Триптих. 3. Про велета

Леся Українка

(Казка)

Давно, в дитячий любий вік,

в далекім ріднім краю

я чула казку. Чула раз,

а й досі пам’ятаю.

Мені її розповідав

малий сільський хлопчина

без тенденційної мети,

бо він же був дитина.

Ні, він розказував її

з простотою святою

(я, може, помилку роблю,

що казку в рими строю).

Ми з ним сиділи у садку

вечірньою порою,

в той час, як захід розпалив

пожежу за горою.

Вечірній вітер турбував

стареньку нашу грушу,

і щось таємне і жаске

нам заглядало в душу.

Усе лякало нас: трава,

що тихо майоріла,

і гаю дальнього стіна,

що в заході горіла.

Та навіть в груші тій старій

ми певності не мали, –

хто знав, про що її гілки

«на мигах» промовляли?

А найстрашніші нам були

оті ставні тополі,

що вшикувалися в ряди, –

запевне, з злої волі!

Бо все те, запевняв Лаврін

(так приятель мій звався),

зросло на велеті тому,

що з богом позмагався.

Той велет сильний був колись

не тілом лиш, а й духом,

всі людські пута й кайдани

зривав єдиним рухом.

Його збороти не могла

ніяка міць ворожа,

поки на нього не прийшла

таємна кара божа.

Чим велет бога прогнівив,

того Лаврін не відав.

Питала потім я й старих,

та жоден не повідав.

Не встрелив велета господь

своїм ясним перуном,

а тільки сном його накрив,

немов м’якеньким руном.

Сон, кажуть, божа благодать, –

ні, часом кара божа!

Спіткала велета у сні

пригодонька негожа.

Ліг велет – думав, на часок,

та й спить уже століття,

землею засвітився весь

і марить про страхіття.

Бо скористали вороги

з його важкої млості,

безкарно точать з нього кров

і трощать білі кості.

Вже оснували тіло все

залізними дротами,

припали до глибоких ран

неситими ротами.

Не раз до серця глибини

сягають хижі руки,

а велет спить камінним сном,

хоч терпить люті муки.

Часами болісно у сні

наморщить густі брови,

тоді стинаються й шумлять

гаї, ліси, діброви.

Як дошкулить несвітський біль,

він трохи ворухнеться,

по тілу корчі пробіжать,

уся земля здригнеться.

Та не бояться вороги,

гадають: «Ет, примара!»

Але ущухне божий гнів,

минеться й божа кара.

І встане велетень з землі,

розправить руки грізні

і вмить розірве на собі

усі дроти залізні.

«Все, що налипло на йому,

одразу стане руба…» –

хлоп’я спинилось. Нам обом

волосся стало дуба.

«Коли ж він встане?» –

тремтячи, спитала я хлопчину.

«За рік, сто рік чи за безрік,

а може, й в сю хвилину».

Тут раптом вихор налетів,

і дерева здригнули.

Ми, як сполохані пташки,

до хати враз майнули…

Кохана стороно моя!

Далекий рідний краю!

Щораз згадаю я тебе,

то й казку сю згадаю.

Єгипет, 5.02.1913

Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1975 р., т. 2, с. 121 – 124.