2.09.1895 р. До М. I. Павлика
| Колодяжне | 21/VIII 1895 |
Шановний друже!
Не получаючи квитанції, гадаю, що речі мої не вислані. Нітрохи не нарікаю на се, бо вже тут уладилась так, що можу чекати, мені головно цікаво було те, щоб знайти їх в певному місці, а не де-небудь в Венгрії. Посилати їх трудно, бо тут нам прийшлось би, може, їхати за ними до границі, а се на варт, у всякім разі, посилати поштою чи багажем – дорого. Чи не знайдеться хто, щоб довіз їх до Радзивилова, а там би здав багажем (перевізши вже через границю російську), якщо се буде не дуже хутко, то вже нічого. Дуже прошу вибачити мені, що вже вдруге завдаю Вам такий клопіт, – ну, до будете з дурною робити! Сподіваюсь, що більш сього не буде.
Спасибі за бібліографію; з поводу неї раджу не споминати усіх статей з періодичних видань, так – пам’ятаєте? – я і раніше радила. Може, потрібні матеріали, про які пишете, здобудуть Вам мої знайомі, але найбільша надія на H. C. Ж., шкода тільки, що він не в стані зайнятись сим зараз, прийдеться кілька тижнів пождати.
П[ані] Оз[аркевичевій] не беру за зле, що не приїхала, – не таке я велике цабе, щоб ради мене вмисне приїздити, та й діла, властиве, не було, так тільки годилось би хоч «чорте-бісе» відповісти, та господь з нею! І Ви не дуже вражайтесь – чи то ж у вас там таке буває? Досі мороз поза шкурою пробігає, як згадаю ті «мемуари», що читала у Вас, аж сняться часами! Ні, щодо галицьких звичаїв, то старий італьянець має рацію з своїм «bisogna amazzar tutti!». Нічого іншого не видумаєш, здається, і я гадаю, що без двох-трьох трагедій се стояче болото не зворухнеться.
Цікава я, яке враження на гал[ицьких] людей роблять такі оповідання, як, наприклад, про моє сотрудництво з Ставиським (so einfach!!!). Я оце задумую писати дещицю, то коли надрукую (не зараз) – ото витріщать очі ваші панночки та й паничі, не раз прийдеться згадати покійного Огоновського з його: «Авжеж, коли вона не думала йти за нього заміж, то не повинна була казати, що його любить!!» «Ой, мало, серденько, одного Гоголя, багато ще смішного на світі», – мовляла одна полтавська поміщиця.
Може, Вам що сказати про своє життя? Живу якраз в противність птицям небесним, все «в житниці собираю» і про хліб насущний, а більше про сир і масло стараюсь, также не чекаючи собі такого убрання, як лілії польові, шию немало собі і іншим; вечорами писатиму, як зостанусь сама, – батько завтра їде, і я зостаюсь на хазяйстві з семиліткою сестрою. Чи признатись, що я рада зоставатись отак, як пущ у стрісі? Коли б тільки не снилось таке, як сі ночі… А половина серця й душі зосталась за Дунаем… Пишіть про своє здоров’я і глядіть його. Бувайте здорові.
L.
Моє вітання Вашій мамі, коли ще не забула мене.
Примітки
Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 10, с. 318 – 320.
Вперше надруковано у вид.: Леся Українка. Публікації, статті, дослідження, вип. 3, с. 82 – 83.
Подається за автографом (ф. 101, № 342).
Звірено з виданням: Косач-Кривинюк О. Леся Українка: хронологія життя і творчости. – Нью-Йорк: 1970 р., с. 333 – 334. Істотних різночитань з виданням 1978 р. нема.
Н. С. Ж. – криптонім, яким Леся Українка підписувала деякі свої твори, опубліковані в журналі «Народ» і добре відомі Павлику. Отже, Леся Українка з конспіративних міркувань пише про себе в третій особі. За усною традицією, розшифровувався як «Наша спілка жіноча», за іншою версією – як «Наша славна жірондистка» (див.: Кирилюк Є. Леся Українка – мислителька. – У зб.: Леся Українка. Публікації, статті, дослідження. К., 1973, с. 19).
Я оце задумую писати дещицю – я думаю, це проект майбутнього оповідання «Голосні струни».
не чекаючи собі такого убрання, як лілії польові – іронічна перифраза євангелія (Матфій, 6, 28; Лука, 12, 27): «І про одяг чого ви клопочетесь? Погляньте на польові лілеї, як зростають вони, не працюють, ані не прядуть».