«У пущі»

Леонід Підгайний

На тему самовизначення поетового написано драматичну поему «У пущі» (1907). Цей мотив серед драматичних творів, отже, у творчості останнього десятиріччя, займає менше місця, порівнюючи з іншими, бо на цю пору Л.Українка, як поетка, знайшла себе, – свої сюжети й маніру письма, становище її визначилося; так само визначилося й ставлення до неї тогочасного суспільства в особі критики, що можна характеризувати одним словом – «нерозуміння».

Правдиво й влучно характеризує ці стосунки письменниці з сучасниками її колишня подруга Л.Старицька-Черняхівська:

«Перші несмілі проби Лесині зустріли тепло й щиро старші й молодші товариші. Критика привітала її перші видання й піднесла її творчість на високій рівень. Читачі захопились її поезією, й Леся зайняла відразу чільне місце в українській літературі, але останніми роками, коли творчість її піднеслась до найвищого ступня, коли вона пішла на снігову верховину життя – читачі лишились в долині («Хвилини життя Л.Українки»).

Л.Українка сама не раз у листах скаржилася на брак критики й уважала жартома, що твори її належать до речей, «хвалимих, але не читомих». Це нерозуміння не було тільки наслідком далекого розумового поступу нашої поетки та ідейної відсталості сучасників. Тут була й своя соціальна причина, що ховалася в глибокому розладі поміж революційно настроєною частиною інтелігенції, до якої належала Л.Українка, та зневіреним, особливо після поразки революції 1905 р., громадянством. Натяки на цей розлад ми бачимо в одній із тогочасних статей С.Єфремова:

«Тепер ми бачимо, що саме тоді по всій людності у нас пройшла велика розколина, яка розбила людей на два довіку ворожих табори: на «їх» і «нас». Тепер ми добре знаємо, що навіть і в «нашому» таборі зовсім не було одностайності, а було багато, аж занадто, ворожнечі, змагання та звади» («Поезія самотності»).

Внаслідок одриву письменника від соціального оточення, що його живило, й постає той мотив самотності та індивідуалізму, який щоразу частіше звучить у творчості Л.Українки останніх років. Таке становище змусило поетку заново поставити питання поетичного слова: як же жити й творити далі й чи можлива така творчість, коли ті, для кого твориш, тебе не розуміють зовсім. Свої невеселі думки та гіркі почуття з цього приводу Л.Українка і втілила в драматичній поемі «У пущі», в образі скульптора Річарда Айрона.

В ліриці Л.Українка бадьоро дивилась на своє покликання, вірила в революційну роль свого поетичного слова і сподівалася, що воно досягне тієї мети, якої не могла вона досягти практично. З 1896 р. (поезія «Ave regina») ця оптимістична віра потьмарюється смутком і наріканням на «холодний кришталь людського признання», з’являються перші симптоми почуття самотності, але віра лишається.

Але розходження з сучасниками збільшується, росте й почуття самотності і в «У пущі» доходить апогею.

Скульптор Річард Айрон не поділяє релігійного фанатизму громади, ставиться взагалі критично до моральних чеснот пастора Ґодвінсона, що дуже хитро обдурює простодушну громаду. Замість визнати постанову громади – йти будувати «батькові Ґодвінсонові замість хатини кам’яницю», він вважає за краще піти та поставити комина в хатині бідної жінки, де помирають малі діти. Це призводить його до конфлікту з громадою.

До цього долучається й повне нерозуміння мистецтва не тільки в громади, що засліплена релігійним дурманом і вбачає в скульптурі щось грішне та диявольське, але й у найближчих йому людей. Річард губить навіть свого колишнього друга в мистецтві Джонатана, що попав під уплив релігійної громади. І тільки втіха його – це малий небіж Деві, що не тільки розуміє його, а й сам виявляє неабиякий талант скульптора і йде слідом за дядьком.

Єдина втіха для Річарда – власна творчість, а для громади, що не розуміє справжньої краси, він робить посуд і тим її задовольняє. Коли ж конфлікт у Річарда з громадою дійшов того, що йому запропоновано зректися свого хисту, зрадити скульптуру, а цього зробити він, ясно, не міг, фанатична юрба, під’юджена від пастора, розгромила його майстерню, а його самого вигнала на чужину, – це був уже такий удар, від якого він уже не видужав.

