Початкова сторінка

Леся Українка

Енциклопедія життя і творчості

?

Русалка

Леся Українка

(Поема в народному стилі)

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6

1

Коло річки, у садочку

Маленька хатина, –

У хатині чорнобрива

Молода дівчина.

Щовечора, як зіронька

До місяця сходить,

Молодая дівчинонька

В садочок виходить.

Тож виходить сама з хати

У ясную нічку, –

А тим часом козаченько

Перепливе річку,

Як приверне к бережечку,

Човничок прив’яже, –

Уклониться дівчиноньці,

«Добривечір» скаже.

По садочку собі ходять,

За руки візьмуться,

Розмовляють та радяться,

Коли поберуться.

«Ой коли ж ми поберемось,

Дівчинонько-роже?» –

«Уосени, козаченьку,

Як бог нам поможе!..»

У коханій розмовоньці

Швидко ніч проходить,

Блідне місяць, гаснуть зорі,

І сонечко сходить…

Сіда хлопець у свій човник

Та бере весельце;

Стиснув ручку, махнув веслом:

«Прощай, Ксеню, серце!»

2

Осінь надходить, літо минає,

Вже ж за дівчину козак не дбає.

Вже старостоньки скрізь походжають,

Ксенину ж хату вони минають.

Йдуть до сусіда в новую хату, –

Сватають в його дочку багату!..

Чує Оксеня смутну новину, –

Що свата милий іншу дівчину;

Уже сьогодні їх заручають,

А через тиждень і повінчають…

Наче байдужа дівчина ходить, –

Вийде ж в садочок та й сльози ронить.

Рушнички шиті лежать у скрині,

Вже не клопочуть вони дівчини!

В журбі та в тузі тиждень минає,

По селу ж ходить та «молодая»,

У кожду хату вона вступає,

На дівич-вечір дружок збирає,

І до Оксені заходить в хату, –

Тож на весілля її прохати:

«Прошу, сестрице, тебе, голубко,

За старшу дружку до мене, любко!» –

«Не можу, серце!.. я б і радніша;

За дружку в тебе хай стане інша».

«Отак, сестрице! отак мовляєш!

Певне, мене ти більш не кохаєш!» –

«Не гнівайсь, серце, за мої речі…

Прийду сьогодні на дівич-вечір!

Тебе, сестрице, я не забуду, –

За старшу дружку у тебе буду».

(Згодилась, прийде, хоч тяжко дуже.

Вдасть перед милим, що їй байдуже).

Йде молодая весела з хати, –

Смутна Оксеня випроводжати…

3

У суботу в молодої

Та великий збір,

То ж сходяться подруженьки

До неї у двір.

За столом вже молодая

Сіла на посад,

На лавочках всі дружечки

Посідали вряд.

Старша дружка жалібної

Почина співать, –

Виспівує і на очах

Слізоньки тремтять.

«Червоная калинонька,

А біленький цвіт;

Ой чи не жаль тобі, Галю,

Молоденьких літ?..»

«Ой час-пора, отець-мати,

Поблагословить,

Ой час-пора молоденькій

Та гіллячко звить!»

І гіллячко, і віночок

Вже вити пора,

А іще ж то барвіночку

Для вінка нема.

Старша дружка по барвінок

Додому піде,

Бо кращого барвіночку

Немає ніде.

Пішла з жалем дівчинонька

Та у свій садок,

Щоб нарвати барвіночку

Іншій на вінок;

Рвучи його, журливую

Пісеньку співа,

За сльозами ледве може

Вимовлять слова:

«Барвіночку мій хрещатий,

Зелений, дрібний,

Ой, я ж тебе викохала,

Хороший, рясний!

Я ж садила, поливала

Тебе навесні,

Я ж думала, на віночок

Здасися мені!

Здався тепер, барвіночку,

Не мені, другій, –

Бодай би зсох, бодай зов’яв,

Барвіночку мій!..»

Тож нарвала барвіночку,

Віночок звила,

Походила по садочку,

Над річку пішла.

Подивилась у водицю

На личко своє,

Тихо, тихо промовила:

«Горенько ж моє!

