Початкова сторінка

Леся Українка

Енциклопедія життя і творчості

?

2.01.1912 р. До матері

Хоні 20/XII 1911

Люба мамочко!

Саме сьогодні я зібралася до тебе писати, як отримала твого листа, що дуже втішив мене і сам собою, і своїми прилогами. Авжеж, таки й прилогами – не так хвалебний тон, як саме той факт, що таки хтось, і окрім ближчої родини та приятелів, часом уважно читає мої, мовляла п[ані] Русова, «ковані» речі, мене радує, бо часом мені здавалося, що драми мої належать саме до речей «хвалимих, але не читомих» (Русова, наприклад, не читала нічого, рецензуючи). «А вже ж годі заперечити», що бути голосом, волаючим у пустині без відгуку, все-таки нікому не весело, хоч би він мав і так мало претензій на популярність, як я. Та не думай, однак, що я мало ціню уважне читання з руки ближчої родини, ні, я його ціню найбільше, це я зовсім щиро кажу, і успіх «Лісової пісні» серед вас вважаю за великий тріумф собі, тим більше що я його не сподівалась чогось. Мені здавалось, що ти не похваляєш такого стилю (ти не радила мені писати фантастичні драми з інших причин, але мені здавалось, що й «по существу» ти мала щось против того, хоч тепер бачу, що я помилялась).

А я таки сама «неравнодушна» до сеї речі, бо вона мені дала стільки дорогих хвилин екстазу, як мало яка інша. Щодо імпульсу від М. Гоголя, то його, наскільки можу вловити свідомістю, не було. Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними. А то ще я й здавна тую мавку «в умі держала», ще аж із того часу, як ти в Жабориці мені щось про мавок розказувала, як ми йшли якимсь лісом з маленькими, але дуже рясними деревами. Потім я в Колодяжному в місячну ніч бігала самотою в ліс (ви того ніхто не знали) і там ждала, щоб мені привиділася мавка.

І над Нечімним вона мені мріла, як ми там ночували – пам’ятаєш? – у дядька Лева Скулинського… Видно, вже треба було мені її колись написати, а тепер чомусь прийшов «слушний час» – я й сама не збагну чому. Зчарував мене сей образ на весь вік. Тепер сеє очарування передалось і Кльоні – він якось відноситься до сеї поеми, як до живої людини, – мені аж чудно… А от досада, що ніяк не можна по-нашому перекласти «Märchendrama» – «драма-феєрія» те, та не те. Як би його сказати? «Драма-казка» чогось незграбно, правда? І ще буде досада, як насадять помилок друкарських. Писала я їм ще недавно про се, та мала надія. Quand on est bête, c’est pour toujours (це про коректора).

Якби мені не сором нав’язувати тобі ще лишню роботу, то просила б тебе продержати ту коректу, бо я їм нікому не вірю, з їх там ніхто нічого в тих розмірах не тямить. Вже на сей раз я прошу тебе зовсім щиро зважити, чи се для тебе не утяжливо, і якщо ні, то таки буду просить се взяти на себе. Коли треба, напишу їм про се, хоч думаю, що досить, коли б ти сама їм се переказала (тільки хай вони там самі теє своє «і» проставлять, бо се вже дуже марудно).

Тепер же і я тобі щиро і спокійно скажу. Коли тобі подобається «Королівна», то візьми її у «Рідний край». Коли я одразу її тобі не призначила, то се тому, що думала – по аналогії з попередніми моїми середньовічними мотивами, – що вона тобі не сподобається; те ж саме відноситься і до «Хвилі» – я зовсім згоджуюсь з твоїм присудом про неї, доказ тому, що вона три роки ждала посилки до друку (писана ще в Євпаторії). Тепер послана більше на доказ того, що й «старі» поети можуть, коли хочуть, «дзеньки-бреньки» писати, і писати їх раніше, ніж той великий приклад подали «молоді», та тільки не спішаться з тим межи люди, бо вважають се марницею (для того й точна дата стоїть під віршиком).

Інші дві речі задовгі для «Рідного краю». Тоді, як лагодила ту посилку, хотіла тобі одну невеличку річ переписати, та тоді якось не стало сили, а потім я подумала, що воно якесь наче фельєтонне (зветься «Музині химери», а тема – що муза ніколи не хоче робити того, що «мусить», а тільки те, що забагнеться). Воно вже теж років три як написане, та все вилежується. Взагалі ж усі ті речі, що я вважала вартими друку, остатніми часами були довгі, як ти й сама завважила. Крім того, мені якось неприємно і з тебе конче брати гонорари, як і з інших (бо я і так же взяла від тебе гроші на Єгипет ні за що ні про що), а не брати, на жаль, не можу, бо се тепер не розкіш, а потреба, от і се мене якось стісняло та стісняє й тепер…

«Лісову пісню» я потім так відхорувала, що боялася повороту зимової історії, інші речі менших нападів коштували, але жадна не минула дарма, – вже нехай ніхто не скаже, що я «ні горівши, ні болівши» здобуваю собі «лаври», бо таки в буквальному значенні горю й болію кожнісінький раз. Та ще, як навмисне, ледве заберуся до якоїсь спокійнішої роботи, так і «накотить» на мене яка-небудь непереможна, деспотична мрія, мучить по ночах, просто п’є кров мою, далебі. Я часом аж боюся цього – що се за манія така?..

