Батько Лесі Українки
Ольга Косач-Кривинюк
[Ця стаття надрукована в книзі «Леся Українка. Публікації. Статті. Дослідження». III. Київ, 1960, стор. 326-336. Вдруге надрукована в книзі: «Спогади про Лесю Українку», Київ, 1963, стор. 49-56. Ред.]
Петро Антонович Косач, батько Лесі Українки, а також і мій, бо ми з нею рідні сестри, народився 20. XII. 1841 в м. Мглині на північній Чернігівщині. [Точна дата з записної книжечки батькової матері. ОКК.]
Мати нашого батька Марія Степанівна Косач, дівоче прізвище Чернявська, була не мглинська, а приїхала туди лише 1838 року з Полтави, де жила довший час, родом же була, здається, з Чернігова. Вона померла 3. XI. 1848 року, коли батькові нашому ще не скінчилося й 7-ми років, тому він її зовсім не пам’ятав, з оповідань же старших родичів знав і нам розказував, що була вона дуже лагідна, добра жінка, розумна і, як на той час, гарно освічена. Батько все своє життя, як святощі, переховував її записну книжечку (з різними пам’ятними для неї датами і з датою її смерти, що записала її сестра) та невеличку калиточку, що вона власноручно дуже гарно вишила. З оповідань трудно збагнути, від чого вона померла: не то від сухот, не то від крайнього виснаження й тяжкої анемії, була вона взагалі тендітна й слабка.
Дід наш, батьків батько Антон Григорович Косач, був людина мало освічена, але од природи розумна, дуже чесна й добра, однак був він страшенно запальний і міг скипіти до нестями. Помер дід, як йому було 96 років, і мало не до самого кінця свого життя був сильний і здоровий, ходив і їздив верхи на полювання, дивувався, коли хто казав, що зуби болять, бо не розумів, як то може «кістка боліти».
Батько наш, видко, вдався не в свого батька, високого, здорового, сильного чоловіка, а в матір, бо був середнього зросту, худий та тендітний замолоду, а в дитинстві, як можна було зрозуміти з його переказів й оповідань старших та бачити, напр., по формі його голови, слабував на рахіт. Дуже зарані почав слабувати на склероз судин та міокардит.
По смерті батькової матері доглядати та виховувати дітей (нашого батька та його двох братів і двох сестер) взялася її сестра Прасковія Степанівна Чернявська. І наш батько і його брат та сестри все життя згадували цю свою тітку з глибокою повагою, любов’ю та вдячністю, як надзвичайно розумну, добру, справедливу людину, лагідну та з сильним характером. Вона була так само, як і її молодша сестра, наша бабуня, гарно освічена на ті часи і влаштувала у себе в Мглині пансіон для дівчаток. В тому пансіоні разом з тітчиними ученицями наш батько одержував свою найпершу науку. Потім його оддали до чернігівської гімназії. Під час науки в гімназії батько жив у пансіоні при ній. Вчився батько в гімназії дуже добре, особливо був здатний до математики, але разом з тим і до історії та словесности (в значенні літератури, бо мовних філологічних здатностей у батька не було). Батько мав завжди винятково велику охоту до читання і просто таки виключно гарну пам’ять, надзвичайну пам’ять, усе своє життя.
У чернігівській гімназії батьковим учителем словесности, між іншими, був Леонід Глібов, і батько завжди дуже тепло з великою симпатією і пошаною згадував його, дуже любив його байки, силу їх знав напам’ять і гарно декламував їх нам.
Розказували, як батько Лесю, ще зовсім маленьку, навчив проказуючи, – бо вона не вміла ще читати, – байку Глібова «Кущ та билина», і вона дуже гарно та чуло її декламувала. До сліз проймала її декламація закінчення цієї байки, того «Ох, кущику, я на чужині…»
Закінчивши дуже гарно гімназію, батько наш вступив до Петербурзького університету на математичний факультет, але через рік (ніяк не можу пригадати, з яких міркувань) перейшов на юридичний. Коли батько був, здається, на другому курсі, в Петербурзькому університеті, там сталися т. зв. тоді «студенческие беспорядки». Багато студентів покарали виключенням з університету та висилкою з Петербургу, в тому числі й нашого батька. Він тоді переїхав до Києва і вступив до Київського університету теж на юридичний факультет, на якому проходив науку дуже успішно, і гарно закінчив його.
