1889
Ольга Косач-Кривинюк
На початку року Леся написала до бабуні листа.
9 січня відбувся шлюб Лідії Драгоманової з Іваном Шишмановим у Софії в Болгарії.
На початку року Леся збиралась їхати до Києва лікуватися масажем, жити мала у Старицьких.
29 січня Маргарита Комарова пише Лесі, що одержала Лесиного «гарного» листа, дякує за Лесину «щиру ласку» до неї. Згадує, що в Києві в неї зосталась люба товаришка, а в Колодяжному друга щира душа (Леся). Питає, що Леся робить, що пише. Чи все перекладає Гайне? Сподівається, що літом, як Леся приїде, вони будуть знов любувати на красу моря, знов гарячими літніми вечорами Леся буде читати їй свої вірші та висловлювати думки. Бажає, щоб усі Лесині бажання збулися в новому році, «як того бажає твоя добра душа, котра заслужує всіх благ!»
16 лютого брат Михайло пише матері, що він підшукує в Києві помешкання для Лесі, що має приїхати. Сам він живе на Тарасівській вул. ч. 14.
У Старицьких Лесі не можна буде жити, бо приїздить Старицький з дочками і «встановлюється таборисько». У Рашевської теж нема вільної хати. Шурі Судовщиковій Михайло (з материного доручення) говорив про вірші, вона каже, що «ластівкой» можна змінити на «голубом сизокрилим», підпис має бути лише «A.C.». Ритміки не може змінити і думає, що все одно, чи народна, чи штучна. Михайло просить, якщо Леся написала щось на Шевченкові роковини, то нехай пришле, коли можна, найскоріше, бо йому цікаво і навіть потрібно, щоб були вірші. Коли не написала, то, якщо може, нехай напише. Михайло пише про свій твір «Метелики». Скоро почне перекладати Короленка. Михайлова «Кушетка» вилежується. Так само «Вовкулаки» в чорновику, може, скоро «вибілить» і занесе Лашкевичу, може, той надрукує. Михайло думає піти до Аньола (Ореста Івановича Левицького [його жартом прозвали Аньолом, бо один ксьондз казав, що перед приїздом до нього Ор[еста] Ів[ановича] Левицького йому приснився пророчий сон, що аньол (янгол) з’явився до нього з неба. Прим. Ольги Косач-Кривинюк]) попросити теми (певне, історичної) і почати писати на неї, «дасть Біг не гірше ,Половинщика’ вийде». Михайло просить матір написати щось у оборону «Гетьмана» Златовратського, а то його лають за неправдоподібність, а якийсь дурень написав лайливого листа і підписав «Київські студенти» і послав до Москви, а Москва глузує і гогоче тепер з листа: він по руках ходить. Аж злість Михайла пориває за таку дурість.
25 лютого мати пише Михайлові, що Леся стримується з подорожжю до Києва, поки холодно. Житиме чи у Старицьких, чи у Рашевської (Лизавети Олександрівни). Може, «завтра» Леся пошле до Києва свій вірш на 26 лютого [Мова, очевидно, про Лесин вірш «На роковини» (Колись нашу рідну хату). ОКК].
У Колодяжному в Лесиній родині справляли Шевченківський вечір: виставляли «поважну оперету» (як визначає Лесина мати) «Кармелюк», декламували вірші молодші Лесині сестри (Ольга і Оксана) і брат (Микола) та Ольжина приятелька, фурманова дочка Марися.
Коло 8 березня Лесин батько захворів у Луцьку, мати поїхала до нього. Леся ще в Колодяжному з молодшими дітьми.
Леся написала батькам листа.
15 березня Леся має виїхати з матір’ю до Києва. Житиме в Рашевської.
Здоров’я Лесине погіршало весною.
22 березня Леся з матір’ю вже в Києві.
В кінці березня Леся живе в Рашевської на Тарасівській вул. ч. 7, лікує хвору ногу масажем. Знайома з Ковалевськими і буває у них. Мати повернулася до Колодяжного, пише Михайлові і Лесі листа; між іншим таке:
«Ти, Зеїчко [Зея, Зеїчка, Зеїсок – так прозвали Лесю, побачивши в ілюстрованому каталозі рослин малюнок кукурудзи, що звалась «Зея японіка» і зваживши, що Леся подібна до цієї тоненької височенької, ясної рослини. ОКК], купи собі шнурок голубого намиста, як купуватимеш рукавички. Попроси Шуру піти з тобою. Підіть уже всі троє з Макою і купіть всі речі, що просимо. Там, може, де про направляння кукол спитаєте. До Ковалевських, Зеїчко, не ходи пішки. Взагалі багато пішки не ходи. Тільки з масажу можеш іти пішки. Цілую вас тисячу раз, моїх дорогих авторів. Ваша мама О. К.»
В цьому листі мати пише, які раді молодші діти з подарунків, яке горе, що мама забула про ляльчину голову, що Ліля давала для направи в Києві. Мати навіть не знає, де та голова, просить Лесю пошукати і зараз сповістити, чи є.
В кінці великоднього тижня Лесина мати має приїхати до Києва, забрати Лесю і повезти її в Суми до народної лікарки, баби Параски. Їдучи з Сум, як ніщо не перешкодить, заїдуть до Харкова до Олександра Петровича Драгоманова з дружиною.
