Початкова сторінка

Леся Українка

Енциклопедія життя і творчості

?

12.07.1912 р. До матері

Кутаїсі 29.VI.1912

Люба мамочко!

Посилаю тобі першу половину статті «Тимоша Борейка», а другу половину надішлю, коли вона буде зовсім викінчена, вона-то вже й так майже викінчена, та їй бракує одного уступу, що не може бути викінчений без перегляду другого тому пісень, записаних Людкевичем (перший том у нас є, і він обговорений). Коли ти схочеш друкувати цю статтю, то, може, твоя ласка помогти нам дістати сю книжку, бо виписувати через книгарні страшенно довго (я се знаю по історії з першим томом сього ж Людкевича), та й, сказати по правді, у нас тепер особливо круто з грошима через деякі екстрені справи. Отже, точний заголовок книжки такий: «Етнографічний збірник, т. XXII. Галицько-руські народні мелодії, зібрані на фонограф Й. Роздольським, списав і зредагував Станіслав Людкевич», видання Наукового товариства ім. Шевченка у Львові, коштує 6 корон. (При сім зазначую, що т. XXII відноситься до загальної нумерації всіх томів «Етнографічного збірника», а спеціально Людкевичевої праці се буде т. II, бо XXI т. «Збірника» єсть т. І Людкевича). Може, навіть де-небудь у твоїх сховах є ся книжка (хай Ласочка буде ласкава пошукати), а може, у кого в знайомих, – ми, звісно, вернемо з подякою, а як нема, то вже прошу дуже – купи нам сю книжку, а ми згодом вернемо гроші.

Тепер щодо самої статті: хто такий сей «Борейко», ти, звісно, зараз догадаєшся, але він дуже просить, щоб ти іншим свого здогаду не переказувала, – хто вгадає, той нехай знає, а «слави» в данім разі приходиться уникати… Не думай тільки, що мій почерк означає якусь участь у самому авторстві, ні, я просто бачила, що перетомленим рукам і самий процес «ставлення літер» (Schriftstellerei) трудний, і напосілась, що я писатиму під диктовку, але, як бачиш, писала мало, бо й з мене тепер писар не найліпший (хоча писання під диктовку – се вже найлегший з усіх родів писання). Як бачиш, писано з бідою… [і тому не переписано, а так в чернетці посилається, через те просьба, щоб рукопис як-небудь не загубився, бо тоді зовсім пропаде] Може, се відбилось трохи й на стилі, та вже краще не дуже гладко написати, ніж зовсім не писати, – правда ж?

Автор просить не викидати тих уступів, з якими ти, може, не зовсім згоджуєшся (мені, наприклад, чогось здається, що про Бігдая ти не такої лихої думки, як тут висловлено), а тільки, звісно, за тобою лишається право приміток від редакції (як ти знаєш, се право доволі широке). Я думаю, можна й не просити, щоб ти не давала сеї статті на перегляд Лисенкові, бо такі «перегляди» часто бували фатальні для перегляданого, ти се добре знаєш (наприклад, мій рукописний збірник колодяжанський так і пропав, «по сей день» у Лисенка «на перегляді»). Лисенко, може, й так буде невдоволений з сеї статті, бо там про нього не говориться, але то не для зневаги, а просто так задумана тема – молодша генерація етнографів «після Лисенка», – а про нього прийшлось би хіба ще цілу таку статтю написати (при тому, правда, може, й не все було б компліментом, бо хто ж без гріхів? То ліпше вже не зачіпати, щоб не іритувати).

Посилаємо частину для того, щоб можна було не задержувати дуже друку, а почати друкувати таки тепер, якщо ти приймеш цю статтю до «Рідного краю», а чи вона тобі придатна, се, либонь, видко і по першій частині, бо ся частина і так має цілість, хоч би з яких-небудь причин закінчення запізнилось [себто цілість становить та частина, де говориться про українську, буковинську і угорську етнографію, а про Івана Колессу належить вже до 2 частини – про Галичину]. Далі буде огляд праць Людкевича і Філарета Колесси. Коли ж стаття тобі не сподобається чи здасться надто довгою або спеціальною, то автор не образиться, тільки просить не задержувати її в такім разі, а передати кудись інде (наприклад, до «Вісника»), бо, крім ширшої мети, ся стаття має і одно практичне завдання – подвигнути Філарета Колессу докінчити свою працю над думами, що він перервав найбільше, здається, через «депресію духу», викликану тим мертвим мовчанням, яким наша преса «привітала» вихід в світ його справді «многотрудної» праці.

