8.08.1912 р. До сестри Ольги

Любая Лілеєнько!

Вже чи не тиждень, як прийшов твій лист, а ні Кльоня, ні я досі не відповіли. Кльоня тому, що вже знов у роботі і не має часу, а я почасти через роботу (переписувала одну довгеньку нову річ), а почасти через свій нормально-апатичний стан, що з’являється в довгих антрактах межи короткими періодами діяльності.

Так я і підозрівала, що Кльоня «підводить міну», щоб виправити мене в Єгипет. Коли він писав тобі листа, то не казав, про що, але саме в той час якось дуже побивався, що з моїм здоров’ям не ладиться, і все зводив розмову на те, як то зле, що я на зиму не їздила в Єгипет. Здається, і ти з ним згоджуєшся, що то таки для мене потрібно, тим часом я сама далеко не певна того, так, як і мій тутешній лікар. Просто слабість собі потрошку переходить до дальших стадій, бо коли вона за 5 літ не вигоїлась, то, либонь, мусить іти вперед, трудно надіятись на повний застой. Вже і вік мій такий, коли організмові стає трудніше боротись, – адже се справжня «30-літня» війна його з туберкульозом! Час колись і втомитись.

Не бачу я ніякої надії, щоб я могла вигоїтись за цю зиму, коли не вигоїлась давніше, за дві у Єгипті. Ну, звісно, може, в кращому кліматі менше буде моментів загострення, але то вже не так важно – треба бути багатою англічанкою, щоб цілий вік ганяти по курортах з якоюсь повільною хронічною хоробою. Можливо, що як ти і Кльоня напосядетесь, то мені таки прийдеться їхати (у Кльоні се просто стало якоюсь idée fixe), але я б радила подумати вам про се спокійніше і не братися до мене згарячу. Прийміть на уваги:

1) далечінь дороги і зв’язану з тим втому,

2) специфічну курортну нудьгу,

3) неоплатну результатами дорожнечу сеї експедиції,

4) конечність надолужати потім надмірною економією ті надмірні трати (я се роблю часто так, що Кльоня і не завважає, а все-таки роблю) і, нарешті,

5) трудність зібрати такі гроші.

Бо хоч ти пишеш, що зібрати їх буде нетрудно, а я думаю, що ти трохи помиляєшся, – навряд чи Микось могтиме послати тобі 400 р. і тут же мені 180 (він мені ще зимою послав 20, обіцяючи щомісяця по стільки ж посилати, але і не посилає, і не озивається, – очевидно, не може посилати). Та чи й по правді се, щоб я забирала твої гроші. Он у тебе самої цистит, і, може, тобі ще більше, ніж мені, треба полічитись як слід, щоб не запускати хороби (я певна, що якби я перші дві зими замість Ялти й Телава прожила в Єгипті, то, може, й була б міцна користь).

Мені самій було б приємніше, якби можна було не їхати в Єгипет, а замість того ще хоч рік помогти Кльоні справитися з «нормальним» бюджетом, не залізаючи в довги і лихварські процеси (без моєї помочі се неминуче). Може, він згодом якусь ліпшу службу матиме, але тепер, маючи номінально 150 р. (а в дійсності 130 p., a то й 91 p., як оці остатні два місяці) плати місячної, – чи не «дерзость» є сама думка про Єгипет, коли вже запаси наші прикончились?

Он тепер Олександр Антонович зопсував собі руку якимсь безумним добуванням крові для аналізу і, певне, муситиме покинути службу та їхати до нас або Феоктисту Семенівну з Марусею знов до себе брати (Феоктиста Семенівна і так остатні два місяці сидить коло нього в Києві та, може, й довго просидить), чи сяк чи так, то утримання їх усіх трьох лежатиме на Кльоні. Признатись, я б воліла, щоб вони жили окремо, бо, крім всяких інших досвідом здобутих міркуваннів, я думаю, що для нас життя «на два дома» буде навіть дешевше, ніж на один, де Феоктиста Семенівна є господинею безконтрольною (бо проби контролю кінчаються тільки істериками, а практичних наслідків не дають). Посилали б уже якусь виразну раз назавжди умовлену суму, а рештою розпоряджували б, може, так, щоб якось зводити кінці докупи. От, напр[иклад], тепер, без неї, ми тратили по 150 р. на місяць (і з того посилали 30 р. Феоктисті Семенівні у Київ), а при ній ніколи менше як 200 не обходилось, а не раз і до 300 дотягало. Правда, літом життя дешевше, ніж зимою, але ж і різниця не мала… А про «святий спокій» вже й не кажу.