3 квітня Леся ще в Києві, брат Михайло поїхав на Великдень до Колодяжного. Леся в Києві лікується масажем. Її мати в Колодяжному, посилає Лесі, своєю рукою писані, листи од сестри Оксани і брата Микося, згадує про переклад М. А. Славінського «Альманзора» [твір Гайнріха Гайне], що одержала його, радить деякі зміни в словах зробити, каже, що пошле в «Зорю», так виправивши, як Слав[інський] скаже, бо вона завжди допроваджує авторові, а там він нехай робить, як хоче. Мало має надії, щоб попівська «Зоря» надрукувала «Альманзора».
Мати послала Лесі на ім’я Славінського (щоб Лесі не ходити самій на пошту) посилку: літнє пальто, а в ньому в капюшоні зашито 7 карб. – 4 Лесі, 3 масажистці.
Мати близько 18 квітня має бути в Києві і везти Лесю до сумської баби.
В другій половині квітня і першій травня Леся на хуторі Косівщина біля Сум, лікується у баби Параски, народної лікарки [див. Лесин твір «Весняні співи», написаний 1 грудня 1889 про весну на цьому хуторі, і Лесин лист, позначений у «підставах» до 1889 року № 26. ОКК]. Лікування те мало допомогло Лесі.
В середині травня їдучи з Сум, Леся з матір’ю заїхали в Харків до Ол[ександра] Петр[овича] Драгоманова. В Харкові вдалися до проф. Грубе. Він категорично був проти операції, казав одвезти Лесю літом до Одеси на ропові, грязеві ванни, потім купелі в морі, а після всього знов узяти курс масажу.
В кінці травня Леся з матір’ю приїхали до Колодяжного з Харкова через Київ.
Леся перекладає з Максимом Славінським вірші Гайне.
12 червня – «післязавтра», як сказано в листі, мати має везти Лесю на лиман біля Одеси.
М. П. Драгоманова запрошують на професуру до Болгарії в Софійському університеті.
У червні Леся на Хаджибеївському лимані біля Одеси, на дачі грека Діалегмено.
Мати, одвізши Лесю, вернулася до Колодяжного.
Лесю запрошують взяти участь у чернігівському збірнику, що його мають подати в цензуру перед 1 серпня.
26 червня Леся написала до матері листа.
Має приїхати жити на лимані з Лесею братова чоловіка Лесиної тітки Єлени, Броніслава Іванівна Тесленко-Приходько, і нею щось передають Лесі.
29 червня батько пише Лесі, що давно не бачив її по-справжньому, лише на хвилинку в вагоні в Шепетівці, як вона їхала до Одеси, а він туди приїхав з Луцька, чи з якоїсь службової поїздки:
«Не считаючи вагонного мгновения в Шепетовке, я так давно тебя видел, что ты успела уже возмужать, судя по тому, якою зробилась ,значною писателькою’, и хоч я жалкую, що ты за все время до мене ни слова не написала, але для твого здоров’я бажав би, щоб ти свои писання, – улит, творів і таке інше, – низвела до минимума».
Радить дбати про здоров’я. Як буде здорова, все надолужить і всякі кна-княчі справи не тільки од неї не втечуть, а ще вона їх пережене, як перегнала мама. Просить берегти очі. Харчуватися якнайкраще. Нудьгу щоб викинула за борт, бо це така персона, що кожен носить із собою, коли не вміє викинути, а як її пестувати, то розбереться, як чиряк. Замість нудьги, нехай Леся закличе з лиманної хвилі бадьорість духа і хай він буде у неї міцний, як море, і ясніший од хвилі в тиху, погідну годину! Лиман батькові часто сниться. З якою охотою він покупався б у ньому літом.
Батько низько кланяється Комарову, Смоленському, Андрієвському.
Пише батько, що до Колодяжного приїхав брат Михайло, а до нього Пашкевич («юноша длинный и тихий, тихий»). У Луцьку в батька була Маня Биковська, дорікає вона Лесі, що Леся їй не пише. Мані не щастить: Коленко, що обіцяв посаду їй, помер, а «милые родители розводять таке, що обох слід би посадить в сумасшедший дом». В Колодяжному почали жати, Ліля з Оксаною і снопа не нажали. Косять сіно, і кна-кни (Міша й Пашкевич) в цьому упражняються. «Всі тебе цілують, бажають здоров’я і всього найкращого. Твій П. Косач».
Сестра Ольга і брат Михайло мають їхати до Лесі.
6 липня вранці Леся написала до матері листа.
В липні молодші Лесині сестри й брат слабували на кір.
16 липня мати пише Лесі з Колодяжного на Хаджибеївський лиман, згадуючи, що одержали Лесиного листа до сестри Ольги. Чому Леся не згадує материного листа, писаного раніш за Ольжиного, мати питала про дещо по пунктах, наприклад, чи п’є Леся кумис і інше. Питає мати, чому Леся з Приходьковою не влаштуються, щоб їм носили обід, чому Леся не їздить конкою до ванн. Їй недобре багато ходити. Тішиться мати, що Лесю хутко пустять купатися просто в лимані. «Це перемога!»
