Початкова сторінка

Леся Українка

Енциклопедія життя і творчості

?

12.03.1898 р. До матері

Ялта Вілла Іфігенія, 28/ІІ 1898

Люба мамочко!

Тільки що отримала твого листа і, по-гоголівськи, одповідаю зараз. Сподіваюсь, що досі вже отримались мої листи до Лілі і до тебе і ви вже знаєте, чому я мовчала. Раніш ніж писати далі про сю тему, я попрошу, щоб ти мені частіше писала про Уксуска, – мене дуже вразила звістка, що воно слабе. Маю надію, що, може, все-таки простуда не дуже серйозна. Але так чи інакше Оксана С[тарицька] поступила з дівчатками дуже по-свинськи, і се їй слід сказати.

Моє здоров’я вже значно урівноважилось, настільки, що завтра п. Дерижанов сам згоджується «взяти» мене на публічні відчити тутешніх його колег по громадській гігієні («народное здравие»). Твої слова про безскутечність «блаженної лжи» зробили на мене таке враження, що я вже буду в сьому листі все писати по правді, не зміняючи «ні титли, ніже тії коми». Була я, справді, слаба досить неприємно, хоч і не тяжко. Такі припадки дрожі і головокружения, які були у мене торік під кінець вприскуваннів і давно, перед виїздом до Відня, і ще давніш, як у мене було щось вроді хореї (літ в 14 – 15, коли пам’ятаєш), – повторились тут у мене раз в кінці осені, коли було доволі причин для розстройства нервів, а вдруге оце тижнів три чи 2½ тому назад, без всяких серйозних причин, окрім хіба довгого писання вечорами і ще одної не так-то важної, але невчасної речі.

П[ан] Дерижанов, що дуже наглядав за мною увесь сей час, прийшов до переконання, що се у мене істерія, не grande hystérie, звичайне, але все-таки така, що слід звернути увагу, бо вона може стати на перешкоді операції. І справді, коли отаке трусне на другий день після операції, то навряд чи буде то гаразд для розрізаного сустава. Проте він каже, що се річ не така-то страшна, хоч і загайна, бо корувати її треба гігієною та водою, а ся курація, між іншим, і для ноги корисна.

Тепер оце я щоранку витираюсь холодною водою (kalte Einwickelungen, про які ще Більрот говорив!) і двічі на тиждень беру теплу ванну; окрім миш’яку та заліза і бромистого препарату, Катюша пхає у мене, скільки я можу витримать, молока, яєць, м’яса etc. Годують мене з докторською тиранією: що на тарілці, те мусиш з’їсти! Ходить мені багато не дають, бо зауважено, що втома найбільше шкодить. Дивно тільки, що сі припадки втрапили на мене, власне, в той час, коли я, здавалось мені, мало втомлялась, напр[иклад], не ходила на урок і сливе нікуди.

На урок не ходжу і тепер, і не ходитиму, бо нема потреби: я Льоні помогла догнати товаришів у пропущеному за час слабості, а тепер він іде настільки добре, що може і без репетирування учитись. Отож я тепер під захистом богів і Катюші. Припадки, що були у мене перше щовечора, потім через день, остатніх три-чотири дні вже не повторяються, отже, може, сьому й кінець. Тільки все-таки тепер, знаючи, що се таке, я вже буду з ними осторожніше. П[ан] Дерижанов дуже дивується, що всі мої лікарі не звертали жадної уваги на мої нерви, хоч би вже ради хірургії, т[о] є[сть] через те, що такі вияви істерії безпосередньо мусять одбиватись на нозі.

«Впрочем, хирурги вообще во всех остальных областях медицины – сапожники!» – так заключив п. Дерижанов і, я думаю, по правді. Він радить мені їхати звідси (літом) не в Київ, а просто в Полтавщину, щоб там зайнятись гідропатією, їдою і навіть літературною роботою, аби не біганням, кружковщиною, дебатами та іншими «гражданскими добродетелями». Хоч літ[ературна] робота, каже він, і псує нерви, та не настільки, як шарваркове життя в великому місті, а крім того, позбавити людину її професії чи навіть призванія – се значить вибити з колії, а вкупі з тим і з нервів. Тим часом от усе, що можна сказати на сю тему. У всьому іншому маюся, як і досі, т[о] є[сть] нога не болить і загальний стан, якби не сі нерви, то був би добрий.

