1878

Ольга Косач-Кривинюк

В березні Лесина мати з М. В. Лисенком «списали ціле весілля Волинське» і думали його окремо видати.

Влітку Лесині батьки їздили в Париж на всесвітню виставку і побачитися з Драгомановими, що жили на еміграції.

Восени бабуня пропонує Лесиним батькам привезти Лесю до Гадячого, щоб вона там, живучи в бабуні, вчилася в прогімназії.

Тітка Єлена питає в листі, як «занятия» Лосі і Міші.

7 листопада батька переведено на службу зі Звягелю до Луцька, так само за предсідателя з’їзду мирових посередників, але вже Луцько-Дубенського.

Підстави

1. Архів Драгоманова, т. І, лист 72-й.

2. Автобіографія Олени Пчілки.

3. Рукопис О. П. Косач.

4. Архів Драгоманова, т. І, лист 110-й і 7-ма примітка до нього.

5. Формулярний список П. А. Косача.

Спомини й уваги до 1878 року

Про «списування» волинського весілля і про думку видати його пише М. В. Лисенко Драгомановим. Лесина мати багато народних пісень подала до запису Лисенкові і крім цього весілля. Між справді народними подала Лесина мати Лисенкові і quasi-народну пісню «Олеся», що сама скомпонувала і слова і мелодію для неї. Лисенко потім дуже сердився, коли йому казали про походження цієї пісні, – йому було досадно, що він не пізнав, що це пісня не народна.

Коли наші батьки їздили до Парижу на виставку і до Драгоманових, то ми, діти (Міша, Леся і я), залишалися в Звягелі з бабунею й тіткою Єленою Антонівною Косач. Очевидно, до цього тітчиного пробування з Лесею стосуються спогади про неї у Лесиному вірші «Забуті слова», бо цей вірш, безсумнівно, написаний про тітку Єлену. Крім мистецтва плести вінки, згаданого в цьому вірші, тітка Єлена навчила Лесю мистецтва українського народного вишивання. Сама тітка справді по-мистецьки виконувала найрізноманітніші українські вишивки, і сучасні й стародавні, а Леся була їй гідною ученицею і наслідувачкою в цьому мистецтві.

І з подорожі цього року, як і з давніших і пізніших, батьки привезли багато малюнків, речей-пам’яток і розповідей про закордон, про паризьку виставку, про всіх Драгоманових. Ще й я, підрісши, бачила і чула те все. А Леся з Мішею одразу, насвіжо, бачили й чули ще більше.

Бабунина пропозиція вчити Лесю в гадяцькій прогімназії, тітчине питання про «заняття» показують, що вже тоді ставало питання про регулярну науку Лесину. Але мама так була проти «казенної» (російської) науки, що одтягала цю справу, як могла, надалі. Леся через недугу так і не зазнала цієї казенної шкільної науки, а Міша почав її лише з 5-го класу гімназії.

Од батькового переводу на службу до Луцька залежав переїзд туди всієї нашої родини. Стає питання: чи зараз після цього «приказу» Лесин батько переїхав до Луцька і родина разом з ним (тоді було б так, як мені пригадується, що казали, ніби мені було півтора роки, як ми переїхали до Луцька), чи переїхав тоді батько сам, а родина лише весною 1879-го року, як пише мати в автобіографії та в «рукопису». Друга можливість правдоподібніша, бо поки той «приказ» одержався, то довелося б з малими дітьми переїздити (кіньми ж!) вже зимою (в грудні), то й могли відкласти переїзд родини на весну 1879-го року. Але в такім разі мені вже було близько двох років. Та й у материній автобіографії є кілька хронологічних помилок. Нема документів, щоб це доводили і тому нічого не можна сказати з певністю.