Удома такі новини: кір не минув, заслаб малий Дроздик і то дуже сильно. Мати поїхала до лікаря Кулькина, щоб порадитися, і там побачила дитину, що осліпла від кору, дуже налякалася за Дору, але Дора вже видужує. Михайло, бувши в Ковелі і зайшовши до Карташевських, застав там христини їхнього сина Михайла і між іншими гостями мирового посередника з Володимира Волинського Боровикова з сином, київським студентом. Той син – це той «білий поет», що читав свої вірші на роковини Шевченка. Михайло про нього згадував, але забув прізвище. Ця «біла кна-кна» розказувала Міші багато їхніх новин, бо вона пізніш виїхала з Києва, а про себе казала, що має перекладати щось Гаршина і Міцкевича «Кримські сонети» («excusez du peu!» додає про це мати в дужках).
Тепер мати й Михайло думають притягти і цю кна-кну (Віталія Гавриловича Боровикова), бо у них з учорашнього дня новий проект видати («і навіть не в далекім часі!») волинський збірник, написаний самими живущими на Волині. «Облічуємо сили: ми всі, потім in spe Зюня (Василь Дмитрович Завілейський), Маня (Биковська), Боровиків, Жданов, Бернадський (письмовод Іржикевича), ну, і ще, може, хто… Сьогодні обсуждали ми з Макою назву збірника. Маячать такі: «Здобуток Волині», «Волинські жнива», «Волинська Україна», «Волинський скарб». – Чи не хороше? га?… У всякім разі, коли твору ще нема ні одного, то назв для збірника вже багато!… Лист твій до Маки, з «Самсоном», прийшов. «Самсон» піде на днях до Чернігова кна-кні Дорошевській. До речі, казала мені Ботвинишина, якась панна, що бачила в одному польському журналі переклад твоїх віршів «Два геніуша», з передмовою, в котрій дуже хвалили нову «bardzo utalentowaną» українську поетку, Лесю Українку, тобто Зеїчка… «О!» – скажу я, як голова, піднявши палець.
Ну, будь мені здорова! Не скучай, перебувай хвилю лічебної нудоти з повагою «повисчого духу»! Та вже ж пак нудного часу зостається й не багато, – а там же й ми над’їдемо» […] «Ну, будь здоровий і навіть веселий».
У серпні мати думає їхати з Лесиним братом Михайлом і сестрою Ольгою до Лесі на лиман. Каже Лесі прислати «Самсона» і кілька дрібних віршів, перекладів з Гайне і власних, для чернігівців, «Співця» переписати і прислати їй для відіслання до «Зорі».
6 серпня Леся написала матері листа.
В кінці серпня Марія Биковська пише Лесі, що зраділа усім серцем і душею, одержавши Лесиного довгого дружнього листа. Бачить, що Леся справді славна і розумна дівчина, не така, як інші. «У тебе добра душа і великий розум – це правда, мій друже!» Дуже хотіла б бути вкупі з Лесею. Займались би і літературою, до якої вона набула великої охоти, дякуючи Лесі, «її щирій, вірній товаришці». У неї в душі було «щось», але воно лише тліло, а Леся зробила так, що теє «щось» живе і живе не абияк. Пробувала вона перекладати і вірші, але не знає, чи варті її переклади чого-небудь. Охоту до української літератури вона передала й сестрі Лені. їм обом з сестрою дуже важко живеться, бо батько їх ненавидить і з дому проганяє, а їм нема куди подітися, бо ніяк не можна знайти роботу.
30 серпня Леся скінчила лікування на лимані. Приїхали до неї мати, брат Михайло і сестра Ольга. З ними Леся прожила в Одесі кілька днів. Оглядала околиці Одеси. З Одеси з своїми та з Маргаритою і Любою Комарівнами їздила морем до Аккерману на 3 дні.
З Маргаритою Комаровою і братом Михайлом сфотографувалися втрьох.
Здоров’я Лесине значно покращало, ходити далеко ліпше.
У вересні Леся написала з Колодяжного до брата Михайла листа.
Восени М. П. Драгоманов на запросини болгарського уряду викладати історію в Софійській вищій школі (університеті) з контрактом на 3 роки поїхав до Софії. Він спочатку поїхав сам без родини і жив з Шишмановими.
В кінці вересня Лесина мати з сестрою Оксаною і братом Миколою їздили до батька в Луцьк.
Вертаючись звідти разом з батьком, просто з вокзалу в Ковелі поїхали до театру, як умовилися з Лесею і сестрою Ольгою, що теж приїхали до театру з Колодяжного. Грала заїжджа трупа Василенка (далекий материн родич) «Невольника».
27 вересня Маргарита Комарова (Сидоренко) пише Лесі між іншим таке: «Щодня я згадую про тебе і мої сердечні думки завше витають з тобою». їй тяжко, бо «…не бачу твого любого лиця, не чую твого голосу». Вона радіє, що Леся знов скоро приїде до них. Посилає Лесі на її прохання адресу «Бібліотеки для молодіжі» (Літературному товариству «Руська бесіда» в Чернівцях. Улиця Петровича ч. 41).
Ділиться з Лесею своїми душевними переживаннями.