На чужині, у вигнанні, Річард так само натрапив на загальне нерозуміння та грубо-утилітарний підхід до мистецтва: його учень просить фігурку малій сестрі на ляльку, швачка просить статую, щоб на ній сукні приміряти, а спритні хазяйчики запрошують його, як «майстра» горшки ліпити…

Та це ще півбіди. Аж ось приїздить із Італії його знайомий Антоніо, дивиться на його статую й визнає її за «хорошу», але вважає, що творцеві «сили творчої бракує», «що видно вагання в цьому творові». Коли ж Річард показав йому одну з фігурок, зроблених ще до вигнання, Антоніо щиро захопився. Тоді Річард переконався, що йому й справді бракує творчої сили, що він іде не вгору, а вниз.

А сталося це внаслідок того, що ніхто йому не міг ні дати поради, ні показати хиби, «люди йдуть, минають мовчки, мов глухонімі». Він навіть визнає, що тоді було краще, «як руки фанатичні його утвори у порох розбивали», бо «се ж таки було якимсь признанням, що хист його справді може мати силу». Проти нього тоді боролись і він боровся, а тепер «я був би й ворогові радий, але його немає…».

Він не боявся осуду, критики, й чим більше на нього нападали, тим дужче він радів: адже не свідчило, що його твори мають силу «для них лиху, ворожу, нечестиву, а все ж велику». Тоді була боротьба, а де боротьба, там і життя, як ми знаємо, а тепер глухоніма мовчанка оточення і внаслідок – розпач митця й занепад його таланту. Такий сенс цієї драматичної поеми, що кінчається сумним настроєм у Річарда: «Тепер я чую, сила в мене гине… Коли ж мене покличе янгол смерти? Я чую, вже його недовго ждати…».

Одначе, треба визнати, що Річард, незважаючи на таке трагічно-самотнє своє становище, на такі жорстокі вдари долі, не здав своєї основної позиції, не зрадив віри в мистецтво, одкинув геть пропозицію Джонатанову повернутись назад з тим, щоб скоритися громаді, тобто зректися свого хисту. Хоч особисте його життя й розбите, але він покладає надію на Деві, заповідає йому «бути артистом і не коритись». Девіз мистецтва «pereat mundus, fiat ars» («Хай згине світ, хай живе хист, мистецтво») лишився непорушний, лишилася віра в його силу та надія на майбутні покоління.

Тепер ясно видно, якою мірою поема ця автобіографічна, якою мірою становище та настрої Річардові відповідають становищу та настроям поетки нашої на той час.

Критика й дослідники шукали генези цього твору й знайшли його в деяких писаннях М.Драгоманова про пуритан та в недокінченій біографії англійського письменника Мільтона – відважного борця за правду й волю слова, що писала та не скінчила її Л.Українка.

У Драгоманова розповідається про одного пуританина Роджера Вільямса, що на чолі цілої громади переселився до Америки й у штаті Массачусетс заклав окрему громаду Род-Айленд. Ці назви повторено й «У пущі», як місце дії. Згодом цей Вільямс вступив у конфлікт з громадою за волю віри і громада його вигнала. Щодо місця й часу дії, себто до зовнішнього забарвлення цієї п’єси, то можна думати, що вони й справді навіяні тими працями.

А щодо образу Річарда, «одважного, вільного і непримиримого, покірного тільки правді й красі», як він сам казав про себе, – цього непримиренного борця за свої переконання, що встряв у конфлікт з громадою і пішов вигнанцем на чужину, то його й не слід шукати десь у книжках, коли в самому житті був кращий приклад, свіжий, близький і дорогий, реально пережитий і глибоко відчутий, – це трагічна історія рідного дядька Лесиного – Драгоманова, – запеклого борця за правду та за свої переконання, що пішов так само у вигнання через конфлікт з тогочасною опортуністичною громадою боягузів та прислужників чорної реакції монархізму. Тому можна думати, що образ Річардів, як постать сильного борця за свої переконання, скорше навіяний образом Драгоманова й у цей образ авторка вклала свої власні переживання.