Хвороба
Леонід Підгайний
З фактів зовнішньої біографії Л.Українки слід спинитися тільки на одному, що мав певний вплив і на її творчість. Це хворість.
Ще змалку, з 11—12 р. у Лесі з’явилися ознаки туберкульозу, що йшов рівнобіжно із зростанням її творчого хисту – й кінець-кінцем передчасно перетяв його.
Спочатку хвороба вдарила в руку й позбавила Лесю улюбленої розваги –музики. Це своє перше горе Леся висловила в зворушливих віршах «До мого фортепіано». Кілька разів довелося Лесі їздити до Криму, й ці подорожі трохи поліпшили її стан, дали поетці нові враження; вона оформила їх у поемі «Подорож до моря» та в ліричному циклі «Кримські спогади». В одній із поезій цього циклу «Заспів» є натяк на зв’язок подорожей із хворістю, що через неї вона там, на лоні чудової природи, «не була щаслива й на годину».
У середині 1890-х рр. хворість перейшла в ногу; Лесі робили в Берліні операцію, після того їй стало трохи краще, але хворість не покинула її зовсім. Далі р. 1903 якесь особисте горе призвело до туберкульозу легенів, і з того часу почалося безперервне життя по курортах в Італії, на Кавказі, в Криму, в Єгипті, але невпинний процес хвороби привів до сумного кінця.
Як це не дивно, але ввесь останній період життя Л.Українки, починаючи з 1900-х років, що позначився погіршанням стану здоров’я й невпинним процесом хворості, на творчості не відбився негативно. Навпаки, в цьому другому періоді Л. Українка написала найкращі й найглибші речі. Це пояснюється тим, що, незважаючи на нелюдські муки, які їй доводилося терпіти, на часте лежання в ліжку з підвищеною температурою, Л.Українка вперто змагалась «з грізним привидом» смерті за своє існування, героїчним зусиллям волі перемагала недуги й таки змушувала своє немічне й безсиле тіло служити «богині фантазії».
Щоб хоч трохи уявити собі, як тяжко доводилось Лесі змагатись із хворістю, в яких умовах працювати, наведемо 2-3 уривки з її листів. В одному з них, до брата Михайла р. 1890 вона писала: «поки переписала для «Буковини» два вірша, то тричі лягала – чи хто таке чув?» [Підкреслення Л.У. – Л.П.].
Пізніше, р. 1911 чи 1912, у всякому разі після того, як написано «Лісову пісню», в листі до Л.Старицької-Черняхівської, Л.Українка так описує свій спосіб писання в зв’язку з хворістю:
«від Різдва до Великодня сього року я абсолютно нічого не могла писати… я пишу «только в припадке умопомешательства», бо я тоді тільки можу боротись (чи скоріше забувати про боротьбу) з виснаженням, високою температурою й іншими, пригнітаючими інтелект, симптомами, коли мене попросту гальванізує idée fixe, якась непереможна сила. Юрба образів не дає мені спати по ночах, мучить, як нова недуга, – оттоді вже приходить демон, лютіший над усі недуги, і наказує мені писати, а потім я знову лежу zusammengeklappt, як порожня торбина. Отак я писала Лісову пісню і все, що писала останнього року» (Л.Н.В. 1913, X, ст. 29).
Взагалі Л.Українці властиво було писати раптовими поривами. Таким способом написано майже всі речі Л.Українки, навіть великі. Так відомо, що «Одержиму» вона написала протягом одної ночі, «Бояриню» протягом 3-х день, «Лісову пісню» за 4 дні і т.д.
То ж треба собі уявити, яке творче піднесення й величезне напруження всіх сил треба було пережити, щоб отак писати, й тому не диво, що хвора, взагалі, Леся після такої надлюдської праці мусила лежати, «як порожня торбина», і ми зрозуміємо її власні слова з поезії, що «Божа іскра – то велике прокляття, дикий і лютий пожар», і разом із хворістю пожирав він її немічне тіло.
Все допіру сказане стосується не до 2-3 її творів, а до всіх взагалі. Про це вона сама в листі до матері писала:
«Лісову пісню» я потім так відхорувала, що боялася повороту зимової історії, інші речі менших нападів коштували, але жодна не минула дарма, – вже нехай ніхто не скаже, що я, «ні горівши, ні болівши», здобуваю собі «лаври», бо таки в буквальному значінні горю й болію кожнісінький раз» [«Черв. шлях», 1923, ч. 8, ст. 242, підкреслення моє. – Л. П.].