12 жовтня Леся в Одесі знов. Лікується масажем. Її адреса: Надеждинська вул., д. Вальтуха № 6, помешкання масажистки пані Гіпперт. Леся просить, щоб брат Михайло написав Неону Галімському [знайомий брата Михайла чернігівець, тоді студент Одеського університету], щоб той зайшов до неї і, може б, поїхав з нею на Ланжерон, бо вона хоче подивитися на море, але сама боїться їхати, бо там у цю пору пустка. В Одесі Леся познайомилася з Заболотним, Лосятинським.
Леся бере лекції англійської та італійської мов.
В середині жовтня Леся прислала матері зовсім готовий до друку переклад з В. Гюго «Les pauvres gens» (мати пише братові Михайлові, що «чудесно вийшло!»). Мати послала до «Зорі» 12 віршів: своїх, Лесиних і Славінського. Думає послати ті 3 малюночки «святого вечора», що Леся «торік» писала.
Близько 20 жовтня у Лесі од масажу зробилося гостре запалення хворого суглобу з страшними болями.
25 жовтня Леся написала додому, що вона заслабла од масажу. Дуже сильно розболілася нога. Вже три дні лежить у Комарових, залишивши масажистку. Мати цілий вечір плакала од турботи і страху, що знов потрібні будуть милиці, «вытяжение», пов’язки. Телеграфували Комаровим. Мати думає їхати до Одеси.
29 жовтня Комарови телеграфували; «Будьте спокойны, Леся у нас, здоровье лучше».
В кінці жовтня Леся написала братові Михайлові листа.
Між 1 і 5 листопада мати приїхала по Лесю до Одеси. Лесі краще стало, але загалом гірше, ніж було весною. Ходить з паличкою. Леся хотіла б заїхати до Києва, але мати думає, що це Лесі може пошкодити. Поїдуть просто до Колодяжного.
5 листопада брат Михайло пише з Києва до матері й Лесі разом. Одповідає найперше на материні питання: його грошовий стан досить добрий, батько прислав 15 карб. і цього покищо досить. Славінський живе не у Антоновича, а на власній квартирі на Жилянській вулиці і ходить кудись на урок. Літературні справи: в Плеяді недавно встановили 1) щоб усі давали по 25 коп. на місяць до громадської каси, 2) заложити свою бібліотеку, до неї попросити у всіх авторів їх твори. З таким проханням Михайло звертається найперше до матері, щоб вона подарувала по 1 примірнику своїх творів і написала до Кобринської, щоб вона послала 1 пр. жіночого альманаху. Думає напосістися на «Зорю», щоб висилала їм хоч один примірник дурно.
Зважили перекласти і роздали перекладати всі найліпші твори сучасної російської, польської і, коли можна, то й інших літератур. Гаршина, Короленка перекласти цілком, Мачтета дещо, Родзевічувни, коли б спромога, теж усе (2 романи), Ожешкової «Хам» та дрібні речі. Поля Бурже «Учень» – «Le disciple» і т. п. «Для цього ми тепер ревне шукаємо перекладачів і запрошуємо до спільної праці. Най Леся пошукає таких в Одесі, я думаю, там найлегше знайти таких для чужих мов, себто французької, італійської та англійської». Перелічує, що є переложене з Гаршина, Короленка, Мачтета. «Поле ще широке зостається до орання і роботи не забракне, аби хтіти робити».
Бачив підстаршого хлопця Сікорського, він учителює на селі недалеко Голендер, там при школі є бібліотека, просив материні книжки до неї подарувати, побачивши їх у Михайла, але Михайло, не маючи материної згоди, не зважився, а тепер просить дозволу послати книжки, бо гадає, що це слід зробити. Михайло просить достати йому «наших» перекладів з Гоголя хоч 2 прим. В X книжці «Русской мысли» дуже хвалять книжку Guyau «L’art au point de vue sociologique». Якби її перекласти, або хоч зміст подати до «Зорі». Книга ця хорошого напрямку і не зашкодило б нашим письмовцям познайомитися хоч з її змістом.
Київський збірник помалу складається і просять якнайбільше прози. «Тут задумали ще одну річ – видати календар-альманах, з українською белетристикою, етнографічними та історичними нарисами різних часток України». Просять присилати твори всіх, хто тільки пише по-українському. Плеяда ж просить молодих українських письмовців посилати свої твори до неї в Київ, а їх звідти зараз пересилатимуть до «Зорі», чи куди волять автори. Так робити для того, щоб прибрати «Зорю» до українських рук, щоб за її нехтування українців можна було покарати її, затримавши твори. Бо тепер вона, що хоче, те й робить з ними. У Києві нема новин, крім тих, що писав Лесі. Хіба ось що: на гробі Лашкевича був вінок з написом «Молоді українці – редакторові Київської старини». «Як що буде нового, зараз напишу. А тим часом до побачення! Цілую тебе і Лесю. Твій Міша.»
7 листопада померла, отруївшись на каторзі, Марія Павлівна Воронцова-Ковалевська, дружина Мик[оли] Вас[ильовича] Ковалевського, мати Лесиної приятельки Галі Ковалевської-Деген.
11 листопада Леся вже вернулась з Одеси до Колодяжного. Здоров’я її, як було перед масажем. Їй роблять ванни.
17 чи 18 листопада Леся застудилася, порядкуючи книжки в неопалюваному приміщенні.