Бувши в Києві в університеті, батько скоро зазнайомився, а далі й заприятелював і подружився з київськими українцями, тоді молодими, як і він, М. П. Драгомановим, В. Б. Антоновичем, П. Г. Житецьким, К. П. Михальчуком, О. І. Левицьким, М. В. Лисенком, M. П. Старицьким, В. Л. Беренштамом та іншими. Коли В. Б. Антонович закладав тоді «Українську громаду», що потім була відома під назвою «Стара громада», то організовував її по системі трійок. До своєї основної трійки В. Б. Антонович присогласив батька і д-ра Панченка (так розказував мені батько). Кого далі до своєї трійки залучив батько, ніяк не пригадаю.
[Це діялося раніш, ніж наш батько познайомився з нашою матір’ю, отже здогад Ю. К. в статті «Гроно стародубських Косачів», Наші дні, ч. 8 за 1943 p., що батькове «українофільство» повстало під її впливом, невірний. ОКК.]
З більшістю тодішніх київських товаришів, а потім і з молодшими членами Старої громади, напр. Є. К. Трегубовим та В. П. Науменком, у батька завше були приятельські відносини, особливо ж дружні відносини в нього були з Драгомановим, Житецьким, Левицьким, Михальчуком і надто близькі з Беренштамом, з ним одним батько був на «ти» і називали вони один одного по імені. Другу половину життя особливо близькі відносини були з Є. К. Трегубовим.
З того часу і до кінця свого життя батько уважав українські справи своїми справами, цікавими, важними й рідними. Був чи не найактивнішим у всіх відношеннях членом Старої громади, ретельним членом «Редакції», тобто редакційної колегії «Киевской старины», давав кошти на українські справи (напр. на видання перших збірників народних українських пісень М. В. Лисенка в Лейпцігу) і т. д.
[Батько наш не чинив ніколи ніяких перепон проти того, що мати виховувала всіх дітей українцями, що наша родина, мало не єдина інтелігентська родина, була суто українська. Це відбивалося на його службовій кар’єрі, однак він уважав, що так повинно бути і ніколи нічим не противився тому. ОКК.]
По закінченні університету весною 1864 року батько служив у Києві спочатку в судовому відомстві, а з 18. X. 1865 р. секретарем Київського губернського «по крестьянским делам присутствия». З того часу і до кінця життя батько завжди служив «по крестьянским делам», як це звалося тоді [Мировим суддею, як говорить Ю. К. у згаданій статті, батько ніколи не був. ОКК]. 14. VIII. 1886 p. батько вступив на службу головою з’їзду мирових посередників у Звягелі (так завжди в нашій сім’ї звали місто, що офіційно було переіменовано в Новоград-Волынск). Батько був у «крестьянских делах» дуже хорошим знавцем, а що симпатії його були завжди на боці селян, то його рішення селянських справ бували здебільшого на користь селян, а не противної сторони, і селяни часто радилися з батьком про ті свої справи вже не як з офіційною особою, а як з людиною знаючою та прихильною до них. За ту прихильність до селян не любило батька не лише начальство, а й сусіди поміщики. Вони сердилися на батька за «псування» селян, але пам’ятаю багатенько випадків, як вони запрошували батька за арбітра на третейські суди між собою, бо всі знали батька яко бездоганно чесну й справедливу людину.
Служив батько, отже, спочатку в Звягелі (там служачи, він одружився 1868 року з сестрою свого друга М. П. Драгоманова Ольгою Петрівною Драгомановою [Слова Ю. К. у згаданій статті про те, що Олена Пчілка (наша мати) вийшла заміж за «дійсного статського совітника» не відповідають дійсності, бо, женячись, батько наш ще далеко не мав цього високого рангу, який одержав уже після багатьох років подружнього життя. ОКК.], там народилися його старші діти Михайло, Лариса й Ольга, троє молодших – Оксана, Микола, Ізідора народилися вже в Колодяжному), потім у Луцьку, – з осени 1878 p., далі з вересня 1891 р. в Ковелі; він жив у Колодяжному, куди на десять років раніш за нього переїхала наша родина. З січня 1899 р. батько служив у Києві. По скількох роках вернувся до Ковеля на ту саму посаду предсідателя з’їзду мирових посредників і вийшов у відставку зовсім незадовго до смерти, що сталася 2. IV. 1909 року у Києві; на старому Байковому кладовищі й поховано його. Його могила в одній огорожі з могилами дітей Михайла і Лесі та дружини.
