Початкова сторінка

Леся Українка

Енциклопедія життя і творчості

?

1886

Ольга Косач-Кривинюк

Січень і половину лютого Леся жила в Колодяжному.

13 лютого батько пише листа до Драгоманових [Лазаревський подає цей лист (взявши з Архіву Драгоманова) в перекладі. бо написаний він напевне по-російському. ОКК]:

Леся нещасна дівчинка. Сьогодні минуло їй 15 років. Вона вже заввишки з маму, тільки зовсім тоненька та кволенька. Лікарі констатували, що у неї, так званий, коксит – туберкульозне запалення мисково-стегнового суглоба. Київські аж три хірургічні знаменитості рішуче вимагають привезти хвору до Києва, щоб там її оперувати, інакше пропаде нога та й сама Леся захворіє на сухоти. Та в неї й тепер легені щось не гаразд. Леся сама й кроку не може ступити, біль у суглобі неймовірний, а тут ще така тяжка і небезпечна операція загрожує.

В кінці лютого, як подає Лазаревський в «Рукописі», батько повіз Лесю з Колодяжного до Києва з великими труднощами. Проф. Рінек одмовився робити операцію, бо дуже кволий організм. На консиліумі зважили покласти Лесю до клініки і зробити «вытяжение». Це дуже болюче було. Леся мовчки терпіла і пробувала потішати батьків. Як ніхто не бачив, не витримувала і тихенько плакала. Пролежала з «вытяжением» 7 тижнів. Потім поклали гіпсову пов’язку. З нею пролежала 5 тижнів. Нога перестала боліти.

В середині березня за материним листом до бабуні, писаним 18 березня, скоро після повороту з Києва, куди мати з батьком одвезли Лесю, Лесі наклали на ногу гіпсову пов’язку на 10 тижнів і Леся лежить у Києві в помешканні Марії Михайлівни Косач.

Мати записалася в Києві до бібліотеки і Лесі приносять звідти книжки до читання.

В кінці травня Лесю привезли з Києва додому до Колодяжного. До вагона і з вагона несли на руках, бо нога після трьох місяців нерухомості дуже заклякла, і Леся не могла ходити.

Червень і більш ніж половину липня Леся лежала, переносили її на руках.

В кінці липня Леся почала ходити з милицями.

В кінці серпня Леся поправляється помалу, міцніше стає на ногу, але без милиць не може ходити.

В листопаді Леся пробує ходити без милиць. Нога не болить.

В 1886 р. Леся познайомилася з М. А. Славінським, що приїздив до свого знайомого Пильчикова на півстанцію Любитівку, де той служив дорожнім майстром, і Пильчиков познайомив його в Колодяжному з Косачами.

Підстави

1. Рукопис Лазаревського, ст. 14.

Листи

2. Материн бабуні 18 березня. Архів Олени Пчілки

3. Материн бабуні. Кінець липня. Архів Олени Пчілки

4. Материн бабуні. Серпень Архів Олени Пчілки

5. Сестра Оксана сестрі Ользі. 10 серпня 1942.

Спомини й уваги до 1886 року

Не знаю, як погодити те, що подає Лазаревський у «Рукописі» за архівом Драгоманова, і те, що пише наша мати 18 березня 1886 в листі до бабуні. За Лазаревським виходить, що Лесю десь у кінці лютого поклали в Києві до клініки і зробили «вытяжение» хворої ноги на 7 тижнів, а потім поклали гіпсову пов’язку на 5 тижнів. Де лежала Леся з гіпсовою пов’язкою, Лазаревський не каже. Одвіз Лесю до Києва батько. Але потім Лазаревський згадує, що Леся заспокоювала «батьків», а коли мама туди приїхала, не каже.

За материним листом виходить, що Лесю одвезли до Києва удвох батько й мати, що Лесі там наклали на 10 тижнів гіпсову пов’язку і Леся лежить у Марії Михайлівни Косач. Про клініку й «вытяжение» мати нічого не згадує.