26–28 листопада Леся написала братові Михайлові листа.
30 листопада народився у Лідії Драгоманової-Шишманової син Дмитро (Маусік, Міка).
24 грудня з Колодяжного Леся написала до дядька М. П. Драгоманова листа.
В кінці грудня Леся написала до бабуні листа.
На вільному аркуші написаний лист брата Міші до бабушки.
Лесина мати пише бабуні, що Лесі все так само з ногою, тяжко ходити, нога болить. Наслідки проклятого одеського масажу. Доведеться кудись везти Лесю, може знов робити «вытяжение».
На Різдво був удома брат Михайло, що приїхав 10 грудня і буде до 20 січня 1890. Потім поїде до Києва і батько з ним, «представлятися» новому генерал-губернаторові і, може, візьме з собою Лесю до лікарів.
Підстави
1. Рукопис Лазаревського ст. 20, 21.
2. Деятели револ. движения в России. Био-библиографический словарь. Т. II, вып. 2, столб. 596-598.
Листи
3. Материн братові Михайлові. Початок року. Архів Олени Пчілки
4. Братового товариша Пашкевича братові. 12 січня. Архів Олени Пчілки
5. Братів матері. 16 лютого. Архів Олени Пчілки
6. Материн братові. Лютий. Архів Олени Пчілки
7. Материн братові. 25 лютого. Архів Олени Пчілки
8. Лесин батькам. Близько 8 березня. Рукописний відділ Інституту літератури Академії наук у Києві (копія).
9. Батьків обох братові. 8 березня. Архів Олени Пчілки
10 Батьків матері. 22 березня. Архів Олени Пчілки
11. Материн братові. Весна. Архів Олени Пчілки
12. Материн бабуні. 2 квітня. Архів Олени Пчілки
13. Материн Лесі. 3 квітня. Архів Лесі Українки
14. Материн братові. Квітень. Архів Олени Пчілки
15. Батьків матері і Лесі. 24 квітня. Архів Олени Пчілки
16. Материн братові. Травень. Архів Олени Пчілки
17. Материн бабуні. 12 червня. Архів Олени Пчілки
18. Материн Лесі. Червень. Архів Лесі Українки
19. Лесин матері. 26 червня. Рукописний відділ Інституту літератури Академії наук у Києві (копія).
20. Батьків Лесі. 29 червня. Архів Лесі Українки
21. Лесин матері. 6 липня. Рукописний відділ Інституту літератури Академії наук у Києві (копія).
22. Материн Лесі. 16 липня. Архів Лесі Українки
23. Материн Лесі. Серпень [?]. Архів Лесі Українки
24. Лесин матері. 6 серпня. Рукописний відділ Інституту літератури Академії наук у Києві (копія).
25. Марії Биковської Лесі. Серпень. Архів Лесі Українки
26. Лесин братові. Осінь. Рад. Літ-во 1938, кн. 3-4, ст. 121-122. Публ. Рукописний відділ Інституту літератури Академії наук у Києві, лист 2.
27. Маргарити Комарової Лесі. 27 вересня. Архів Лесі Українки
28. Материн братові. 12 жовтня. Архів Олени Пчілки
29. Батьків обох бабуні. Жовтень. Архів Олени Пчілки
30. Лесин братові. Осінь. Рад. Літ-во, 1938, кн. 3-4, ст. 123. Публ. Рукописний відділ Інституту літератури Академії наук у Києві. лист 3.
31. Материн братові. 30 жовтня. Архів Олени Пчілки
32. Материн братові. 31 жовтня. Архів Олени Пчілки
33. Материн братові. 1 листопада. Архів Олени Пчілки
34. Материн братові. Між 1–5 листопада. Архів Олени Пчілки
35. Неона Галімського братові. 5 листопада. Архів Олени Пчілки
36. Братів матері і Лесі. 5 листопада. Архів Лесі Українки
37. Свєчнікової і Єнко братові. 6 листопада. Архів Олени Пчілки
38. Материн братові. 11 листопада. Архів Олени Пчілки
39. Материн бабуні. Листопад. Архів Олени Пчілки
40. Батьків братові. 17 і 18 листопада. Архів Олени Пчілки
41. Батьків братові. 21 листопада. Архів Олени Пчілки
42. Лесин братові. 26–28 листопада. «Рад. Літ-во», 1938, кн. 3-4, ст. 125. Публ. Рукописний відділ Інституту літератури Академії наук у Києві, лист 4.
43. Батьків братові. 3 грудня. Архів Олени Пчілки
44. Лесин M. П. Драгоманову. Рукопис Лазаревського ст. 22-24, лист 3-й.
45. Лесин бабуні. Кінець грудня. Рукописний відділ Інституту літератури Академії наук у Києві № 2119/752. (копія).
46. Материн бабуні. Кінець грудня. Архів Олени Пчілки
1889 Написано
Лютий. На роковини (Колись нашу рідну хату). 1 грудня.
Весняні співи (проза). 1889.
Жаль (проза – почато).
Метелик (проза).
Місячна легенда (перший розділ).
Сірома (переклад з Гюго; почато літом, скінчено восени).
Співець (Пишно займались багрянії зорі).
Чотири казки зеленого шуму (казка для дітей; почато).