Зо всіх нас шістьох дітей Леся найбільше була подібна до батька і вродою і вдачею. [Батька нашого ніяк не можна характеризувати такими трьома словами, якими характеризує Ю. К. у згаданій статті: «невисокий, веселий, живий» чоловік, бо тоді стае в уяві зовсім якась інша фігура, ніж та, якою був він. Був він, правда, невисокий, але і в рухах, і в мові, і у виразі обличчя повільний, спокійний, поважний. ОКК.]
Щодо вроди, то й по батькових фото з молодих літ видко, і з розповідей матері, тіток і дядька виходило, що в Лесі такі самі риси обличчя, барва очей і волосся, як у батька, так само середній зріст, така ж постать, така сама тендітність. Вдачею ж вони обоє однаково були лагідні та добрі безмежно, однаково обоє бували здатні скипіти страшенно, коли їх дійняти чимсь особливо для них дошкульним.
Обоє були надзвичайно стримані, терплячі та витривалі, з виключною силою волі. Обоє були бездоганно принципові люди: для любих людей чи справ могли поступитися багато чим, могли бути дуже поблажливими, але я не можу собі уявити тої людини, тої справи, взагалі, тої сили, що могла б примусити батька, чи Лесю однаково, зробити щось, що вони вважали за непорядне, нечесне. Щоб же зробити таке для власної вигоди, чи користі, чи безпечності, то про те не може бути й мови, – таке це щось зовсім не до уявлення в поєднанні з ними. Обоє мали напрочуд гарну пам’ять.
Батько мав лише, певне, гострішу спостережливість, а може скоріше й краще вмів робити [висновки] з своїх спостережень, краще вмів комбінувати свої спостереження, бо він, напр., надзвичайно скоро й вірно складав ціну людям і явищам, влучно й дотепно характеризував їх і майже ніколи не помилявся в тих своїх характеристиках. Лесі ж траплялося й помилитися, правда зрідка, в своїх перших враженнях. Обоє вони, і батько і Леся, були однаково делікатні у відносинах з людьми, намагаючись нікого собою не затрудняти, не клопотати, не намагати. Терплячи самі біль, чи жаль, чи горе, намагалися не журити чи не мучити інших тими своїми почуваннями і тлумили їх у собі з якоюсь нелюдською силою.
Пам’ятаю, як батько, відпровадивши, зовсім спокійно на вигляд, Лесю з матір’ю в подорож до Відня на операцію, як тоді думали, замкнувся в себе в кімнаті і, думаючи, що ніхто з нас, молодших, не почує, ридав од жалю та турботи. Пам’ятаю теж, як він після смерти сина Михайла тримався на вигляд нібито спокійно і все дбав про те, щоб заспокоїти нас, та все вмовляв нас заспокоювати та підтримувати матір в її безмежному горі. А його самого те горе так підрізало, що коли я після похорону брата Михайла, не бачивши батька три місяці, побачила його знову, то мені здалося, що я не бачила його 10 років, так він раптом постарів і змінився.
Була в батька й Лесі ще одна спільна, надзвичайно цінна риса: вони на диво високо цінували людську гідність у всякої людини, хоч би у наймолодшої дитини, і завжди поводилися так, щоб не ображати, не принижувати тої гідності. Я не пам’ятаю випадку, щоб батько, чи Леся повелися з кимсь грубо, брутально; не пам’ятаю й єдиного разу, щоб батько когось з нас, дітей, налаяв чи насварив, чи щоб щось наказав зробити. Він завжди радив, просив, намагаючись і найменшому довести, чому так слід, а так не слід робити, намагався переконати, а не примусити. Так само чинила й Леся. З дітьми ж, і своїми і чужими, батько був завжди ласкавий та ніжний, говорив, власне «розмовляв», поважно, наче з рівними собі, зовсім так само поводилася й Леся. Певне тому вони обоє мали завжди багато «молодих друзів», як казав батько (не «малих», а «молодих», і це дуже імпонувало й подобалося дітям та примушувало їх і самих уважно ставитися до своєї гідності), ті молоді друзі дуже їх любили та поважали.
