Мотив призначення поета
Леонід Підгайний
Мотив музи, тобто з’ясування поеткою свого поетичного шляху, займає в Л.Українки таке велике місце, як ні в якого іншого поета. Чому це сталося, про це ми вже трохи говорили. Доба громадянської поезії, свідома своїх громадсько-соціальних завдань, покладала великі надії на поетичне слово як спосіб пропаганди соціальних поглядів. Вона ж невивідно позначилася й на свідомості Л.Українки як поетки. А до того особиста її хворість, вимушена одірваність від безпосередньої практичної боротьби, якої вона так прагнула всією своєю активною вдачею, змусила поетку покласти на своє поетичне слово велику надію, віру в революційне значення свого поетичного слова.
Уже в першій поезії на цю тему «Чого-то часами» (1888 р.) поетка зразу ставить своїй музі завдання служити громаді.
Свій погляд на поетове завдання, що стосується до ранньої доби, Л.Українка висловила докладніше в поемі «Місячна легенда», писаній десь, очевидно, в кінці 1880-х рр.
Проблему покликання поетового Л. Українка ранньої пори розв’язала, як служіння «рідному краєві», але вже тут звернуто увагу на соціальні суперечності в ньому, і всі симпатії авторчині на боці бідніших. Тут-таки висловлено й думку, що ім’я поетове забудуть люди, – цього їй зовсім не жаль, – а пісні будуть жити та й жити. Як той, так і той момент у проблемі розв’язано ще в дусі народництва.
До цього розуміння не багато додає й друга поема 1893 р., «Давня казка», що так само не виходить з народницької концепції, так само поезія й поетка тут є носителі соціальної правди бідного люду проти неправди панів. Долучено новий мотив, що з цього шляху не може збити поета ніяка сила, навіть фізична влада: поет не може зрадити свого служіння.
Це питання, розв’язане саме так ранньої ще доби, до певної міри заспокоїло поетку; до нього вона не часто звертається протягом цього часу (до половини 1890-х рр.). Щороку з’являлася на цю тему поезія, і то не більше, як одна-дві.
А вже р. 1896 бачимо щось цілком нове. Цього року маємо аж 8 поезій на дану тему і в кожній із них чути всю настирливу пекучість цієї проблеми, що конче вимагала з’ясування. «Ave regina» – є дальше поглиблення попереднього образу поезії 1895 р. – «Божа іскра», де сказано, що то є «тяжке прокляття, дикий і лютий пожар», якого поет не в силі ані загасити, ані втекти від нього. В «Ave regina» висловлено ту саму думку в образах музи-цариці, що для неї поетка є тільки бранка-невільниця. До цього мотиву прилучився новий мотив людської невдячності, нерозуміння та як наслідок цього – самотності поетової.
«…Де ж твої подарунки, царице?
Ось вони пишнії дари. Сльози – коштовнії перли,
людське признання – холодний кришталь»
(т. І, ст. 108).
І це був дійсний вияв того стану, що утворився був поміж поеткою та її сучасниками, що, чим далі поетка розвивалася, все більше її не розуміли, зустрічали її палкі заклики холодною мовчанкою не стільки через нерозуміння, як через ганебне боягузтво, – вони боялися показати свою солідарність з революційною поеткою.
Далі дві поезії «To be or not to be» та «Ангел помсти» визначають певний злам у психіці поетки щодо теми покликання.
Символіку цієї поезії справедливо витлумачив М.Драй-Хмара, зазначивши, що повернувшися від Драгоманова із Софії до Києва, Л.Українка вступила до Літературно-Артистичного Товариства, багато працювала, не шкодуючи сил на культурну роботу. І от, тут саме й постало в неї «гамлетівське» питання: що робити – чи занедбати поезію ради громадської роботи, чи поезія сама собою є теж один із способів громадської роботи. І питання це не розв’язане. «Ангел помсти» – подібна до попередньої і так само подана символістичними образами. До поетки з’являється «страшний посланець», з огненним мечем у руках, що зве її поезію: «слова, слова, слова», а про значення її поезії каже так:
«Не думай же, що твій одважний спів
других, а не тебе до бою закликає».
Натомість він пропонує їй меча, але поетка відмовляється.
Ця поезія має очевидний зв’язок із практичною революційною роботою, коли перед поеткою постало питання про участь у практичній боротьбі (меч – символ цієї боротьби). Розмову з ангелом не скінчено, питання знов-таки не розв’язано, а нескінчена розмова «гнітить і рве душу».
І тільки в дальшій поезії того самого року «Слово, чому ти не твердая криця» поетка доходить певної відповіді: вона остаточно вирішує, що вона повинна бути поеткою насамперед і що її єдина зброя – це слово. Нарешті вона вірить, що її слово поетичне, хоч згодом
стане кращим мечем на катів.
Месники дужі приймуть мою зброю,
кинуться з нею одважно до бою…»
(Т. І, ст. 128).
Продовження думок цієї поезії ми знаходимо в поезії «Порвалася нескінчена розмова…», де поезії надано значення не тільки соціально-революційного, а й політичного. В «глухонімі часи» глухої реакції її слова бринять, як дзвін кайданів революційних засланців, і цього дзвону поетка не хоче, не може заглушити; вона зробила б це в тому тільки разі, «коли б кайданів брязкіт міг ударить перуном в тії заспані серця… і нагадать усім, що зброя жде борця» і «коли б та зброя здійнялась до бою».
Виразно революційна спрямованість цієї поезії, орієнтація на збройну боротьбу як єдиний метод розв’язати соціальну проблему, поза всяким сумнівом. Це вже той високий ступінь класово-політичної свідомості, що на нього ступила Л.Українка після 1896 р., де не лишилося нічого від попереднього млявого народницько-сентиментального духу.
Того ж таки нового напрямку поезію, надзвичайно сильну силою емоційного вислову, маємо в першій поезії з циклу – «Ритми» – «Де поділися ви, голоснії слова»; тут поетка закликає свої слова «вражати, різати, навіть убивати», аби не бути тільки дощиком осіннім, щоб «піснею були, а не квилінням».
Як бачимо, питання свого поетичного покликання Л. Українка розв’язала так, що цілком усвідомила поетичне слово як функцію соціально-революційну. Поетичний спів «вільний», але вільний в тому розумінні, що ніяка панська сила не змусить його відмовитися служити інтересам бідного люду. Таке розуміння цілком збігається з нашим сучасним, і тому це один із тих пунктів, що зближає творчість Л.України з нашими часами, робить її сучасною.