Скільки я не намагаюся, – не можу нічого пригадати про те, щоб Леся тоді лежала в клініці з «вытяжением». Її ж лежання з гіпсовою пов’язкою у M. M. Косач добре пам’ятаю, бо в травні 1886 року мати зо мною, сестрою Оксаною і братом Микосем їздила до Києва. Мені пригадується, але не зовсім певно, що ми спинялися не у Марії Михайлівни, а у А. І. Судовщикової, але я багато часу перебувала в Лесі і добре пам’ятаю, як погано їй там було.

Ма[рія] Мих[айлівна] врядила в себе столовку для студентів, в помешканні завше товклося багато людей, панував шарварок, заметня та безладдя. Леся лежала за ширмою в прохідній (з кухні до їдальні) кімнаті, темнуватій, не конче охайно прибраній, до неї кімнати проходив і кухонний чад і їдальняні різні запахи, через неї багато ходили, до неї чути було гомін і з кухні, і з їдальні, і з тої кімнати, де була мала дитина Марії Михайлівни з мамкою. Доглядали Лесю не дуже то пильно й уважно, бо не було певної людини, щоб це був її обов’язок, а так, у кого була вільна хвилина, той і робив щось для Лесі, що вона просила, а що була вона й тоді, як і все своє життя, терпляча та дуже вже невередлива, то просила лише в разі крайньої потреби і часто страждала від недогляду.

Літо того року було дуже гаряче, і вже в травні була велика спека. В тій хаті, де лежала Леся, було душно, була сила мух. Хоч Лесю вмістили на приватній квартирі у «родички», а не в клініці, через те що Леся з великою прикрістю ставилася до пробування в клініці, але я думаю, що їй було б краще в клініці, ніж на такій приватній квартирі у такої родички.

Леся була дуже рада з нашого приїзду й з того, що я цілими днями сиділа коло неї, розмовляла, розказувала про Колодяжне, робила їй все, що треба, не чекаючи її прохання.

При тій спеці, що тоді була, Лесю, пам’ятаю, дуже мучила гіпсова пов’язка на всю ногу й на нижню частину тулуба (щоб знерухомити кульшевий суглоб), було їй гаряче, тяжко, незручно лежати. Гіпс одкришувався на краях, муляв на постелі, залазив під пов’язку, вгризався, колов там тіло. Ті «липкі кайдани», як звала Леся пов’язку, були великою мукою для неї, як і всі умови того лежання в родички. Але вона, як завжди, не скаржилася, не нарікала. Багато читала і багато перечитала за ті тижні, що лежала з пов’язкою.

Лесі через те, що нога боліла в кульшевому суглобі, тяжко або й неможливо було не лише ходити, а й сидіти нахилившись над столом, як то треба до писання. Може, тому цим, 1886-им, таким тяжким для Лесі роком, не датовано жодного вірша. Потім вона багато писала лежачи, а тоді ще, може, не призвичаїлась до цього. Пізніше Міша зробив їй столика з півкруглою вирізкою. Підсунувшись до нього дуже близенько, Леся могла писати на ньому, не згинаючи кульшевого суглоба, а сидячи, спершись на спинку стільця. Той столик стояв у її кімнаті в її «біленькому домику» в Колодяжному. Ще пізніше, знов таки Міша зробив їй з такою самою вирізкою верхню столову дошку з двома складаними ніжками, що, розложені, впирались в підлогу, а краєм з вирізкою Леся клала дошку на поручата фотелю і могла писати, не згинаючись, а спираючись на спинку фотелю, як на своєму столику. Вигода тої дошки – що була вона портативна, і Леся її возила з собою. Але все це було пізніше, а в 1886-му році їй було дуже тяжко писати. Вона багато лежала чи напівлежала і читала, читала без кінця. Як тяжко смутив Лесину родину стан її здоров’я, видко було хоч би з того батькового листа, писаного 13 лютого 1886, де говориться:

«Леся нещасна дівчинка […] Доводиться про це [про те, що загрожує небезпечна операція] нічого їй не казати, бо вона без сліз і слухати не може про хірургів […] Прикро навіть думати за такого стану про Лесині здібності та таланти. Може, й стануть у пригоді їй, покаліченій. Бо не може ж вона бути іншою, які вправні не були б київські хірурги. Та чи зупиниться ще хворість тільки на руці та нозі?!»