Вродо моя хорошая,

Нащо ти цвітеш?

Без доленьки на сім світі

Марне пропадеш!

Нема щастя, нема долі,

Лиш врода сама…

І кохання зневажене,

Дружини нема!

Забув мене мій миленький,

Іншу полюбив,

І навіки мою долю

Та й занапастив!

То ж він завтра із другою

Піде під вінець…

А я собі під водою

Знайду вже кінець!»

Промовила теє слово,

Стала на горбок…

Нема, нема дівчиноньки,

Лиш плавле вінок.

4

Вже ж минуло з того часу

Аж три довгі роки,

Як втопилась дівчинонька

У річці глибокій.

Гуля всюди тая слава,

Та вже перестала,

А дівчина під водою

Русалкою стала.

Та не має русалонька

І там супокою:

Не втопила свого лиха

Навіть під водою!

Чи таночок з русалками

При місяцю водить,

То все їй той козаченько

З мислоньків не сходить.

Або сяде, чеше коси

У темному гаю,

Її ж думка круг хатини

Милого витає.

Всі русалки, мов рибоньки,

Веселії грають,

А у неї завжди хмари

Чоло укривають.

Тільки ж то їй і розваги,

Як молодик зійде, –

Проти хати миленького

На бережок вийде;

Вийде, ходить по бережку,

Тихенько співає,

Чи не вийде милий з хати, –

Усе виглядає.

А як зайде місяченько,

Почина світати, –

Тихо пливе русалонька

В підводні палати.

5

Як навесні починає

Крига розтавати,

Збираються русалоньки

До моря гуляти.

Пливе з ними і дівчина

Гуляти до моря, –

У чужий край, у далекий,

Тікати од горя…

Не втече пак! ніщо її

Вже не розважає,

Навіть і там, в чудовому

Південному краю.

Її сестри на дні моря

По пісочку ходять

Шукать перлів та коралів,

І таночки водять.

Веселії, безжурнії

Ті легкі таночки!

То граються із рибками,

То роблять віночки;

Вона ж сидить геть окремо,

До їх не вступає,

Та безкраї свої думки

Думає, гадає.

Дожидає, коли з того

Хорошого краю

Повернуться русалоньки

До рідного гаю.

Діждалася, вертаються

Русалки додому

В темну нічку, серед бурі,

Блискавиці й грому.

Та й у серці в русалоньки

Спокою немає, –

І грім отой немов її

Трохи розважає.

Вернулася, а тим часом

Вже й літо настало,

А там жнива, бо і жито

Поспівати стало.

І виходить русалонька

В поле виглядати,

Чи не вийде її милий

На лан жита жати.

Вийшов милий з дружиною

На лан жито жати,

І дитинку під копою

Положили спати;

А сами серпи побрали

І постать займають,

Та вдвох собі лагідненько,

Любо розмовляють.

Русалонька на ту пару

Тільки подивилась,

Змінилася у личеньку,

За серце схопилась;

Потім знову подивилась,

Промовила тихо:

«Побрався ти, козаченьку,

Та на своє лихо!

Не завжди там буде щастя,

Де твоя хатина, –

Зостануться сиротами

Жінка і дитина!

Будеш знати, козаченьку,

Як русалка любить,

Скоро ж тебе те кохання

З сього світу згубить!»

Те мовляла, одпливала

У свої палати

І милого не ходила

Більше виглядати…

6

Стала слава на все село,

Стали поговори, –

Все за того козаченька,

Що чорнії брови.

Ой казали, говорили

По всім селі люде:

«Та вже з того козаченька

Нічого не буде!

Як день божий, смутний ходить

Та думку гадає,

Та щоночі йде над річку,

До темного гаю».

Славлять люди – і дружина

Журиться, бо знає,

Чого милий у гай темний

Щораз доходжає.

То в гай ходить, то в садочок,

Де жила дівчина;

Бачить мила й знає добре,

Чия то причина…

Не вважає козаченько

На ті поговори,

В його серці туга в’ється

Та лютує горе.

Пішов якось у садочок

У місячну нічку,

Походив там коло хати,

Потім в гай над річку.

