2.02.1898 р. До матері

Люба мамочко!

«Пишу до тебе», сидячи на балконі, чи то пак на самому Парнасі, під захистом самої Афродіти. З сього ти бачиш, що у нас не холодно, – і справді тепер 11° тепла, стільки, скільки при тобі бувало в хаті. Але ся благодать почалась тільки з вчорашнього дня, а то було таке, що нехай йому цур, бодай не верталось. Правда, вдень морозу не було, навіть було по 2°, по 3° тепла, вночі тільки 3° – 4° морозу, але вітри такі, що – в буквальному значенні сього виразу – стріхи зривало.

На Єкатерининській вулиці зірвало і розметало виставку фотографа («придворного») і стріху одної дачі, – я сама бачила, як на другий день ціле дворище тієї дачі було встелене залізними листами; у мене на балконі перекинуло геть залізну лавку; в одному місці розбило огорожу садову; у пані Разумової геть вирвало двері з одвірків і в хату так навіяло, що Льоня зовсім простудився; кипарис, що росте з боку мого вікна, нахилявся так, що закривав середні шибки вікна і стукотів так по шклі, що я ждала тії хвилини, коли вікно з гуком упаде на мої мармори, – але сього не сталось, не допустили олімпійці! В хаті у мене температура стояла між 8° і 9°, і навіть самовар, лампа, машинка та піч не могли здійняти її вище. Тепер у мене ще не топлено, а вже 12°!! Велике щастя, що не було морозу, бо, певне, прийшлось би пропасти.

Катюша – добра дитинка! – не пустила мене з хати в день урагану і запросила обідати; тепер вона часто навідується до мене і приходить часом сидіти на балконі. Вчора прийшла з чоловіком читати газети і «В мире отверженных» (зовсім не дитяча книжка!), вигрілася так, що хотіла було скинути пальто, але чоловік сказав, «щоб не видумувала», і воно ускромилося.

Під час вітру падали у нас сніги, так що геть скрізь було біло і на балкон не можна було вийти, бо двері примерзли і приперлись снігом; на вулицях було слизько – по-київському! В горах, на Сімферопольському тракті, пошта два дні стояла в снігу, поки її відкопали, пароходи опізнювались на 12 годин; розказували мені, що ніби на якомусь пароході кругового рейсу умерло двоє людей від морської хвороби, а третій приїхав у Ялту і ліг у больницю зовсім в безнадійному стані. Правда, море було страшне. Мені трапилось бачити початок снігової бурі на морі, се була така грандіозна картина хаосу, що я, певне, ніколи її не забуду. Добре, що тебе не застав на морі циклон оцей, а то я й не знаю, що б се було. Ти казала, що в Криму вітри пусті, але якби ти була тут між 12-м і 17-м, то взяла б свої слова назад.

З твоїм пароходом «Константином» трапився ще один скандал: дурень капітан таки повів його з Севастополя до Одеси, але з Тарханкута повернув назад у Севаст[ополь], бо далі було годі, до того ж нахопилась буря; черпаючи бортом воду, ледве-ледве доліз він до Севастополя, і то на буксирі під кінець. В трюмі втопився один матрос, та кажуть, що якби ще годину пароход побув у дорозі, то вже б його ніякі буксири не врятували.

В сю хвилину море сине, аж фіолетове, небо зовсім весняне, хмарки білі, пушисті, а сніг видно тільки на верхівлях Яйли. Вчора ввечері по вулицях так бриніли потоки, що мені зовсім згадався Київ у марті, і наш quartier Latin, і багато-багато aus Vorzeit…

Добре все-таки, що тут зима буває тільки нападами, я не знаю, як я терпітиму наші «безпросвітні» (від слова «просвіток») зими: мы к этому не привыкли! Ось воно, напр[иклад], був тиждень ураганів, зате знов, може, буде тиждень сонця.

Дивлюсь оце поперед себе і бачу, як іде татарин з великим букетом пролісків і свище якийсь air printanier… Кипариси стоять тихо-тихо, так, мов вони ніколи й не можуть навіть хилитись, а не то що метатись, як божевільні, і розтріпуватись гірше всякої верби.