Може, тепер – хоч пізно, – прочитавши прихильну оцінку своєї роботи (добре було б, якби він не вгадав автора!), набереться він духу списати на ноти і те, що надіслано було йому з Ялти (валки з співами кобзаря Гончаренка), бо інакше валки тії миші можуть поїсти, а Гончаренка, може, досі й на світі нема, та й пропаде велика частина наших заходів марне, і буде нам тоді жаль нічим не втишимий, та й не тільки нам, а, може, й тим нащадкам, що не так мертво-байдужо подивляться на працю Колесси, як його сучасники. (Я справді не знаю, чим пояснити сю байдужість!)

Я через те списую се все так просторо, щоб ти не думала, що авторське самоочарування приводить до бажання бачити цю статтю скоріше надрукованою. Коли ти згодишся, що з нею слід спішитись, то, може, пустиш її не в чергу і друкуватимеш більшими шматками. Що вона досі не була написана, то се тому, що досі все була надія, що ще таки обізветься якийсь критик, справі з думами непричетний (для діла се було б ліпше), але тепер вже на се втрачена надія. Рецензію писати через 4 роки по виході книжки якось смішно, то от і вийшла стаття, а статті тії завжди якось розлазяться не своєю силою, тільки почни писати… Ох, жаль мене брав, пишучи оцю статтю під диктовку! Що, якби сьому авторові та не треба було стільки писати «матеріалу архівного» (адже «для мишей» пишеться) для зарібку!.. Може, я пристрасна, але мені таки здається, що тратим ми на ньому критика і етнографа, та, може, й ще кого. А все через ті прокляті злидні… Ну, та що вже там собі жалю завдавати! Не поможе.

Що ж би про нас написати? «Слава богу, нічого нового». Завтра Кльоні скінчиться «одпуск», проведений таки дома, бо коштів не стало кудись виїхати. Феоктиста Семенівна ще в Києві і, либонь, забариться, бо її чоловік слабий (хоча, в якому саме він стані, з її листів не можна розібрати). Я при такій погоді, як тепер, почуваюся ліпше, але t° все-таки морить, бо «норма» її тепер серед дня 37,4, а ввечері нижче – не знаю, що се за порядок такий. Минулого літа хоча бували дуже гострі кризи, але норма була краща помежи тими кризами. Се вже, видко, зима з тим гострим запаленням нирок посунула той хронічний процес наперед. Як так буде щороку, то цікаво, на скільки років се протягнеться…

Сю посилку адресую Михайлові Васильовичу, бо чогось я не певна, щоб ти в іюлі всиділа в Києві, а він же таки мусить сидіти.

Біда моя, що не вмію коротко писати, а просторо не завжди можу, от задавнила листування – досі й Дорі як слід не написала, а тепер і не знаю гаразд, де вона. Либонь, у Кишиневі? Лілі Кльоня писав недавно, та боюся, чи не понаписував яких «страхів» про мене, бо чогось він дуже турбується та вражається моїм станом здоров’я, хоча воно проти зимового все ж ліпше, але, може, збоку видніше стан речей, ніж суб’єктивно. Все ж таки «пишу – значить, існую», а от як перестану зовсім писати (не листи), тоді вже, либонь, кепсько буде.

Міцно цілую тебе, мамочко. Бувай здорова. Як з твоєю ногою тепер? Кльоня тебе вітає.

Твоя Леся

Тут прикладаю свою домашню фотографію (зняту в нас на балконі). Як бачиш, вигляд у мене все однаковий.


Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 12, с. 400 – 403.

Вперше надруковано у вид.: Твори в 5-ти т., т. 5, с. 622 – 625.

Подається за автографом (ф. 2, № 250).

Посилаю тобі першу половину статті «Тимоша Борейка» – Йдеться про статтю К. Квітки «Новітня українська музична етнографія».

Щоб ти іншим свого здогаду не переказувала – К. В. Квітка користувався псевдонімом, щоб приховати своє співробітництво в українській пресі, оскільки це могло негативно позначитися на його службі в юридичній установі.

Бігдай Яким Дмитрович (1850 – ?) фольклорист, збирач українських і російських народних пісень.

Мій рукописний збірник колодяжанський так і пропав – Цей збірник народних пісень зберігається в Луцькому обласному історичному архіві.

Валки з співами кобзаря Гончаренка – Записані на валках мелодії були перекладені на ноти і надруковані Філаретом Колессою в другому томі праці «Мелодії українських народних дум», Львів, 1913.

Не знаю гаразд, де вона – Ісидора Петрівна Борисова (Косач) мешкала на той час з чоловіком у Погребищі (тепер райцентр Вінницької області).