22.03.1898 р. До матері

Люба мамочко!

Думала було ще день-два зачекати з писанням, але треба написати таки сьогодні, а то ти як отримаєш раніше листа п. Дерижанова, то ще злякаєшся. Лист його не визваний нічим надзвичайним, але він просив у мене дозволу написати тобі, щоб вияснити щось там, чого нібито я сама не можу йому вияснить. Про мене, нехай собі пише! Здоров’я моє було поправилось, але оце днів три тому назад знов трапився напад, останні три дні хоч маюся добре, та вже не дуже вірю собі. Нема нічого страшного в моїх нападах, але все-таки і неприємно се і скучно. Я думаю, що в сьому винна трохи і погода, що останні два-три тижні зовсім капосна стала: що роз’ясниться, то знов дощ і «гадость».

Поговорю і я трохи на лікарські теми. Не знаю, як мені відноситись до ради п. Дер[ижанова] не їхати звідси в Київ, а просто кудись чи в Гадяч, чи деінде. І досадно мені не бути зовсім у Києві і навіть якось немов малодушно виходить, а разом з тим правда, що Київ, надто весною, якось натруджує нерви людині. Що сказати про зоставання тут до іюня, та ще й з гідропатією? Дорого се буде, я думаю, дуже, та й давно вже я дома не була… Знов же досадно вертатись, не зовсім поправившись, т[о] є[сть] не настільки, наскільки можливо.

Я думаю, що коли б на твоєму хуторі (прийшла коза до воза! – скажеш ти) я могла б зробити собі сама «водолечебницу» і «санаторію», то могла б я і в початку мая звідси рушити. До мая, мусить бути, над Пслом ще холодно і, може, щодо лихорадки небезпечно. В Колодяжне їхати просто з Криму я боюся, бо там мені завжди був страх від малярійного бацила. Нарешті скажу, що я не панькалась би з своїми нервами так, коли б не зважила (і ти ж зо мною згодилась!), що сього року треба зробить операцію. Отже, для операції треба сили відпору не менш, ніж для вприскуваннів, може й більше. Коли йти на війну, то треба узброїтись. Ти бачила і знаєш добре, який вид і розміри мають оці мої нервові напади, і, певне, згодишся з п. Дериж[ановим], що з ними слід боротись.

Тільки все-таки я ніколи не ставила себе ні центром світу, ні центром нашої сім’ї, а через те прошу обсуждать програму мого лічення, беручи на увагу загальний бюджет і загальні потреби та порядок життя нашої родини. Не приносячи сама жертв, я не хочу приймать їх від інших. Програму ж моїх ліків, певне, напише п. Дерижанов, і йому, я думаю, можна в сьому вірити більше, ніж навіть якому «светилу», бо «светило» може мене бачити тільки під час «візиту», а п. Дер[ижанов] бачить мене раз у раз і в здоровому і в слабому стані, до того ж він дивиться за мною дуже уважно, чого звичайне «светила» не роблять. Коли він чує, що зо мною негаразд, то кидає печене і варене і йде мене рятувати, а від «світила» сього не дочекаєшся… Смущає мене тільки те, що якось се виходить лічення gratis, але не знаю, чи не образиться мій господар, коли я надумаюсь йому платить. Може б, ти спитала у Антоновички (она усё знает!), як тут у Ялті звичайно платять лікарям, коли живуть у них на квартирі і в них же коруються? Тут у мене таких знайомих нема, щоб се знали.

Однак годі, а то як розпишусь… Рада я дуже, що Уксусок одужав! Оце тільки що прийшов твій коротенький лист. Коли папи вже нема в Києві, то перешли йому мого листа і листа п. Дерижанова.

Цілую тебе дуже міцно!

Твоя Леся

Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 11, с. 29 – 30.

Вперше надруковано у вид.: Леся Українка. Публікації, статті, дослідження, вип. 3. К., Вид-во АН УРСР, 1960, с. 35 – 37.

Подається за автографом (ф. 2, № 181).

Може б, ти спитала у Антоновички – тобто у Варвари Іванівни Антонович (1840 – 1901) – дружини В. Б. Антоновича (1834 – 1908).