Початкова сторінка

Леся Українка

Енциклопедія життя і творчості

?

Мотив політичної боротьби

Леонід Підгайний

Оскільки, як ми вже знаємо, сама Л.Українка вийшла р. 1896 на арену політичної боротьби, то ця поезія «Грішниця» до певної міри є автобіографічна спроба в поетичній формі висловити своє світорозуміння класової політичної боротьби та ставлення, з одного боку – до самодержавства, а з другого – до християнства, що фактично було за ідейну йому підпору через реакційний принцип вселюдської любові. Революційна чіткість, ясність, а разом мужність і твердість, з якою розв’язала Л.Українка цю проблему, лишається поза всяким сумнівом, і в цьому велика заслуга письменниці та її співзвучність з нашою добою.

З цієї висококласової позиції соціально-політичної свідомості Л.Українка не сходила вже до кінця днів своїх, як бачимо в її творах взагалі, та в ліриці – зокрема.

Р. 1900 вона «непереможно прагне поставити «червону короговку», щоб та «служила проводирем» («Ох, як тяжко»), р. 1904 в «Напис в руїні» вона висловлює думку, що єгипетські піраміди є «пам’ятник народу, – хай згине цар»; і навіть в часи загального розпачу й зневір’я після поразки революції 1905 року вона не здала своїх позицій (див. поезію «Пророк»). Л.Українка була – як пророчиця Тірца в добу руїни й чварів, і такою лишилася до кінця…

Отже, на еволюції кожного поетичного мотиву лірики Л. Українки ми ясно бачимо ті зміни, яких її лірика зазнавала взагалі – від сентиментально-романтичних поезій в дусі просвітянського націоналізму до енергійної вольової й революційної поезії останніх років, в дусі наближення до ідеології марксизму, причому ясно видно й той переломний пункт, що поділяє всю творчість на дві різні частини. Це рік 1896-й, що взагалі позначився на розвиткові ідеології та мистецького світогляду Л.Українки різким ухилом в бік революційний і одходом від позиції чистої драгоманівщини.

Л.Українка, як лірик, на тлі доби визначалася як видатний поет, що за часів достиглої творчості далеко полишив позаду старі традиції романтично-народницької школи, з її кволою технікою та примітивізмом, ті традиції, які наслідувала вона сама на початку діяльності. Але й у першу добу Л.Українка дала дещо цілком нове як тематично, так і формально, така, напр., рання поезія «Сафо» та «Остання пісня Марії Стюарт», обидві на т. зв. світові теми. Вони ж показують і на джерело, звідки йшло це свідоме новаторство – світова література, з якою Леся знайомилася ще змалку.

Поступово її тематика еволюціонувала, набуваючи щоразу нових рис, і серед мотивів лірики можна було б окремо виділити мотиви «екзотичні», на теми з світової літератури та історії – «Забута тінь», «Легенда», «Трагедія», «Ніобея», «Бранець», «Було се за часів»; на екзотичні вражіння, як, напр., «Сфінкс», «Ра-Менеїс», чи біблійні – «Прокляття Рахілі», «Єврейські мелодії», «Жертва», «Саул», «Дочка Ієфая».

Коротко, Л.Українка свідомо відходила ввесь час від традиційної тематики, збагачуючи українську літературу новими мотивами і в кожному з тих головних мотивів чи тем, які ми розглянули, вона в пору стиглості знайшла багато чого сказати нового, по-своєму висвітливши ці теми. Це врізноманітнення мотивів ішло в парі як із поглибленням психологічним та емоційним, так і з ускладненням формальним.

Л.Українка збагатила українську літературу новими й різноманітними метрами, строфічною будовою та новими жанрами. Типовою для самої Л.Українки була метрика 3-х складова й особливо притаманний їй енергійний тридольник анапест; і це цілком зрозуміло, коли взяти на увагу її переважно бадьорий, енергійний тон та сильну вольову емоціональність у ліриці. З жанрів їй властиві були «задумливі» елегії та «поважні» думи, характерні для втілення громадського пафосу й глибокого ліризму. Цьому питанню присвячено спеціальну статтю Б.Якубського в II т. її творів.

В критично-історичних оцінках лірики Л.Українки ввесь час панувала думка, що головний набуток Лесиної творчості полягає не в ліриці, а в її драматичній творчості. Такої думки додержувалися всі до останнього часу. І тільки недавно один з найбільших знавців-дослідників Лесиної творчості Б.Якубський дійшов нових висновків, переоцінив старі твердження. Він констатує «надзвичайно міцну, винятково-рідку ліричну енергію Лесиного вірша» і каже, що коли б ми не мали зовсім її драматичної спадщини, то й тоді не довелося б робити якусь «полегшену» оцінку її лірики, порівнюючи з драмами.

Б.Якубському належить і дуже влучно, сильно й стисло викладена загальна та характеристика Лесиної лірики, її історичного значення, що ми вважаємо за потрібне навести її цілком:

«Леся й до сього часу, після натхненого голосу Шевченка, є українським ліриком з найміцнішим голосом; зараз за нею, мабуть, треба поставити, як лірика… Франка. І велике значення лірики Л.Українки – подвійне. По-перше, – що вона досягає в кращих своїх поезіях незрівнянної сили ліризму, не тільки інтимно-зворушливого, не тільки глибоко-хвилюючого, а часто й просто потрясаючого; по-друге, – що вона після Шевченка в українській поезії піднялася на такий ступінь ліричної творчості, на якому емоційний захват високих соціальних переживань говорить мовою не тільки «емоційною», але й «вольовою». При зовсім простих, власне, «щирих», як казав Франко, словах і не зовсім простій, а часто майстерній формі, з свідомо-складною системою стилістичних ходів, Леся Українка в своїх ліричних шедеврах досягає неабиякої сили, а для нашої молодої, порівнюючи, поезії і сили виняткової» [вст. ст. до І тому «Творів» Л. У., вид. «Книгоспілки», 1927 р., стор. XIX].

Основні мотиви творчості Л. Українки лишаються, як сталі, й у драматичній творчості, тільки тепер вони до того ширшають і ускладняються, набирають характеру цілої філософської проблеми, яку авторка розв’язує навіть по кілька разів вносячи раз-у-раз дещо нове в її розуміння.