Чашка. (Оповідання; недруковано) [Надрук. 1947. Ред.].
Я блукав колись по ріднім краю. (Недруковано) [Надрук. 1947. Ред.].
1889 Надруковано
Вони мене дражнили. З Гайне. «Зоря», ч. 1.
Чого так поблідли. З Гайне. «Зоря», ч. 1.
Як я про свою говорив вам печаль. З Гайне. «Зоря», ч. 1.
До натури. «Зоря», ч. 8.
На провесні. «Зоря», ч. 9.
Така її доля – образок з життя; Завітання. «Зоря», ч. 2.
Співець. «Зоря», ч. 21.
В’язень. «Зоря», ч. 23.
Святий вечір! – образочки, «Зоря», ч. 24.
Спомини й уваги до 1889 року
«Поважну оперету» – «Кармелюка» – написала нам мама; була це драматична п’єса на 5 дій, в ній були всі головніші події Кармелюкового життя. Хоч виставляти її було досить складно, бо на сцені відбувалася навіть пожежа панського палацу, але під керівництвом нашого головного режисера, костюмера, будівничого, коротко, творця сцени і артистів – Лесі, ми вив’язалися з честю з цього завдання. Склеїли з картону сцену, поробили декорації, вирізавши малюнки з старих ілюстрованих журналів та помалювавши їх, а деякі зовсім наново зробили. Зробили й артистів. Голови вирізали з карт, а до них домалювала Леся фігури, а ми за її ескізами повирізували, помалювали та поклеїли їм одежу. Цими лялечками ми й «грали», водячи їх паличками та говорячи за них. Пожежа відбулася на бляшаній накривці з великої коробки від цукерків за допомогою скипочок та паперу. Публіці нашій, що складалася з самих колодяжанців, не лише дітей, а й дорослих і навіть старих (з міста жодної «інтелігенції» на нашому святі не було), сподобалася і п’єса (були там і співи і танці – між інш. баль у панів, під час якого вдирається Кармелюк з розбійниками, когось убиває, когось хапає з собою, а палац палить), і наша гра. Пам’ятаю, що й мені п’єса здавалася дуже гарною, і я була переконана, що заграли ми її чудово. Як «живий», пам’ятаю зшиток з четвертушок паперу, без жодної обкладинки, в якому мама, сама його зшивши, своїм каліграфічним – щоб ми могли легко розбирати, виучуючи ролі, – письмом написала ту «поважну оперету». Наша мама писала двома зовсім різними почерками: один – скоропис, гостренький, дрібненький, дуже нерозбірний, нечіткий; другий – ідеально каліграфічний, округлий, великими літерами, надзвичайно розбірний, чіткий. Великий мені жаль, що цей зшиток не зберігся, бо я й досі переконана, що п’єса була хороша.
З декламації на нашому святі пам’ятаю лише декламацію 4.5-літнього тоді брата Микося. Він дуже гарно, з належним виразом видекламував Щоголева «Гей, у мене був коняка».
Описуючи наші «роковини», мама радить Міші з товаришами влаштувати «кна-княче» Шевченківське свято в Києві. Навіть проект-програму подає.
Під час Лесиного пробування цього року в Києві мама, пишучи до неї і Міші, називає їх «Мої дорогі автори», бо вони з товариством палко взялися до літератури. Їх гурток (Леся, Міша, Максим Славінський, Віталій Боровик, Володимир Самійленко та інші) прозвали Плеядою молодих письменників або просто «Плеядою». Пізніше до цього гуртка приєдналися ще деякі люди (Одарка Романова, Іван Стешенко, Мусій Кононенко та інші), і його частіше звали тоді «Література». Одбував він свої зібрання з читанням нових творів та перекладів своїх членів то в Лисенків, то в Старицьких, то в Косачів. «Плеяда» ж із суголосною «Голотою», інакше «Тарасівською вулицею» (бо більшість хлопців-студентів та дівчат жили на Тарасівській вулиці у домі матушки Сікорської або десь поблизу) тоді, 1889-го року, збиралися найчастіше у Міші, або в Лесі, що жила в Рашевської, а то ще в Самійленка, що жив у матушки. Там складалися плани, читалися й критикувалися твори членів Плеяди.
З цього пробування в Києві Леся була надзвичайно задоволена. Такою веселою, бадьорою, життєрадісною, якоюсь «окриленою», як тоді, коли вона приїхала того року з Києва і розказувала про нових знайомих-товаришів, про свої спільні з ними літературні наміри-плани, я, здається, ніколи більше її не бачила.
Розказувала вона багато не лише про всякі тодішні серйозні їхні плани, наміри та роботу, а й про різні жарти, дотепи. Наприклад, переказувала вірш Віталія Боровика, пародію на Гайнівську «Сосну»:
У стайні великій, над яслами з сіном
Осел клапоухий стоїть
І, встюбивши морду в пахучее сіно,
Він ухами клапа і спить.
І сниться йому, що в північній країні,
Нева де до моря біжить,
Осел такий самий, як він, тільки старший,
На троні московськім сидить.
А то ще вірші, що з того часу у нас в родині часто жартами вживалися з них вирази, а саме з гумористичного вірша Володимира Самійленка, пародії на галицькі вірші, якого він написав, як на нього напосілися товариші, щоб він не лінувався своїм звичаєм, а написав що-небудь:
Бажання ваше узглядняю
І вірші нехотя пишу.