Тепер маю до тебе прохання відносно панства Дерижанових. Треба б справді, – жарти, мовляв, жартами, – пустити якусь «рекламу» про п. Дерижанова на случай, якби хто з київських чи інших знакомих їхав у Крим, бо, яко лікар і господар хати, п. Д[ерижанов] заслугує, справді, більшої реклами, ніж яку я можу йому зробити. Шкода, що нема у нас знайомих межи лікарями київськими, що «посилають» людей у Крим. Звичайне, тут приїзні люди вдаються до тих лікарів, до яких їх посилають краєві «світачі», а п. Д[ерижанов], не маючи, яко молодий лікар, між своїми знайомими столичних і губернських «світачів», сидить без роботи – ergo, і без гонорару. Ся річ, впрочім, більш залежить від Мойри, ніж від людей…

А ось уже дві просьби, не так піддані сій богині: будь ласкава, купи і пришли сюди XII шумку Завадського (ту, що Уксус грає), я б хотіла подарувати її пані Дер[ижановій], а крім того, може, трапиться той чоловік, що продає срібні подільські вишиванки, то купи їх (самим сріблом шитих, без шовку і золота) на одну мужеську сорочку і пришли її, коли можна, пошиту, бо тут, не маючи машини, пошити трудно; п. Дер[ижанов] побачив якось мою блузку з срібною вставкою і прийшов від неї в нестям великий, все повторяв: «Ото якби мені таку сорочку на літо!» Мені ще тоді прийшла ідея, що слід би подарувать йому таку сорочку, тепер же воно й зовсім годиться, – буде дарунком пацієнтки.

Тепер, ad res litterarias! Трупа Кропивницького тепер у Мінську, мені про се писав п. Мержинський (т[о] є[сть] що трупа вже там тепер), і я просила його піти запитати у Вороного, чи отримав він п’єсу і листа; сподіваюсь, що відповідь буде хутко, бо п. Мерж[инський] чогось дуже інтересується долею моєї «Троянди». На посилці, я добре пам’ятаю, я написала, звідки і від кого послано. Се просто земляцька недбалість, alias свинство з боку В[ороного], що він досі ні тобі, ні мені нічого не пише. Чого ж було лізти: «Давайте п’єсу!»? Згоріти п’єса не могла, бо то було багато пізніше моєї посилки. Розписка у мене єсть – ховаю «як зіницю ока».

Про Заньковецьку в ролі моєї Люби я писала в минулому листі. Тепер повторю, що я дуже рада Заньковецькій. Прошу тільки не називать спектакля «чтением монологов», не до смаку мені сей термін!

Над лисячими виразами я справді дуже сміялась. Положим, що од «солодкого» пера може справді бути «пятно» – теж солодке, напр[иклад], від шербету, – але ж такі речі не [до] громадської відомості! Вірші мої і «Іфігенію» пошли у «Вісник», тільки не посилай «Східну» і «Єврейську» мелодії, «Мрії» і «Зимову ніч на чужині», бо се я звідси послала. У 2-й книжці, власне, надруковані «Східна мелодія» і «Мрії».

Про твою поему я давно була тієї думки, що її гріх «маринувати», – посилай лисам не гаючись! Я певна, що Ста[риць]кі своїм «Мазепою» не переважать твого «Орлового гнізда», бо, на мою думку, се найкращий з твоїх поетичних творів, а роман, певне, буде щось à la «Богд[ан] Хмельн[ицький]», отже, тим більше не слід, щоб за ними зоставалось jus primae occupationis сеї ще ніким поважно не зачепленої теми про Дорошенка!

Щодо моєї драми, то у мене просив її Стешенко для якогось полтавського видавництва (чи се збірка в пам’ять Котл[яревського], чи що інше, не знаю), але я відповіла, що перше треба випробувать на сцені, а тоді вже друкувать – ми, значить, стрілися думками з тобою. Як буде йти «Троянда», то ти візьми рукопись і відзнач ті місця, які вийдуть невдало, і по можливості зваж, через що іменно невдало, тоді я постараюсь поправити. Ну, однак, ти, і лиси, і кияни – всі хочете розвити в мені mania grandiosa! Їй-богу, розхвастаюсь!!