В одному Леся й батько були несхожі одно на другого: батько був вище середнього здатний до математики і любив її, зате ж був нездатний до вивчення мов.
[На жаль, умів наш батько говорити лише одною мовою – російською. Говорив правильною, літературною російською мовою. Білоруської не знав так, щоб говорити, і ніколи не вживав; українською говорив окремі речення, співав пісні. Розумів же українську мову перфектно і ми, діти його, говорили завше українською мовою, так само і листи до нього писали тільки по-українськи, бо взагалі в родині не вживали іншої мови, крім української.
Твердження Є. Чикаленка в його споминах, повторене в згаданій статті Ю. К., що батько наш говорив якимсь українсько-білоруським волапюком, цілком неправдиве, ОКК.]
Леся ж була виключно здатна до мов і, як вона сама казала, абсолютно нездатна до математики і не мала до неї жадної охоти. Далі 4-х аритметичних дій ніколи нічого не вчила з математики і не хотіла вчити, уперто твердячи, що то понад її здатності і все одно нічого вона не вивчить. Своєю здатністю до мов Леся вдалася в нашу матір, і взагалі це була в неї Драгоманівська риса, може єдина не Косачівська. Восени 1882 року мати наша пише до своєї матері Є. І. Драгоманової: «Науки Леся проходит все, что и Миша; греческий и латинский язык даже лучше понимает, чем Миша. Отто вже ‘письменна та друкована’ буде».
Коли народилася Леся, то мати наша заслабла на тяжку анемію і мусила серйозно лікуватися, не могла доглядати сама своїх двох малих дітей (синові Михайлові було 1.5 роки), а найгірше, не могла сама годувати Лесю, як вигодувала сина Михайла. Спробувала знайти мамку Лесі, але невдало, бо змінилося їх 3 чи 4, та все були то хворі, то не мали молока. Довелося годувати Лесю штучно, а за тих часів це була справа дуже незвична та невпорядкована. Леся почала сильно слабувати.
Батькові тоді доводилося раз-у-раз їздити в службових справах і він розказував мені, як він до розпачу доходив приїздячи додому та застаючи Лесю в тяжкому стані, після того, як під час пробування вдома налагодив було її годування. Врешті, батько взяв відпустку спеціально для того, щоб доглянути Лесю, бо боявся, що інакше вона загине. Взявся пильно виконувати всі лікарські приписи і врешті осягнув того, що Леся не лише залишилася жити, а зовсім одужала та поправилася. На жаль, затратилася Лесина фотографія, де Леся знята у віці близько 1.5–2 років на руках у тітки Олександри Антонівни Косач. На цьому фото Леся товстенька з круглим веселим усміхненим личком.
Батько наш усіх нас дуже любив і був ідеально дбайливий, уважний та добрий до всіх нас, але ж усе своє життя він особливо був ніжний до Лесі, може тому, що вона була хвора, а може й тому, що він, як я вже казала, мав властивість скоро і влучно складати ціну кожній людині, отже, певне багато раніш за інших, навіть за нашу матір, склав ту високу ціну Лесі, якої вона була варта. Як би то не було, а любив і шанував він Лесю завжди безмірно.
Батько був дуже начитаною людиною, хоч в перекладах, але добре знав світову літературу, літературу ж російську знав досконало, незгірше знав і українську, бо давню знав ще змолоду, за новішою ж слідкував, читаючи все, що тільки виходило друком. Звичайно, що й Лесине писання він знав ще в рукописах. З російських письменників чи не найулюбленішим батьковим письменником був Салтиков-Щедрін. Читати з батьком Щедріна було просто насолодою, так батько досконало знав, як треба розшифровувати всі Щедрінські «иносказания», так гарно він умів коментувати всі твори Щедріна. З Пушкіна батько знав напам’ять всі казки, «Руслана і Людмилу» та багато дрібних віршів і часто декламував нам їх. Батько дуже гарно читав уголос і декламував, але завжди лише вдома, а не прилюдно. Прекрасно розказував, а що мав надзвичайну пам’ять і знав силу найрізноманітніших людей і подій, то його розповіді були такі цікаві, дотепні і повчаючі, що безмежний жаль брав, що ніяк не вдавалося вмовити його написати спомини, і сором нам, що ми не записали його оповідань.
