Драгомановій вірша «На пам’ять 31-го юля 1895 року».

7 серпня з Бродів Леся написала картку до Михайла Павлика.

9 серпня Леся написала до Михайла Павлика листа.

18 серпня Леся написала до Михайла Павлика листа.

20 серпня Леся написала Л. М. Драгомановій листа.

21 серпня Леся написала до Михайла Павлика листа.

25 серпня Леся написала до Михайла Павлика листа.

29 серпня Леся написала до Л. М. Драгоманової листа.

29 серпня Леся написала до Аріядни Драгоманової листа.

2 вересня брат Михайло пише з Дерпту матері до Києва, просячи частіше писати Лесі до Колодяжного, щоб вона не сумувала. Пише, що Леся написала йому листа «хорошого такого, як Зеїчок може написати».

4 вересня Леся написала братові Миколі листа.

11 вересня Леся написала матері листа.

У вересні Леся написала до Світозара Драгоманова листа.

У вересні Леся пише під Дорину диктовку листа од Дори до Микося в Київ.

1 жовтня мати вже в Колодяжному, а Леся має їхати з Колодяжного до Києва «завтра», як пише мати в листі до сестри Ольги. В тому листі мати згадує нашого квартиранта в Києві, студента-грузина Гамбарова (Нестора Григоровича) і знайомого студента-українця Френкеля (Сергія Григоровича).

3 жовтня Леся писала до Ольги Франкової.

9 жовтня Леся написала з Колодяжного до Л. М. і Аріядни Драгоманових листа.

Восени в Києві заснувалося Літературно-артистичне товариство, в якому Леся була членом і брала участь у його роботі.

У жовтні Леся в Києві на Назарівській вул. б. 21 на вулицю, ліва половина (помешкання з 5 кімнат, а не з 3, як було «торік» у тому самому домі тільки з правого боку). В одній кімнаті живе студент-квартирант грузин Гамбаров.

У жовтні скоро після Лесиного приїзду до Києва мати пише Лесі і всім молодшим, що є в Києві, що вона скоро приїде з Дорою до Києва.

28 жовтня з Києва Леся написала листа Лідії Драгомановій-Шишмановій.

7 листопада Леся написала до А. Е. Кримського листа.

27 листопада Леся написала до Л. М. Драгоманової листа.

У другій половині грудня Лесин батько, їдучи саньми між Колодяжним і Ковелем, перекинувся, випав з саней, сани його накрили і протягли, зачепивши, бо коні не одразу спинилися. Тягнучи, вивихнули йому ліву руку в плечевому суглобі. Він приїхав до Києва з невправленою рукою, розпухлою, болючою. Вся родина дуже схвилювалася, як він приїхав, побачивши, що в нього плече обв’язане, хутро не надягнене на ліву руку. Він дуже терпляче ставився до болю і заспокоював усіх, щоб не хвилювалися.

Різдвяні свята проводили «утомительно и… скучновато», за Лесиними словами.

Підстави

1. Рукопис Лазаревського, ст. 216, 218 і листи.

2. Драй-Хмара. Леся Українка. Ст. 35.

3. Фуртак-Деркач Марія. Леся Українка. Листування з Павликом. «Нові шляхи», Львів, 1930, ч. 5, ст. 48.

4. Петро Одарченко. Деякі дати з молитовника П. Драгоманова. «Наші Дні» 1943, ч. 10, ст. 11.

5. Рукопис у Аріядни Драгоманової-Труш.

6. Спомини.

Листи

7. Материн бабуні. Початок 1895 р. Архів Олени Пчілки

8. Сестри Ольги Лесі. 6 січня. Рукопис Лазаревського л. 67, ст. 191-193.

9. Лесин Мих. Павликові. 11 січня. Од Фуртак-Деркач копія.

10. Лесин «Товаришам на Україну». 11 січня. Од Фуртак-Деркач копія.

11. Лесин Мих. Павликові. 21 січня. Од Фуртак-Деркач копія.