Я се пишу до того, щоб просити тебе хоч би і помимо єгипетського плану помогти мені одержати невиплачені пайки від Микося й Оксани, коли буде можливо (тобі се буде ліпше відомо, ніж мені, коли саме та можливість настане); з мами я стісняюся брати, бо вона ж мені дала позаторік 800 р. на Єгипет «на вічне віддання». Коло 200 – 300 р. я розщитую заробити (вже виготовлено матеріал, і я не думаю, щоб він міг бути не прийнятий), а як витанцюється дальша справа з Сірим (хоч я тепер у сьому сумніваюсь), то і ще дещо капне (від нього гроші іменно «капають», а не одержуються нормально). Таким способом, Єгипет не Єгипет, але хоч нормальне утримання дома було б забезпечене, може, й до ліпших днів, а се для мене, може б, ще більше значило, ніж Єгипет, бо я б менше сушила собі голову, як та чим прожити, не сідаючи нікому «на шию».

Пробувала я попросити від Паші ті 200 p., що він винен, але він написав, що саме втратив роботу і сам ледве справляється. Ну, що ж на се можна сказати? Ще добре, що не зрікається довгу так, як добрий приятель І[ван] М[атвійович] С[тешенко]. Чи не писав тобі Кльоня чого про довг Мані Б[иковської] мені? Коли писав, то даремне, бо я рішуче не хочу з неї правити, навпаки, жалую, що сама їй не можу помогти. Чи ти не знаєш, де вона? Я знов утратила її з очей і знов сама з того винна. Коли знаєш що, то напиши.

Ну, і годі поки що про сі матерії. Вже й так моїй золотій Лілеї від них досі голівка в’яне! Про іншу «матерію» можна сказати: «слава богу, нічого нового», себто t° рідко нормальна, а все більше 37,2 – 37,5 (вище теж рідко буває, але часом і 37,9 траплялось), найчастіше 37,4, – се, властиве, «норма» тепер. Противні ознаки циститу тепер ніколи не щезають, і не раз трудно буває не стогнати, як дуже допечуть (правда, яка се капосна, дратуюча річ?). Спина болить часто, але живіт поправився і не виробляє такого, як було зимою, хоча стан уже не такий «неуязвимый», як був колись. Самопочуття ліпше від зимового, є деяка здатність до роботи, тільки чомусь саме в часи нормальної t° часто почуваюся так слабо, що ні до чого не можу взятись; мені якось аж дивно се. Все-таки, якби не той цистит, то було б іще незле, хоча моє життя зовсім тюремне – з хати на балкон, з балкона в хату, ото і всі «ходи», чи, точніше, «лази»… Але я вже неначе звикла так.

Чи Михайло тепер з тобою? Спитай його, чи одержав він мою посилку і яка її доля спостигла. Ти писала, чи посилати журнали й газети, то журнали прошу, а газети, може, ліпше не посилати, бо як їх прочитати одразу дуже багато, то можна зовсім запаморочитись. Ще, чи нема в тебе «Історії літератури» Єфремова, як є, то, будь ласка, пришли. Мама давно обіцяла, та вже, видно, у неї загубилась книжка, чи що.

«Злоба дня» у нас тепер – сподівання відповіді на Кльонине прохання про перехід у Донщину або на Кубань. Як справа вигорить, то матимем на 1000 p. y рік більше і, може, виліземо з клопоту, а ні, то вже знов «главоболіє» почнеться. Та либонь раніш, як восени, не виясниться справа.

Дуже мені любо, що Михальо мене не забуває. Правда, ми з ним «друзі дитинства» (як він ще був «тюсіня ненесенька» і «вутятко леленьке»), а таких друзів треба пам’ятати. Добре, якби він мені написав листа, коли йому не дуже ліньки, бо я ж йому таки написала, хоча я й лінива (але, значить, ще не дуже, а трошки). Цілую міцно тебе, і його, і другого Михаля, коли він з вами. Пиши, як твоє здоров’я, чи минула вже халепа? Кльоня вас цілує.

Твоя Леся

Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 12, с. 405 – 408.

Вперше надруковано у вид.: Твори в 5-ти т., т. 5, с. 625 – 628.

Подається за автографом (ф. 2, № 422).

одну довгеньку нову річ – напевно, поему «Ізольда Білорука».