Що правда, мамо, то правда, – «олімпійство» не лежить в моїй натурі і трудно часом буває витримувать олімпійський спокій, але, по правді кажу, тепер у мене скоріш завзятий, ніж кислий настрій, – се вже, може, й не зовсім нормально, але мені здається, що я маю перед собою якусь велику битву, з якої вийду переможцем або зовсім не вийду. Коли у мене справді є талан, то він не загине, – то не талан, що погибає від туберкульозу чи істерії! Нехай і заважають мені сі лиха, але зате, хто знає, чи не кують вони мені такої зброї, якої нема в інших, здорових людей. «Nennt man die grössten Schmerzen, so wird auch das meine genannt», – сказав Гейне, і я скажу за ним, але Гейне сказав, і по праву сказав, ще й другі слова, яких я не важуся сказати, тільки в години якогось безум’я вони все бринять мені в думці, і трудно буває заставить їх замовкнути.

Годі писати! Не слід мені ще писать таких довгих листів, сама почуваю, та трудно втриматись. Пиши ж мені скоріш, як мається Уксусок! Дуже ждатиму звістки! Цілую тебе дуже, дуже міцно.

Твоя Леся


Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 11, с. 25 – 29.

Вперше скорочено надруковано в російському перекладі у вид.: Собр. соч. в 3-х т., т. 3, с. 184 – 187. Повний текст листа вперше опубліковано у вид.: Твори в 5-ти т., т. 5, с. 227 – 230.

Подається за автографом (ф. 2, № 180).

Звірено з виданням: Косач-Кривинюк О. Леся Українка: хронологія життя і творчости. – Нью-Йорк: 1970 р., с. 432 – 434. Істотних різночитань з виданням 1978 р. нема.

Старицька Оксана (1870 – 1941) – дочка М. П. Старицького, в заміжжі Стешенко – українська письменниця, педагог, літературознавець.

не зміняючи «ні титли, ніже тії коми» – Перефразовані слова з поезії Т. Г. Шевченка «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм…» (1845): «Не минайте ані титли, Ніже тії коми».

Більрот Теодор (1829 – 1894) – професор медицини Віденського університету, відомий хірург, до якого поетеса 1891 р. їздила на консультацію.

пришли сюди XII шумку Завадського – музичний твір українського композитора і піаніста Михайла Адамовича Завадського (1827 – 1887). Шумка – українська народна пісня-танок, за характером виконання близька до коломийки. Виконавці шумки пританцьовують у такт пісні.

Трупа Кропивницького – мистецький колектив, створений 1882 р. в Єлисаветграді (нині Кіровоград). До складу трупи входили М. Садовський, М. Заньковецька, І. Карпенко-Карий.

Мержинський Сергій Костянтинович (1870 – 1901) – близький друг Лесі Українки.

над лисячими виразами я справді дуже сміялась – Лисами Леся Українка називала галицьких «народовців».

Вірші мої і «Іфігенію» пошли у «Вісник» – У «Літературно-науковому віснику» були надруковані «Східна мелодія» і «Мрії» (1898, кн, 2), «Єврейська мелодія» і «Зимова ніч на чужині» (1898, кн. 5). «Іфігенія в Тавріді» там не публікувалась.

Стар[ицькі] своїм «Мазепою» – «Мазепа» – роман М. П. і Л. М. Старицьких російською мовою «Молодость Мазепы», один з варіантів роману «Руина», опублікованого 1899 р. в газеті «Московский листок» (№ 75 – 359)

твого «Орлового гнізда» – поема Олени Пчілки, в якій вона відтворила боротьбу проти колонізаторської політики російського царизму.

а роман, певне, буде щось a là «Богд[ан] Хмельницький]» – Йдеться про роман «Руина», який мав кілька варіантів під назвами «Молодость Мазепы» і «Великая руина». Леся Українка вважає, що цей твір буде схожий на історичний роман-хроніку «Богдан Хмельницький» М. Старицького.

теми про Дорошенка – В центрі згаданого вище роману «Руина» стоїть образ гетьмана Петра Дорофійовича Дорошенка (1627 – 1698).

щодо моєї драми – тобто «Блакитної троянди».

Стешенко Іван Матвійович (1873 – 1918) – український письменник і громадський діяч, чоловік Оксани Старицької.

«Nennt man…» – цитата з вірша Г. Гейне, що входить до збірки «Heimkehr» («Знову на батьківщині»).