12. Лесин Мих. Павликові. 31 січня. Од Фуртак-Деркач копія.

13. Лесин Мих. Павликові. 2 лютого. Од Фуртак-Деркач копія.

14. Лесин Мих. Павликові. 2 лютого Од Фуртак-Деркач копія.

15. Лесин Ів. Франкові. 6 лютого. Архів І.Франка у бібліотеці Товариства ім.Шевченка у Львові ч. 253, ст. 62.

16. Лесин Мих. Павликові. 6 лютого. Од Фуртак-Деркач копія.

17. Лесин Мих. Павликові. 11 лютого. Од Фуртак-Деркач копія.

18. Лесин бабуні. 13 лютого. Рукописний відділ Інституту літератури Академії наук у Києві 2130/170.

19. Лесин Мих. Павликові. 15 лютого. Од Фуртак-Деркач копія.

20. Лесина дописка до попереднього листа Мих. Павликові. 16 лютого. Од Фуртак-Деркач копія.

21. Материн Лесі. 18 лютого [?]. Рукопис Лазаревського л. 68, ст. 194-196.

22. Лесин Мих. Павликові. 19 лютого. Од Фуртак-Деркач копія.

23. Лесин до посланця од М. В. Ковалевського. 22 лютого. Фуртак-Деркач Л. У. VI. Переп. Драгоманова, т. VIII, ст. 228.

24. Лесин Мих. Павликові. 24 лютого. Фуртак-Деркач Л. У. Переп. Драгоманова, т. VIII, ст. 212.

25. Материн Лесі. 28 лютого. Рукопис Лазаревського л. 70, ст. 203-205.

26. Сестри Ольги Лесі. Березень, після 10 березня. Рукопис Лазаревського л. 69, ст. 127-201.

27. Сестри Ізідори і материн Лесі. Березень. Того самого дня, що й попередній лист. Рукопис Лазаревського л. 71, ст. 206-207.

28. Лесин Мих. Павликові. 14 березня (приписка до листа Драгоманова). Переп. Драгоманова з Павликом, т. VIII, ст. 221.

29. Лесин Мих. Павликові. 15 березня. Од Фуртак-Деркач копія.

30. Материн Лесі. Весна, перед Великоднем. Рукопис Лазаревського л. 72, ст. 208.

31. Лесин Мих. Павликові. 29 березня. Од Фуртак-Деркач копія.

32. Лесин Мих. Павликові. 7 квітня. Од Фуртак-Деркач копія.

33. Материн Лесі. Квітень перед 25 квітня. Рукопис Лазаревського л. 74, ст. 210-211.

34. Материн Лесі. Квітень після 25 квітня. Рукопис Лазаревського л. 75, ст. 212-213.

35. Лесин Мих. Павликові. 30 квітня. Од Фуртак-Деркач копія.

36. Лесин Мих. Павликові. 9 травня. Од Фуртак-Деркач копія.

37. Материн Лесі. Травень (середина?).

38. Лесин Мих. Павликові. 22 травня. Од Фуртак-Деркач копія.

39. Лесин Мих. Павликові, 27 травня. Од Фуртак-Деркач копія.

40. Материн Лесі. 1 червня. Рукопис Лазаревського л. 76, ст. 214-215.

41. Лесин батькові. 13 червня. Рукопис Лазаревського ст. 217. Рукописний відділ Інституту літератури Академії наук у Києві 2280/920.

42. Сестри Ольги Лесі. Середина червня. Рукопис Лазаревського л. 77, ст. 218.

43. Лесин матері. 25 червня. Рукописний відділ Інституту літератури Академії наук у Києві 2163/803.

44. Фуртак-Деркач Марія. Леся Українка. Листування з Павликом. Лист ч. 5, ст. 48, «Нові Шляхи», 1930.

45. Лесин Мих. Павликові. 3 липня. Од Фуртак-Деркач копія.

46. Лесин Мих. Павликові. 10 липня. Од Фуртак-Деркач копія.