Так живучи, власне, не живучи, а повсякчасно страждаючи не тиждень чи місяць, а все життя своє, Л.Українка повинна була б, на звичайну думку, всю свою увагу зосередити на хворості, на муках, на стражданнях, виливати у віршах своє горе, скарги й прокльони на нещасливу долю тощо. А тим часом нічого цього ми не бачимо в її творчості, як і в житті.
Л.Старицька-Черняхівська свідчить, що в той час, як її подруги бігали й «сміялись до сонця», Леся цілими місяцями мусила лежати в ліжку, але «ні нетерпіння, ні скарги на свою хворобу не чув ніхто від Лесі».
Це була на диво мужня вдача з твердою волею, що вміла володіти собою й добувати перемогу духа над немощами тіла, і ця повсякчасна боротьба внутрішня загартовувала волю не згірше від якоїсь боротьби зовнішньої й виробила нарешті з цієї немічної дівчини з «хворобливим виглядом» героїчну постать, всю творчість якої пройнято тим таки героїзмом, напруженим вольовим динамізмом та змаганням до боротьби. На тему хворості є щось три поезії, – з більших речей «Блакитна троянда», та в 2-3 інших творах побічно її зачеплено.
Проте в творах на мотив хворості ніде нема ані розпачу, ані безнадії, ані хникання, навпаки, чути або сильний протест або мужній стоїцизм («Талого снігу платочки сивенькії…»).
Як показують варіанти чернеток різних творів, подані в новому виданні творів Л.Українки за ред. Б.Якубського, поетка старанно викреслювала ті рядки або в пізніші збірки не вносила ті твори, що занадто одверто чи прямо трактували цей факт. В цьому вона якраз сходиться с сучасним поетом, недавно померлим, – В.Елланом: він так само одкидав поезії з хвилинними настроями, що не пішли б на користь революційній акції, не зміцняли б волі трудящих до боротьби. Л.Українка те саме робила очевидно несвідомо, й це характерне взагалі для письменників соціального напрямку, – для них лірика особиста й інтимна становила щось «соромотне».
Біографи Л.Українки, звертаючи увагу на її хворість, бачили, як мало та хворість відбилася на творчості, й тому з радістю хапалися за кожен новий рядок її поезії як новий доказ цього зв’язку. Коли підходити до питання так, щоб шукати буквального відбиття мотивів хворості на творах, як це звичайно роблять в дослідах, то така мізерна кількість творів на цю тему буде зовсім незрозуміла. А мотивів хворості в Л.Українки треба шукати не в буквальному тільки оформленні, бо вони в неї трансформувалися в інші мотиви. Відомі, численні в її поезіях мотиви героїзму – це власне й є трансформований мотив хворості. В цьому може переконати така поезія, типова щодо втілення героїчних змагань Лесі, саме в зв’язку з хворістю, як «Contra spem spero» та ті дві додаткові строфи, що в коментарях наводить Б.Якубський, і що викинула їх сама поетка у II вид. зб. «На крилах пісень».
Коли взяти на увагу оці дві додаткові строфи:
«Я не дам свому серденьку спати,
хоч кругом буде тьма та нудьга,
хоч я буду сама почувати,
що на груди вже смерть налягла.
Смерть наляже на груди важенько,
світ застеле суворая мгла,
але дужче заб’ється серденько –
може, лютую смерть подола»
[Підкр. моє – Л. П.],
тоді стане зовсім зрозуміло, що потужна строфа з ««Contra spem spero» –
«Ні, я хочу крізь сльози сміятись,
серед лиха співати пісні,
без надії таки сподіватись,
жити хочу. Геть думи сумні!»
(І т. стр. 23).
цілком стосується до сумних настроїв, що спричинила їх хворість.
Тут ясно видно, що героїчні зусилля надіятися тоді, коли жодної надії нема, – навіяні жахливим, холодним привидом смерти, якого прогнати чи бодай одсунути десь далі і думала Л.Українка одним героїчним зусиллям.
Одначе це особисте, це героїчне змагання з бадьорим нарешті вирішенням, міцною вірою в перемогу, можливе було тільки тому, що Л.Українка міцно була зв’язана з соціальними визвольними змаганнями своєї доби, її поезія ввесь час була дужим та активним чинником, реальною словесною зброєю, що нею вона непохитно змагалася з реакційними силами, дістаючи підтримку в 2-3 однодумців-сучасників, а головне в свого дядька, непохитного борця.
Померла Леся Українка на Кавказі р. 1913, 19 липня (1 серпня н. ст.), а поховано її в Києві на Байковому цвинтарі.