1883
Ольга Косач-Кривинюк
З початку року і до 25 травня Леся живе і вчиться, як і минулої зими, тільки грати не вчиться, бо ліва рука все дужче болить, Леся носить її підв’язану, опух збільшується.
В лютому Лесина мати їздила до Харкова на виставу «Різдвяної ночі» Лисенка.
В Києві відбулося дитяче святкування Шевченкових роковин. Леся була на ньому.
Весною у Лесі, крім руки, знов почала боліти нога. Лікар київський Мерінг діагностував «недокрівну золотуху», порадив солоні купелі і різні ліки від недокрів’я.
25 травня Леся виїхала з Києва.
26 травня Леся зо всією родиною приїхала до Колодяжного.
29 червня вся родина Косачів, крім батька, мала бути в Гадячому.
Липень і до 7 серпня Леся в Гадячому у бабуні зо всією родиною, крім батька, і з А. І. Судовщиковою та її дочкою. Купається у Пслі.
Земський лікар, поляк Борткевич, діагностував у Лесі на руці туберкульоз кісток і радив удатися до хірурга.
Від 8 до 15 серпня Леся в Києві у А. І. Судовщикової. Батько, що приїхав по своїх до Гадячого, на повороті додому в Києві водив Лесю до хірурга Рінека і терапевта Караваєва. Рінек ствердив діагноз Борткевича і казав оперувати Лесі руку, але через місяць, як одчиняться клініки, зачинені на вакації. Караваєв дав масть і операції не казав робити.
В другій половині серпня і у вересні Леся зо всією родиною в Колодяжному.
На початку жовтня батько повіз Лесю до Києва і вмістив до хірургічної клініки.
11 жовтня о 11 год. ранку проф. Рінек в університетській клініці оперував Лесі хвору ліву руку (видалив кісточки вражені туберкульозом). Операцію робили під хлороформом, і Лесі було зле від нього. Два дні по операції була підвищена температура. Першу добу рука сильно боліла, і перша перев’язка була дуже болюча.
14 жовтня о 9 год. ранку Леся, лежачи в клініці, продиктувала батькові листа до матері.
16 жовтня Лесі вже зовсім добре, і вона, лежачи, читає Тургенева. До 11 листопада Леся була в клініці.
Від 11 листопада до 11 грудня Леся в Києві у Марії Михайлівни Косач.
12 грудня Лесю мати привезла з Києва до Колодяжного. До кінця року Леся в Колодяжному.
31 грудня Лесина мати писала записку професорові Кістяківському Олександру Федоровичу при пісні «Про Бедрика» (належній до звичаєвого права на Україні), яку посилала йому «по оказії» [Мабуть через Є. К. Трегубова або В. П. Науменка, що й того Різдва гостювали в Колодяжному в Косачів. ОКК]. Під піснею зазначено, що ця пісня із збірника лірницьких пісень Ольги Косач. Записана в м. Новограді-Волинському од лірника з підгородного села.
1883 року в Одесі вийшла друком «Антігона», драматична дія Софокла. «З гречеського на южно-руську мову перевіршував Петро Ніщинський» [Вихід друком «Антігони» тому міщу до Лесиної хронології, що ця книжка була в нас зараз по видрукуванні, і Леся не раз її перечитувала. Прим. Ольги Косач-Кривинюк].
Підстави
Листи
1. Материн бабуні. Лютий. Архів Олени Пчілки
2. Лесин бабуні. Початок березня. Архів Олени Пчілки
3. Материн бабуні. Весна. Архів Олени Пчілки
4. Материн бабуні. 7 червня. Архів Олени Пчілки
5. А. І. Судовщикової бабуні. 24 серпня. Архів Олени Пчілки
6. Материн бабуні. 7 вересня. Архів Олени Пчілки
7. Материн бабуні. Середина жовтня. Архів Олени Пчілки
8. Лесин матері. 14 жовтня. Писав під Лесину диктовку батько. Рукопис Лазаревського, ст. 11-12.
9. А. І. Судовщикової бабуні. 16 жовтня. Архів Олени Пчілки
10. Материн бабуні. Середина грудня. Архів Олени Пчілки
11. Рукопис Лазаревського, ст. 11-13.
Спомини й уваги до 1883 року
Добре пам’ятаю бабуню і наше пробування в Гадячому у неї літом 1883 року. Бабуня була дуже привітна та ласкава до нас усіх, надто ж до своєї улюблениці-хрещениці Лесі. Говорила бабуня завжди по-українськи, навіть зі своїм сином Олександром, що говорив звичайно по-російськи.