У нас в хаті нового тільки те, що до «коричневого» пристав у сусіди ще якийсь його товариш, – сей уже «чорний». Живуть вони обоє в коричневій хаті, а радо усміхнуте хлоп’я спить в залі. «Коричневий пан» так розмотався, відколи їх стало двоє, що говорить по-вірменськи дуже багато (правда, в своїй хаті), співає і свище, аж навіть Катюша сердиться, бо вона не любить свисту, а церемониться сказать, щоб не свистали. Велика хата стоїть порожня, і щось ніхто не приходить питати. П[ан] Дерижанов має прикрість часто зустрівати «проклятую немку», що справді оселилась десь дуже близько від нас.

Я маюся на здоров’я зовсім добре, хоч як був вітер, то нога моя почала була таки добре боліти, і я не ходила по слизьких вулицях, а їздила: ся нога зовсім не признає зими, ожеледі, важкої одежі, глибоких калош і т. д. A propos глибоких калош – може, їх треба було вислати тобі услід? Я не знаю, чи варто вже тепер посилати, – може, ти вже нові купила. Ти щось нічого не пишеш про посилання.

Вчора я заходила у фотографію – раніше ніяк не могла – нашої другої карточки вони не робили, бо в тій позі погано вийшло, негатив поганий і поза негарна, то я замовила всі 6 таких, як та, що у тебе єсть; обіцяли, що до неділі буде готово.

«Іфігенію», бачиш, посилаю, вона вже днів три як написана, та я все не могла зібратись переписати, тим і листа запізнила, – не хотіла посилати без «Іфігенії». Монолог, я сама бачу, страх довгий, колись потім для сцени (!) можна буде скоротить, а для читання се, я думаю, нічого. Коли б се була побутова драма, то такий монолог був би злочинством, але для драматичної поеми en style classique я се допускаю. Се пишу для того, щоб ти і Мих[айло] Петр[ович] не думали, ніби я зреклась свого принципу виключення монологів з новітньої драми. «Іфігенія» іменно не буде новітньою: в ній буде хор, репліка a parte і, може, навіть deus ex machina!

Ну, годі, час скінчити, – їсти хочеться, і сонце напекло в потилицю. Поздорови од мене Оксаночку з іменинами. Дроздикові спасибі за лист – справді, се дуже негарний звичай у нас, старших родичів, забувати посилати такі листи. Бувай здорова і не задавнюй листів, бо… врешті, я ж недарма написала «класичний» монолог… Цілую тебе!

Твоя Леся

Мої господарі кланяються тобі, вони про тебе часто згадують.

Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 11, с. 13 – 16.

Вперше надруковано в російському перекладі у вид.: Украинка Л. Собр. соч. в 3-х т., т. 3. М., 1950, с. 178 – 181. (Далі посилання на це видання дається за формою: Собр. соч. в 3-х томах, т. …) Українською мовою вперше опубліковано у вид.: Твори в 5-ти т., т. 5, с. 218 – 220.

Подається за автографом (ф. 2, № 176).

Звірено з виданням: Косач-Кривинюк О. Леся Українка: хронологія життя і творчости. – Нью-Йорк: 1970 р., с. 425 – 427. Істотних різночитань з виданням 1978 р. нема.

пані Разумова – хазяйка пансіону, в якої Леся Українка харчувалася під час перебування на віллі «Іфігенія».

Льоня – син Разумової.

Катюша – дружина лікаря Дерижанова.

«В мире отверженных» – книжка нарисів російського письменника, революціонера-народовольця Петра Пилиповича Якубовича (псевдонім Л. Мельшин; 1860 – 1911), у якій змальовано життя каторжан.

Quartier Latin – латинський квартал у Парижі, де жили бідні студенти і художники. Леся Українка має на увазі Тарасівську вулицю в Києві, де вона жила в 1889 – 1890 рр. поряд з братом Михайлом і його товаришами-студентами, які захоплювалися літературою і мистецтвом.

«Іфігенію», бачиш, посилаю – тобто драматичну сцену з циклу «Кримські спогади» – «Іфігенія в Тавріді» (1898).