Пішов, ходить бережечком

Та думку гадає,

Все дивиться на річеньку,

Очей не спускає.

В той час вийшла русалонька

Трохи погуляти,

Потім сіла коло річки

Косоньку чесати;

Побачила козаченька,

Неначе зраділа,

Усміхнулась, – лиш на личку

Щось дуже збіліла.

Ходить смутний козаченько

Та думку гадає,

А русалка чеше коси

Та пісню співає:

«Любий козаче, чого ти ходиш

Смутний по темному гаю?

Слухай, козаче, пісню русалки, –

Тож я для тебе співаю!

Ой чи забув ти, серце-козаче,

Пісню, що мила співала?

Ой чи забув ти тую дівчину,

Що тебе вірно кохала?

Коли забув ти, – чого ж ти ходиш,

Дивишся пильно у воду?

Наче шукаєш у тій водиці

Згублену милую вроду!

Ох не забув ти, серце-козаче,

Пісні, що мила співала!

Ой не забув же тої дівчини,

Котра так щиро кохала!..

Як не забув ти, – ходи до мене!

Я твоя першая мила!

Зраду забуду, любити буду

Тебе, як перше любила!

Я вже не тая, що була перше

(Лиш не забула кохати!), –

Я вже русалка – і під водою

Маю осяйні палати.

В мене палати кращі од царських,

Із дорогого кришталю,

В мене віночок з чистого злота,

З перлів дрібних та коралю:

Все те для тебе дам я, козаче,

Тії палати й віночок,

Всіх зберу подруг, будем для тебе

Легкий водити таночок.

Любий козаче, йди ж ти до мене!

Я твоя першая мила,

Зраду забуду, любити буду

Тебе, як перше любила!»

Козак слуха тую пісню,

Слуха, умліває, –

А русалонька до нього

Руки простягає.

Біжить милий до русалки,

Та й не добігає,

Бо із річки – русалочок

Юрба випливає;

Обступили козаченька,

В гаю залунало, –

Наче крик, неначе регіт, –

Далі тихо стало…

Тихо, тихо з неба світить

Промінь місяченька,

Сидить тая русалонька

Біля козаченька.

Похолонув козаченько,

Не чує, не баче,

Як над ним його кохана

Вбивається, плаче:

«Чи се ж тії карі очі,

Що я цілувала,

Чи се ж теє біле личко,

Що я милувала?

Ой чи се ж той козаченько,

Що я виглядала?

Вже ж не гляне він на мене, –

Дарма виглядати!

Вже ж моєму миленькому

Світу не видати!

Не озветься до своєї

Любої дівчини –

Він німий лежить, холодний

З моєї причини.

Ой забула б я, мій милий,

І горе, і зраду,

Лиш устав би ти до мене,

Дав мені пораду!

Нещаслива годинонько,

Що ж я наробила?

Ой нащо ж я свою долю

Та й занапастила!»

І знов тихо, з неба світить

Промінь місяченька.

Ломить руки русалонька

Біля козаченька.

[Волинь, с. Колодяжне. 1885 р., 6 грудня]


Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1975 р., т. 2, с. 9 – 20.

Вперше надруковано у виданні: «Перший вінок. Жіночий альманах. Виданий коштом і заходом Наталії Кобринської і Олени Пчілки». Львів, 1887, стор. 56 – 68. Поема увійшла до збірки «На крилах пісень. Твори Лесі Українки. Накладом авторки», Львів, 1893, стор. 92 – 102. Втрете за життя письменниці поему надруковано у збірці вибраних творів «На крилах пісень» (Київ, 1904). У першодруку поема не мала підзаголовка, не було розподілу на строфи, текст ділився на п’ять розділів. У перевиданні поеми у збірці «На крилах пісень» додано підзаголовок, текст розбито на строфи, розділ IV поділено на два, зроблено незначні стилістичні виправлення. Між текстом поеми у збірці «На крилах пісень» (1893) і збірки вибраних творів (1904) істотних різночитань немає.

Автограф не знайдено.

Датується за першодруком.

Подається за виданням: Леся Українка. На крилах пісень. Збірник творів. К., 1904, стор. 95 – 110.