Було того літа в тихій Драгоманівській оселі людно, гомінко й жваво, бо, крім нас п’ятьох, була ще О. І. Судовщикова з дочкою, був дядько Олександер, тоді медик-студент старшого курсу, з товаришем, теж медиком. Часто приходили знайомі гадячани, старші до бабуні, середні до мами, молодь до дядька Олександра, підлітки до Міші та Лесі, а діти до мене. Тоді почалась знайомість, а далі й приятельство у Лесі й Міші з гадячанками, старшими Стоянівнами Вірою і Марією. Влаштовувалися тоді в Гадячому аматорські вистави, в них дядько Олександер брав діяльну участь, а наші ходили дивитися. Часто їздили на човнах чарівним Пслом. Мене ще не брали на ті прогулянки, і я пам’ятаю, що лише з заздрістю дивилася на веселе товариство «старших», як воно збиралося-ладнувалося йти до річки. Як вертались, того я не пам’ятаю, бо то бувало або дуже пізно вночі, або дуже рано вранці, коли я або вже, або ще спала.
Здебільшого доводилося й Лесі зі смутком лише дивитися на те збирання, а самій не їхати човном, хоч вона пристрасно завжди любила всяку воду і плавання нею. Рука в неї все дужче боліла й напухала; вважали, що то ревматизм, і думали, що Лесі шкідливо бути «на воді» та ще по заході сонця. Взагалі, хвора рука сильно затроювала Лесі її життя, тоді ще, власне, дитяче.
Тоді в Гадячому був земським лікарем старий поляк Борткевич, засланий до Гадячого за причетність до повстання 1863-го року. Був він хороший лікар і дуже симпатична людина, хоч на вигляд похмурий і буркотливий. Наша родина була йому потрійно вдячна: року 1866-го він вилікував нашу матір од черевного тифу, літом 1883-го – вилікував нашу, зовсім маленьку тоді, сестру Оксану од перегрівання на сонці (своїм діагнозом і лікуванням він засоромив молодих медиків, дядька Олександра і його товариша, бо вони думали, що у Оксани отруєння, і відповідно до того намірялися її лікувати). Того самого літа 1883-го року він, оглянувши Лесину руку, вірно поставив діагноз туберкульозу кісток і наказав удатися до хірургів, щоб оперувати руку, бо ніякі масті та ванни, вживані доти, не можуть допомогти. З Лесиною рукою могло б статися зовсім зле, коли б не ця Борткевичева порада, якої послухавшися, операцією врятували руку, хоч Леся завжди з прикрістю згадувала всі обставини цієї операції. Згадувала, який суворий був професор Рінек, що оперував їй руку, як він, не вважаючи на її скарги на болі, брутально й немилосердно обмацував і повертав хвору руку. Прикрі були Лесі й «обходи» зі студентами та читання лекцій «над нею». Прикрий був на все життя запах хлороформу, під яким їй робили цю операцію і од якого їй було дуже погано. Взагалі, все своє пробування в клініці вона згадувала, як щось дуже тяжке.
Восени 1883 року життя Лесине й Мішине, що доти було тісно зв’язане (забави, читання, учіння, все, все було у них доти спільне, однакове), розійшлося різними шляхами. Сталася між ними справжня розлука, хоч вони на все життя (Мішине, бо він помер на 10 років раніше за Лесю) залишилися найближчими друзями-товаришами-приятелями.
До Міші восени 1883 року приїхав до Колодяжного студент-учитель, щоб готувати його до 5-го класу гімназії. А Лесю батько повіз до Києва на операцію. Після операції батько з Києва поїхав на свою батьківщину до м. Мглина. Вертаючись додому через Київ, мав забрати Лесю з клініки і привезти до Колодяжного. Але тоді виявилося, що Лесі ще не можна їхати, і привезла її мати, поїхавши по неї до Києва, аж у грудні.
Думали, що Леся в Києві буде недовго і, вернувшись зовсім здорова по операції до Колодяжного, вчитиметься знов разом з Мішею і всього того, що й він, в його учителя. Однак, вона приїхала аж перед Різдвом, рука в неї ще не загоїлася (в рани були вставлені гумові дренажі, крізь них треба було промивати, а потім перев’язувати руку. Добре пам’ятаю, як це щодня робила мама), була оббинтована, на перев’язці, певне, ще й боліла.
На Різдво приїхали до нас у Колодяжне гості, приятелі наших батьків Є. К. Трегубов і В. П. Науменко. Вони перевірили Мішине учення, виявилося, що воно не конче добре посувалося. До того ж і учителеві-студентові не дали відпустки з університету на друге півріччя. Мішу зважили одвезти по Різдві до Києва в підготовчий пансіон, а Леся «покищо не буде вчитися (з учителями), поки управиться з рукою», як писала тоді наша мама бабуні. Теє «покищо» обернулося в «ніколи», бо Леся вже більше ніколи не вчилася з учителями (коли не рахувати лекцій англійської мови). Брат Михайло вступив до гімназії у 5-й клас і перед вступом рік (ніби за 4-й клас) підготовлявся вже сам, без Лесі, до Різдва вдома, як я вже казала, а по Різдві в підготовчому пансіоні в Києві. Отже, Леся за ті дві зими (1881–82, 1882–83 рр.), що вчилася з Мішею з допомогою вчителів, вивчила програму 3-х класів хлоп’ячої гімназії, а після того всього (крім англійської мови), що знала, вчилася сама і то більше лежачи хвора на постелі. Свою високу освіту вона здобула власною силою без учительської допомоги (коли не вважати за вчительську допомогу поради й настанови таких старших досвідчених людей, як Лесині батьки, як дядько її М. П. Драгоманов, як Михайло Васильович Ковалевський, що їх поради Леся високо цінувала).