О що ж я тут співати маю
У легкоскриленім віршу?
Далі йдуть, здається, дві строфи, які я, на жаль, забула і в яких перелічуються різні речі, що «суть теми до моїх співань», а закінчується вірш так:
Усе то теми дуже файні,
Але вже годі мі співать,
Позаяк музи співодайні
Не хтять натхненням мя вспирать.
З другого Самійленкового вірша-пародії пригадую лише такий уривок:
Безнастанними спонуканий
Нестерпними перешкодами
Так зостався я ошуканий,
Немов птах над моря водами.
Всі ті, тоді ще такі незвичні для нас і серйозно вживані в галичан «узглядняю», «легкоскрилений вірш», «файний», «мі», «ме», «музи співодайні», «вспирать», «спонуканий», «нестерпний» – здавалися нам чудними і, дотепно зібрані докупи в Самійленковому вірші, смішили нас, так само, як і образ того «птаха над моря водами», тому ми їх часто згадували і застосовували в різних випадках. Леся не раз навіть у листах вживає, жартуючи, цих виразів. Дехто навіть думав, що це її гумористичні вирази.
В квітні цього року мама пише Міші між іншим, що все думає про Мішину «уліту»: «Так! Четвер, 23-го, навіки зостанеться в моїй пам’яті, – се удача, втіха така, що більшої не можна жадати! Дуже, дуже цілую тебе, моя милая надіє, Мачино золотая!»
Очевидно, в четвер 23-го березня [?] Міша читав якийсь свій твір, що так дуже сподобався мамі та, певне, й іншим слухачам. Характерний для різниці маминого ставлення до Міши й Лесі той ентузіазм, з яким мама реагує на Мішину літературну «удачу»: з таким ентузіазмом мама ніколи не говорила навіть про найудаліші Лесині твори, хоч складала їм належну велику ціну (наприклад, говорила не раз, що українська читацька публіка ще не скоро доросте до правдивого розуміння Лесиних творів, настільки вони вищі за ту публіку).
На хуторі Косівщина біля м. Сум на Харківщині Леся лікувалася у «баби Параски» декоктами з зіллів та ваннами теж із зіллями.
Пам’ятаю, як Леся розказувала про «бабу», яка вона поважна, статечна та сувора й строга до своїх пацієнтів і як вони її бояться та слухаються; розказувала про різних бабиних пацієнтів і пацієнток не конче симпатичних і цікавих, що з’їхалися все чомусь більше з Московщини. Особливо сприкрилася й збридла Лесі й мамі якась уже зовсім старувата пані, що сильно «замолоджувалася», не вважаючи на свою дуже непишну вроду, і все розказувала, який у неї молодий та гарний чоловік.
В «Рукописі» Лазаревського (на ст. 21) невірно говориться, що мама повезла Лесю до проф. Грубе в Харкові «та по дорозі О. П. Косач, не дивлячись на весь свій матеріалізм, зважилася заїхати до Сум, показати дочку славній шептусі, бабі Парасці». Про те, щоб поїхати до «сумської баби» довго говорилося в нашій родині. Леся в листі до бабуні ще з самого початку 1889 року (переховувався цей лист у рук. від. Інст. літ. № 2120/770) згадує, що «Ліля нападається, що я не хочу їхати до харківської баби». Мати в кількох листах (до бабуні і до Міші) згадує про те, що повезе Лесю до сумської баби, а в одному листі додає до цього, що вони заїдуть по дорозі на повороті з Сум до «Саші» (Ол. П. Драгоманова) в Харків, як ніщо не перешкодить. До Грубе не збирались їхати і ніколи не говорили про поїздку до нього. Мабуть, Ол[ександер] Петр[ович] Драгоманов порадив удатися до Грубе, коли Леся з матір’ю були в Харкові. Можливо, що Лазаревський робить цю помилку не зі своєї вини, а тому, що матері, може, не хотілося признаватися своєму братові М. П. Драгоманову в лікуванні у «баби», і вона написала йому, що їздила власне до Грубе, а до баби лише по дорозі заїхали.
Я вважаю, що зовсім даремне так женувалися того лікування у сумської баби, бо вона зовсім не була «шептуха» і лікувала не шептанням-замовлянням, а способами народної медицини, з яких багато увійшло і до вченої медицини. У всякім разі бабині способи Лесі не пошкодили, Леся вважала, що навіть допомогли, бо пише братові восени того самого 1889 року, що масаж (якраз той, що Грубе порадив) знищив усю ту поправку, що вона набула в баби в Косівщині та на лимані. Воно таки й зрозуміло, що бабине лікування ваннами й декоктами могло бути корисніше Лесі, ніж масаж, або у всякім разі не могло бути таким шкідливим, як масаж, або те «патентовано-вчене» лікування, яке застосував 1897 року до Лесі «нешептун», хірург Сапєжко і так страшенно пошкодив ним Лесі.
