Початкова сторінка

Леся Українка

Енциклопедія життя і творчості

?

1885

Ольга Косач-Кривинюк

На початку року брат Михайло слабував на кір у Холмі.

Леся може все робити оперованою рукою, і рука не болить.

Леся написала бабуні листа.

У лютому у Лесі болить нога і Леся трохи кульгає.

Тітка Олександра з чоловіком, що відбув заслання, і синами улаштовується під м. Мглином на хуторі «Луци», що дав їй батько (Лесин дід).

У березні привезли з Києва до Колодяжного «Лесине фортепіано».

Весною у Лесі нога болить усе дужче, Леся не може ходити, не спираючись на чиюсь руку.

15 червня Леся з матір’ю приїхали з Колодяжного до Друскенік лікувати ваннами хвору Лесину ногу.

Між 15 червня і 20 липня Лесин батько приїздив одвідати її з матір’ю в Друскеніках.

1 серпня Леся з матір’ю повернулась з Друскенік до Колодяжного.

В кінці серпня чи на початку вересня виявилося, що Лесі мало помоглося в Друскеніках. У Лесі сильно болить нога, насилу ходить. З Друскенік привезли соли, щоб робити вдома ванни Лесі.

Лікарі констатують у Лесі хронічне запалення правого кульшевого суглоба, кажуть, що велике значення в хворобі має переходовий вік Лесин, як вона зовсім сформується, то й організм зміцніє. Радять якнайкраще відживляти.

14 вересня мати з сестрою Ольгою їздили до брата Михайла в Холм.

10 жовтня, як видко з листів, рука в Лесі зовсім не болить і не заважає, все можна нею робити, а нога болить.

Восени Леся майже не ходить, нога дуже болить. Леся бере солоні ванни, сама не може ані сісти в ванну, ані вийти з неї. Всі інші в родині здорові.

Дуже скрутно матеріально живеться М. П. Драгоманову в Женеві на еміграції.

29 жовтня батько пише бабуні, що всі в родині здорові, «кроме Лесички, у которой нога снова хуже и она по-прежнему не ходит».

Брат Михайло гарно вчиться і навіть репетитором у інших гімназистів.

30 листопада мати пише Драгомановим:

Леся прекрасна дитина, така без кінця добряча, поблажлива до всіх, дуже здібна, як до науки, так і до мистецтва. Вона дуже добре, цілком не по-панянському грає на фортепіяні, особливо українське, грає й інші речі, і це ж тільки одну зиму бравши лекції музики. Леся пише вірші й, цілком не зле володіючи віршем, може колись то стати справжньою поеткою. Вона тепер ніби переживає загальні фази розвитку української поезії: спочатку писала про «долю», а пізніше вірші її набрали цілком романтичний характер. Щойно написала вона цілу поему «Русалка». Безумовно, поема ця робить враження чогось трохи старомодного, але написано її так тепло, так навіть художньо, що просто не знаєш, чи варто примушувати автора звертати з його тенденційного, вже застарілого, шляху?! Нічого й казати, що Леся перейде від «Русалок» до живішої писанини, але чи треба упереджувати цей перехід, настоювати, щоб тепер вона вже кинула своїх «Русалок»?!

Лесине здоров’я все в попередньому стані, ходить вона через силу і то за допомогою милиць.

[Мені здасться, що цей лист, взятий з архіву М. П. Драгоманова, був написаний російською мовою (як, здасться, давніше листувалася наша мати з братом), а Лазаревський в своєму «Рукописі» наводить його в перекладі, бо деякі слова і вирази в ньому зовсім невластиві нашій матері, наприклад, «добряча», «лекції» музики, «щойно», «писанина» (в даному разі це слово зовсім не підходить), «настоювати», «милиці». ОКК]

На Різдво Лесі дуже погано з ногою, не може зовсім ходити.

Підстави

Листи

1. Материн бабуні. Початок січня. Архів Олени Пчілки

2. Лесин бабуні. Початок року. Рукописний відділ Інституту літератури Академії наук у Києві (копія).

3. Материн бабуні. Лютий. Архів Олени Пчілки

4. Материн бабуні. Березень. Архів Олени Пчілки

5. Материн бабуні. 20 липня. Архів Олени Пчілки

6. Материн бабуні. Серпень. Архів Олени Пчілки

7. Лесин бабуні. 10 жовтня. Архів Олени Пчілки

8. Материн бабуні. Осінь. Архів Олени Пчілки

9. Материн бабуні. Осінь. Архів Олени Пчілки

10. Батьків бабуні. 29 жовтня. Архів Олени Пчілки

11. Материн бабуні. Різдво. Архів Олени Пчілки

12. Рукопис Лазаревського ст. 13, 14.

1885

Написано

6 грудня Волинь, с. Колодяжне. – Русалка. На зеленому горбочку.