Рука в Лесі довго гоїлася і кілька місяців усе була обв’язана. Пам’ятаю, що Леся тоді все ж багато вишивала й шила, пришпилюючи роботу до тої обв’язки. Навіть уже на Різдво 1883 року вона вишила значну частину вишиванок до тих сорочок, що мама подарувала різдвяним гостям Трегубову і Науменкові.
Оперована (ліва) рука в Лесі зосталась на все життя з шрамами, деформована через брак вражених туберкульозом і вийнятих при операції кісточок і трохи менша за здорову праву руку. Леся завжди носила на ній рукавичку без пальців. Деякі рухи цієї руки залишилися обмежені, але все ж Леся зовсім добре могла нею все робити, навіть грати на фортепіяні. Вчитися грати Леся, на свій тяжкий жаль, перестала, як у неї почала боліти рука, блискучої техніки вона вже ніколи не могла осягти через хвору руку, але дуже кохалася в музиці, була до неї дуже здатна, глибоко розуміла її і довго не переставала грати. Вона перестала грати, ближче познайомившись з Климентом Васильовичем Квіткою. Він, сам дуже хороший музика і знавець музики, не належав до людей, що люблять чи вміють «окриляти» інших, слабкіших у чомусь за них. Він, певне, коли-небудь при Лесі сказав щось неприємного про недосконалих дилетантів-музик, знеохотив її цим до її музики, і вона перестала грати. Але – це лише мій здогад, може, й невірний.
На мою думку, грала Леся дуже гарно. Її музику було надзвичайно приємно слухати, далеко приємніше, ніж багатьох блискучих техніків-віртуозів. Мала вона хороший слух (в цьому вона завжди переважала Мішу, що мав слух поганий), але ніколи нічого не грала на пам’ять, а завжди з нот. Казала, що нічого не може вивчити на пам’ять. Найбільше любила грати твори Бетховена, Шумана, Шуберта, Мендельсона, Шопена. Не пригадую, щоб вона коли-небудь грала щось російських композиторів, крім баркароли Чайковського. Композиції Лисенка були, як вона казала, затяжкі для неї своєю складною будовою, що потребувала досконалішої техніки, ніж була в неї. Грала Леся лише Лисенкові народні українські пісні та композиції для співу (комбінуючи мелодію з акомпанементом) і дещо з його «Різдвяної ночі». Багато вона грала хоч і не на пам’ять, однак без нот. Грала так найчастіше вечорами, – без світла, в темряві, коли не дуже хтось слухав, – свої імпровізації. Власне, імпровізації, а не зафіксовані композиції, бо кожен раз це було щось інше. Вона й своїх музичних творів, так само, як і чужих, не заучувала, а що не вміла записувати, то й не повторяла ніколи, а завжди імпровізувала щось інше, нове. Це була наче не музика, а розмова з «давнім своїм другом», фортепіяном, на різні прерізні теми.
Ми дуже любили цю Лесину музику. Вона таки, певне, була вартна, бо не лише ми, Міша і я, що не дуже то зналися на музиці, любили її, а й наша мати, що чула багато хорошої музики, зналася на ній і мала хороший слух, вважала, що Лесині імпровізації хороші.
Коли б Леся не мусила була покинути вчитися музики, коли б вона набула потрібних теоретичних знань, то з неї був би напевно, – краще, ніж піаніст, – композитор (нарешті, перша жінка-композитор!). Але туберкульоз, що занапастив її щастя-долю й саме життя, і в цьому став їй на перешкоді.
Мені завжди було вельми шкода себе й Лесі, як вона перестала грати, бо мені її музика давала велику насолоду, а сама Леся її, очевидно, потребувала, як розради, потіхи, можливості вилити, «покласти на струни», як вона пише у вірші до фортепіяна, свій смуток, свою журбу, з якою вона «не матиме, де дітись», без свого друга-фортепіяна, коли не могтиме сісти при ньому «в час вечірній». Впрочім, у її імпровізаціях музичних були не тільки смуток і журба, а бували ті імпровізації бравурні, урочисті, радісно-співучі, веселі. В музиці Леся всю свою душу виявляла своєму другові, то й була та музика така многогранна, як її душа.