Батько був одважніший за багатьох українців, своїх сучасників: він, наприклад, не поривав дружніх відносин з М. П. Драгомановим, коли той був на еміграції, переписувався з ним і бачився з ним, коли їздив закордон. Не побоявся приймати у себе гостем у Колодяжному Івана Франка з родиною в 1891 році, а що багато хто ставився до цього інакше, можна бачити, напр., з листа Ольги Федорівни Франкової (дружини Івана Франка) до нашої матері. Вона, між іншим, пише таке: «…а сестричка моя поправду не приїхала тогді [Як родина Франків гостювала в Колодяжному. ОКК] в Колодяжне через переполох, котрий зробився коло них з приїздом фамілії нашої в Росію. Коло Колегії, навіть в Покорщині, стояла варта, чи не їде [Чи не їде Франко. ОКК], а він (таке страшидло) тим часом спокійненько ловив в’юни в Колодяжному. І Санічка [Сестра О. Ф. Франкової Олександра. Прим. Ольги Косач-Кривинюк], не хотячи пошкодити фамілійним інтересам і т. ін. – не приїхала».
В той приїзд Івана Франка до нас в Колодяжне вони з батьком дуже заприятелювали, і ті приятельські відносини лишилися в них назавжди. Коли згадую Івана Франка, то зараз в моїй уяві повстає його образ, як я бачила його востаннє: це було 4 квітня 1909 року, через день після смерти нашого батька. Франко стояв у нас в хаті близько домовини з батьковим тілом і слухав панахиду: рясні сльози котилися йому по обличчі, і він не міг їх втерти своїми, хворими вже тоді, руками. То був образ жалю й горя за близьким приятелем.
Батько справді був приятелем не тільки багатьох окремих українських письменників, він був приятелем усієї української літератури й культури взагалі. Він робив усе, що міг, щоб допомогти розвиткові їхньому. У всіх культурно-літературних справах Старої громади він брав участь і матеріально і роботою. Всі видання (в тому числі й Лесиних творів) нашої матері (Олени Пчілки), починаючи з видання її збірки українських народніх узорів, матеріально були батькові видання, бо мати власних коштів не мала до смерти своєї матері, батько ж, не жалуючи, давав їй кошти на всі її видання та інші українські справи, бо цілком співчував їй у всіх тих інтересах. Так само співчував він Лесі і так само ніколи не жалував нічого, ні сили, ні коштів, – аби їй догодити, аби їй нічого не бракувало.
[Знаючи цеє, якось дико читати в книжці Н. Антоненка «За духа нації. Леся Українка, життя і творчість» на стор. 40 примітку першу про те, що «М. Драгоманов, помираючи, записав Лесі 8000 карбованців, та цілої суми вона не дістала, бо батько її зробив на цей рахунок чимало витрат на решту рідні». М. Драгоманов ніколи ніяких грошей Лесі не записував (він, умираючи, не мав чого записати рідним дітям, бо нічого не мав). Батько Лесин все, що мав, постановив поділити порівну між своїми дітьми і дружиною. Синові Михайлові і Лесі (останній незадовго перед своєю смертю) виділив і оддав їх частини грішми ще сам за свого життя, дружині ж і решті 4-м дітям їх частини заповів у заповіті. ОКК.]
Завжди дуже журився тим, що, не дивлячись на все бажання й намагання, не може дати їй здоров’я.
Батько й змолоду не дуже то любив їздити, під старість же з появленням хороб зовсім не любив подорожей, однак йому так хотілося побачитися з Лесею, що зовсім, уже зовсім хворий, за 4 місяці до смерти, він переміг свою неохоту до подорожування і поїхав до Лесі в Ялту. їхати йому було важко, Ялта йому зовсім не сподобалася, але він був дуже радий, що побачився з Лесею. Може передчував, що бачився з нею, своїм найдорожчої ціни скарбом, востаннє.
Хто шанує Лесину пам’ять, той повинен віддати належну пошану і пам’яті її найщирішого, найкращого приятеля-друга, пам’яті її батька, що все своє життя не поклав і марної стеблинки поперек Лесиної дороги, а навпаки, як тільки міг і вмів, промітав тую дорогу для неї.