47. Лесин Мих. Павликові. 12 липня. Од Фуртак-Деркач копія.

48. Лесин Мих. Павликові. 9 серпня. Од Фуртак-Деркач копія.

49. Лесин Мих. Павликові. 18 серпня. Од Фуртак-Деркач копія.

50. Лесин Л. M. Драгомановій. 20 серпня. Рукопис Лазаревського л. 78, ст. 219-220.

51. Лесин Мих. Павликові. 21 серпня. Од Фуртак-Деркач копія.

52. Лесин Мих. Павликові. 25 серпня. Од Фуртак-Деркач копія.

53. Лесин Л. M. Драгомановій. 29 серпня. Рукопис Лазаревського л. 79, ст. 221-223.

54. Лесин Аріядні Драгомановій [Труш]. 29 серпня. Рукопис Лазаревського л. 79, ст. 221-223.

55. Братів Михайлів матері. 2 вересня. Архів Олени Пчілки

56. Лесин братові Миколі. 4 вересня. Архів Олени Пчілки

57. Лесин матері. 11 вересня. Рукописний відділ Інституту літератури Академії наук у Києві 2164/804.

58. Лесин Світозарові Драгоманову. Вересень. Рукопис Лазаревського л. 80. ст. 224.

59. Сестри Ізідори до брата Миколи, писаний Лесиною рукою. Вересень. Архів Олени Пчілки

60. Материн сестрі Ользі. 1 жовтня. Архів Олени Пчілки

61. Лесин до Ольги Франкової. 3 жовтня. Фуртак-Деркач Лист. ч. 5, ст. 48-50. Арх. Франка № 185 Бібліотека Наукового товариства ім. Шевченка у Львові у Львові.

62. Лесин Л. M. Драгомановій і Аріядні Драгомановій-Труш. 9 жовтня. Рукопис Лазаревського л. 82, ст. 227-229.

63. Сестри Оксани матері. Жовтень. Архів Олени Пчілки

64. Сестри Ольги батькам. Осінь. Архів Олени Пчілки

65. Материн усім дітям до Києва. Жовтень. Архів Олени Пчілки

66. Лесин Лідії Драгомановій-Шишмановій. 28 жовтня. Рукопис Лазаревського л. 83. ст. 230-31.

67. Лесин А. Е. Кримському. 7 листопада. Од Фуртак-Деркач копія.

68. Лесин Л. M. Драгомановій. 27 листопада. Рукопис Лазаревського л. 84, ст. 232-233.

1895 Написано

1895 Софія До товаришів (О, не забуду я тих днів на чужині).

1895 Софія Північні думи (Годі тепера! ні скарг, ані плачу).

31 липня На пам’ять 31-го Юля 1895 року (Тепер прощай! Хто знає, чи надовго?). Вірш написаний Аріядні Драгомановій.

1895 Божа іскра (Геть їх, поетів!).

1895 Ворогам (Вже очі ті, що так були привикли).

1895 І все таки до тебе.

1895 Мати невільниця (Був ясний день, веселий провесняний).

1895 Надруковано

Школа (проза). «Народ» 1895, ч. 3-4.

Безпардонний патріотизм. Стаття. «Народ» 1895, ч. 9.

Пророчий сон патріота. «Народ» 1895, ч. 9.

Релігійний дур на Україні (Із Полтавщини). «Народ», ч. 3-4.

Верн Моріс. Євангеліє. Перекл. з франц. «Житє і слово», т. III, кн. 1, 2.

Верн Моріс. Історія і релігія жидів. Переклад. «Житє і слово», т. IV, кн. 4, кн. 5.

«Беседа», часопись баптистів (штундистів). Рец. «Народ», ч. 5.

Невільничі пісні: Божа іскра; Мати-невільниця; «І все таки до тебе думка лине…»; Slavus-Sclavus; Ворогам (уривок); Північні думи; До товаришів. «Народ», ч. 15-16.

Тургенєв І. С. Німфи (Поезії в прозі). Переклад. «Зоря», ч. 24.