Цього 1889 року мама вмістила Лесю літом на Хаджибеївському лимані на головній вулиці (де ходила «конка») на дачі грека Діалегмено. У того грека було два сини пронозуваті і несимпатичні, як і він сам, і дочка «кірія» (панна по грецькії) Вікторія, дуже мила і красива дівчина (мала дві грубі чорні коси, що заплетені й спущені вздовж спини сягали аж до кінця одежі, яку тоді носили дуже довгу – до землі). Батько й брати тримали її «в чорному тілі», як кажуть москалі, мати її померла, і була вона завжди якась сумна та невесела. Леся пройнялася до неї симпатією, і вони вдвох досить близько зазнайомилися і часто бачилися та бували вкупі.
До «лиманного» Лесиного товариства цього року, крім кірії Вікторії (чи просто Кірії, як називали її Леся і Міша, що теж познайомився з нею), належалася сестра Мішиного гімназійного товариша Пашкевича, учителька Прасковія Олександрівна Пашкевич, симпатична, мила людина, з якою Леся охоче бачилася, та далека наша своячка Броніслава Іванівна Тесленко-Приходько, не конче симпатична, видзігорна пані-полька, що, поки влаштувалася самостійно, навіть жила кілька днів у Лесі в хаті, від чого було, як пише Леся, досить таки неспокійно та незручно, бо дуже вже непідходящі вони одна до одної люди були. Часто відвідували Лесю Маргарита Комарова та інші члени родини Комарових.
Маргарита Комарова, поїхавши того літа до когось у гості на Канівщину, одвезла в хату на могилі Шевченка того рушника, що вони вдвох з Лесею мережали-вишивали для цього. Як ми (мати, Леся, я) літом 1891 року були на могилі Шевченка, то бачили того рушника, як він висів на чільному місці в хаті.
Приїхавши в серпні до Лесі, мама, Міша і я були спочатку на дачі Діалегмено і познайомилися там з кірією Вікторією. Потім жили в Одесі. Міша заприятелював з Маргаритою Комаровою, я зав’язала дружбу, теж «на все життя» з молодшими дочками М. Ф. Комарова – Галиною (поетеса) і Вірою. Мама, Міша, Леся і я та старші Комарівни – Маргарита й Любов – їздили пароплавом з Одеси до Аккерману, як минулого літа Леся з мамою вдвох. Об’їздили й оглянули одеські околиці. Ми, поліщуки, глузували з одеситів, що вони «три дерева» зовуть «парками» (Олександрівський парк, парк на Хаджибеївському лимані та ще деякі. Садків на Фонтанах, в Аркадії тоді ще не було таких хороших, як порозросталися пізніше).
Ті подорожі «для приємності» та ще в любому Лесі товаристві були хоч деякою потіхою для Лесі за її не конче приємне самотнє пробування на лимані для лікування.
Завзялися ми, того разу пробуваючи в Одесі, обходити храми різних віроісповідань: були в грецькій церкві, вірменській, в католицькому костелі – кілька разів, щоб послухати гру на органі (Леся дуже любила її) і казання різними мовами (італійською, – з такою мімікою, жестами, виразом, неначе не на амвоні, а на сцені, – французькою, польською), в жидівській синагозі, де тоді співав славетний «кантор», якого запрошували до опери, даючи великі гроші, але він не зрадив свого Бога і співав йому (правда, теж за порядні гроші), справді надзвичайно хорошим голосом, тільки неначе не людським, а як флейта чи якась чарівна сопілка – чистим і високим таким, що аж моторошно було слухати, знаючи, що то людина, та ще чоловік, співає.
Чи не найбільшу ж приємність ми – Косачі – мали збираючись у любій родині Комарових і провадячи час у цікавих розмовах (кожному з нас там було відповідне товариство), слухаючи музику (Маргарита хороше грала), ми, молодші, часами танцюючи, а старші, дивлячись на наші танці, читаючи щось нове (Комаров одержував галицькі журнали й книжки і все, що виходило нового на Україні російській). Здається (не можу зовсім напевне пригадати), що під час цього нашого пробування в Одесі в господі у Комарових улаштовували (найбільше Леся заходжувалася й працювала коло того улаштування) живі картини. Виконавцями були Маргарита, Люба та Віра Комарівни, я й Міша. Леся ж була автором і костюмером.
Лесине питання в листі про Мішину «Кушетку» пояснюється тим, що на це слово був хатній «конкурс», на який Леся написала (зробила начерк) свій «Жаль», – там спочатку фігурувала не «канапка», а «кушетка». Про Мішин твір на цей «конкурс» Леся й питає, бо всі ж твори на нього звалися «Кушетка», Міша, очевидно, і свою «Кушетку» мав розпросторити, опрацювати.
Батькова згадка в листі до Міші про те, що Леся застудилася, порядкуючи книжки в «комірці», незрозуміла, коли не знати, що в тій неопалюваній комірці, – невеличкій з маленьким вікном кімнатці у «великому» домі в Колодяжному, – Міша з Лесею влаштували «бібліотеку», тобто, зробивши полиці по стінах, поставили на них у порядку усі наші книжки, завівши їх у каталог (своєї власної системи) з різними відділами. В тій бібліотеці стояв ослін, стіл і стілець, на столі завжди було чорнило й перо. Влітку Міша й Леся любили читати й писати в «бібліотеці», а пізно восени Леся, взявшись порядкувати щось з книжками, застудилася, бо там було холодно.