Що ти мене «не просиш», то се зовсім натурально, але що й нікого, то вже даремне, бо не кожне ж одважується непрошене пертись до хати. От, наприклад, «Українська хата» мене не просила, і я тільки через те до неї не пишу, бо звідки ж я знаю, що мене хотіли б там бачити? Се ж тільки «починаючим» випадає «пробувати щастя» хоч і не проханим, бо інакше ніхто не довідається про їх існування, а з руки людини, вже відомої добре, се було б накиданням. Я принаймні і від Грушевського виразних запросин ждала, як він перенісся у Київ, дарма що вже бувала у нього не раз «по тім боці». Без запросин ходжу тільки до родичів і приятелів, а більш ні до кого (хіба що з церемонним «візитом» чи «по ділу»). Думаю, що так і багато хто робить.

Ну, однак, і листище! Чи буде йому кінець? Ще хочу Дорі і Ласочці написати. Щоб не повторятись, напишу Ласочці про те, що хочу просити тебе дати, а її прислати. Чи Ліля привезла тобі ті книжки, що я позичала в тебе? Я їй послала їх ще в сентябрі чи в августі вкупі з великим транспортом інших речей (знаю, що вона його в свій час одержала) і просила одвезти тобі. Коли не одвезла, то вони у неї досі.

От і мало не забула! Коли і як думає Наташа видавати свій збірник? Кльоня просив передати, що коли вона потребує, а не має записаних мелодій до тих пісень, то він може їй дати ті, що записав з мого голосу (єсть на всі обряди), якщо тільки те видання буде під якою нашою (в ширшому значенні), а не чужою фірмою. По-моєму, це слід би. Хоча, звісно, краще би мелодії просто від «народу» записати, але ліпше так, ніж ніяк. Може, перекажеш про се, при нагоді, Наташі і сповістиш, що з того вийде? А я дуже рада, що Наташа і Юрчик такий несподіваний «реванш» урядили Микосеві… Тільки сього ти поки що не переказуй Наташі, а то вона ще «затнеться». «Ничего, ничего, молчание…»

У нас новина є тая, що вже нам тільки місяць лишилося бути в Хоні, бо 20 января Кльоня вже має бути «прикомандированим членом суда» в Кутаїсі. Се значить – робитиме те, що роблять члени окружного суду, а гроші йому йтимуть як помічникові, себто ті самі, що й тепер. Ліпше се тим, що на службу не щодня ходити і що робити, може, трохи менше буде, зате робота дуже серйозна і роз’їзди, може, трудні будуть. Ну, та будемо в Кутаїсі, то хоч канав та пансіонів позбудемося. Тут робота дуже нерівна і нервова – часом днів 2 – 3 якийсь просвіток, а часом мало не до півночі сидить у тій камері. Таки, здається, ліпше буде, як вирветься з неї. Здоров’я його щодо грудей – нічого собі, з горлом трохи ліпше, ніж торік, а з нервами не раз дуже погано, надто по ночах, але це й не дивно на такій клятій роботі…

Моє здоров’я ліпше, ніж торік було о сій порі, а зовсім добрим воно ж не може бути.

Ну, бувай здорова, люба мамочко! Тут у нас уже попідвіконню колядують, тож можна вже сказати: «Святий вечір, добрий вечір». Всім, хто з тобою тепер, моє вітання. Кльоня і Феоктиста Семенівна кланяються тобі.

Святкуй здорова. Ще раз цілую.

Твоя Леся


Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 12, с. 378 – 381.

Вперше надруковано в журналі «Червоний шлях», 1923, кн. 8, с. 241–243.

Подається за першодруком.

Автограф не зберігся.

Звірено з виданням: Косач-Кривинюк О. Леся Українка: хронологія життя і творчости. – Нью-Йорк: 1970 р., с. 846 – 849. Істотних різночитань з виданням 1979 р. нема.

Русова, наприклад, не читала нічого, рецензуючи – Йдеться про рецензію С. Русової на перший том творів Лесі Українки, вміщену в газеті «Киевские вести», 1911, 10 (23) окт., № 280.

«Киевские вести» – щоденна суспільно-політична, економічна і літературна газета. Виходила в Києві 1907 – 1911 р.

Щодо імпульсу від М. Гоголя – Ймовірно, мається на увазі Михайло Венедиктович Гоголь.

Жабориця (пізніше Заріччя) – село, де влітку 1876 р. О. П. та П. А. Косачі відпочивали із своїми дітьми Михайлом і Лесею; тепер входить до складу селища міського типу Баранівки Житомирської області.

Нечімне (тепер – Лісова пісня) – урочище поблизу села Скулина в Ковельському районі Волинської області.

Лев Скулинський – мешканець із села Скулин, прототип образу дядька Лева з «Лісової пісні».

Інші дві речі – Тобто «Віла-посестра» і «Лісова пісня».

«Музині химери» – віршована гумореска Лесі Українки, вперше надрукована в журналі «Вітчизна», 1946, № 2, с. 23 – 25.

Як він перенісся у Київ – З 1907 р. журнал «Літературно-науковий вісник» видавався в Києві.

По тім боці – Тобто в Галичині, де почав виходити «Літературно-науковий вісник».

Коли і як думає Наташа видавати свій збірник? – Дружина Миколи Косача Наталія Григорівна (уроджена Дробишева) мала намір опублікувати українські обрядові пісні, записані нею в Колодяжному. Відомостей про реалізацію цього задуму немає.

«Ничего-ничего, молчание…» – вислів із твору М. В. Гоголя «Записки божевільного» (1834).