Спомини й уваги до 1885 року

У Лесі почалася та мука, хвороба ноги, що тяглася мало не 15 років, що не раз клала Лесю до постелі жорстокими болями, або «липкими кайданами» в той час, як навкруги Лесині ровесники тішилися з молодого веселого життя, що виганяла Лесю з дому на лікування найчастіше тоді, коли вдома збиралася вся родина, приїздили приятелі, коли Лесі так хотілося бути з ними, а не їхати кудись. І все ж, – так характерно для Лесі, – її мати на самім початку 1885 року і пізніше весною пише бабуні про початок недуги, що нога Лесі болить, що Леся кульгає, сама ж Леся пише про те, що Міша слабував на кір, що Микось уже сидить, що в неї вже зовсім загоїлася оперована 1883-го року рука, що рукою можна все робити і не болить вона зовсім, про ногу ж і не згадує, не скаржиться, не нарікає. Така вона була ввесь вік: головне для неї, щоб нікого не турбувати собою, не журити.

Десь у кінці березня, чи початку квітня мати ще тривожніше пише про Лесину ногу, клопочеться, щоб швидше можна було повезти Лесю на лиман. Про руку ж Лесину пише, що Леся добре нею володіє і навіть грає на фортепіяні, яке недавно привезли з Києва (на ті зими, що жили в Києві, перевозили його туди). Леся з Лілею втішаються фортепіяном і новими нотами «Різдвяної ночі» (Лисенка), пише мати.

Не знаю, чому врешті зважили везти Лесю не на лиман, як думали спочатку, а в Друскеніки Гродненської губернії, де, як писала бабуні мати 20 липня, Лесі мало помагалося.

З Лесиних оповідань про Друскеніки пам’ятаю лише, що Лесю вразило і вона розказувала про це, яка там погана піскувата земля і яке на ній марненьке росте жито: «Як з одного боку ниви подивитися, то крізь жито видко на другий бік, таке воно ріденьке, прозоре, і низеньке, при тому і колосочки малесенькі, якісь худенькі». А то ще з обуренням вона розказувала про випадок з їх господинею помешкання в Друскеніках: вони одержали з дому звістку, що, маленька тоді, сестра Оксана заслабла. Дуже це їх стурбувало, мама аж плакати почала. Господиня, побачивши цеє, спитала, скільки в мами дітей, і, довідавшись, що п’ятеро, сказала: «Чого ж вам так журитися за одною дитиною, коли у вас їх так багато? Як з цею щось станеться, то ще аж четверо залишиться». Леся ніжно любила всіх своїх братів і сестер. Кожне з них було в її очах окремою, цікавою для неї індивідуальністю, тому її дуже сердило і вражало таке міркування, що коли й станеться щось з Оксаночкою, то не біда, бо ще інші зостануться.

Поки мама з Лесею були в Друскеніках, у Колодяжному з дітьми та на господарстві залишалася жінка нашого дядька, Григорія Антоновича Косача, Марія Михайлівна. Була вона жінка нам несимпатична всією своєю вдачею, надто ж тим, що робила багато прикростей нашому любому «дяді Гриші».

Мама, везучи Лесю в Друскеніки, залишила Марію Михайлівну ще в постелі після народження 30 травня в Колодяжному дочки. І потім, вставши з постелі, Марія Михайлівна мало дбала про догляд нас, дітей, та господарства, а більше була зайнята своїми справами. Так що мама з Лесею мали підстави турбуватися за хвору Оксаночку.

Леся 10 жовтня 1885-го року пише бабуні про своє пробування літом у Друскеніках, про те, що рука зовсім не болить і не заважає, що все нею можна робити, а нога болить (коротенько про це, – двома словами, – а скільки горя й муки Лесиних за ними ховається од бабуні, щоб її не смутити). Пише й про те, що мама зо мною їздили до Холма на «Чесного Хреста», а вона вже цього разу не поїхала, очевидно, не могла через хвору ногу. А з якою охотою поїхала б одвідати Мішу! І як би їй було цікаво побачити теє свято Чесного Хреста! Я досі пам’ятаю площу перед церквою, повну людей по-святковому вбраних, а на підвищенні дуже гарної імпозантної вроди священика, що говорив казання (теми вже не пам’ятаю) прекрасною українською мовою. Це тоді російський уряд для противаги і боротьби з унією та католицтвом дозволяв на Холмщині православним священикам казати казання українською мовою, щоб приваблювати населення на свій бік до православія. Але вже почалася «тридцятилітня війна Лесі з туберкульозом», як вона казала пізніше, що не раз позбавляла її і цікавого і приємного.

Мішині успіхи в науці дуже радували Лесю за нього, але теж, напевне, наводили на сумні думки та жалі з приводу її слабування, лежання і неможливості вчитися й собі, як би хотілося.