Громадські мотиви

Леонід Підгайний

За вихідний пункт ставлення до своїх особистих чуттів, у зв’язку з громадськими пориваннями, у Л.Українки можуть бути її слова, сказані ще на початку літературної роботи:

«Я щастя не маю і в мріях не бачу,

бо іншії мрії у серці ношу…

Для інших і доля, і щастя хай буде,

собі я бажаю не сну, а життя.

Хто зо сну прокинувсь, хай щастя забуде,

йому вже до щастя нема вороття»

(«Сон літньої ночі»).

Що ж ми тут бачимо? Повне зречення особистого щастя й життя для себе, для своїх інтересів. Щасливу долю вона зве «сном», а собі бажає «життя». Очевидно, це не просто життя звичайне, а якесь інше. І справді, пізніше, р. 1890 цю думку Л.Українка в одній із своїх критичних статей формулювала докладніше й ясніше. В цій статті («Утопія в белетристиці»), аналізуючи соціальний ідеал у Моррісовій утопії, де «люди п’ють, їдять, працюють, навіть любляться», себто роблять все те, що й у звичайному житті, вона каже, що там «справжнього життя нема». «Нема боротьби, цієї конечної умови життя, нема трагедії, що дає глибінь і зміст життю» (т. VII, ст. 176, 1925 р.).

Таким чином, тільки боротьба й страждання, на думку Л.Українки, дають сенс життю людському, і це розуміння питання властиве й усій її творчості. Остання вся пройнята мотивом боротьби і змагання за кращу долю спочатку народу в цілому, далі бідніших, соціально-поневолених верств його; а особисті ж інтереси рішуче одкидаються геть, як негідні справжньої людини. Такий був ідеал передової людини за часів громадської поезії 1880–90-х р.р. Співцем цього ідеалу й була Л.Українка.

За ранніх часів своєї творчості Л. Українка, хоча й твердо вірить, що зло соціальне зникне й настане якась нова доба, з новою правдою на землі, але самі методи здійснення цього ідеалу уявляє собі досить наївно. У поезії «Коли втомлюся я» висловлено думку, що шлях до цього – «братняя любов», а в поезії «Мій шлях» з тієї самої доби їй за програму стають відомі гасла французької буржуазної революції 1789 р. – «рівність, воля й братерство».

У згоді з цим мирно-культурницьким настроєм стоїть і поезія «Досвітні огні» з типовим просвітянським закликом до праці, до світла, на боротьбу з народною темрявою, гасла, що виголосив був їх і захищав відомий у свій час ідеолог аполітичного культурництва, з орієнтацією на село, Б.Грінченко. Тут іще жодної ознаки нема духу драгоманівщини з подувами явно соціалістичними.

Перший протест, і досить сильний, проти цього мирного культурництва, що було по суті пасивним наріканням на долю, є поезія р. 1895-го «І все-таки до тебе», де енергійно звучить новий тон щодо методу боротьби: «що сльози там, де навіть крові мало?». Це подуви вже зовсім іншого, нечуваного й радикально-революційного. Щоб зрозуміти, звідки вони пішли, пригадаємо собі, що листування Л.Українки з дядьком М.Драгомановим скінчилось подорожжю до нього. Як наслідок цього перебування, маємо вірш з того самого 1895 р. «До товаришів», де поетка признається, що «в чужій, але рідній для неї хаті їй довелося вислухувати «гірку пекучу правду» про те, що молоде покоління, яке мусить прийти на зміну старшим борцям (поколінню Драгоманова), не виявило досить енергії та здібності до боротьби, щоб підхопити в свої руки прапора борні за соціальні ідеали.

Ясно, звідки йшли ці нові подуви, це заперечення старих трухлявих просвітянських позицій, це натхнення новим революційним духом і волею до боротьби. М.Драгоманов, що сам дав генеральний бій аполітичному просвітянству та вузькому народницькому націоналізмові в полеміці з ідеологом його Б.Грінченком (див. його «Листи на Наддніпрянську Україну»), пройняв новим революційним духом боротьби й непримиренства й свою небогу і дав їй такий сильний стимул шукати справедливого соціального ідеалу, що незабаром учениця далеко випередила свого вчителя.

Цим гострим протестом проти того пасивного квиління, слабодухого примиренства та політичного опортунізму сучасників і пройнято всю творчість Л.Українки, починаючи з половини 1890-х рр., хоча б на яку тему вона писала – соціальну, національну чи поетичного покликання. Тут вона підноситься на такі високості щодо емоційної сили вислову, що цілком дорівнює кращим зразкам соціальної лірики поета «огненного слова» – Т.Шевченка.

Рік 1896, що йшов безпосередньо за одвідинами М.Драгоманова, і був, очевидно, роком інтенсивних шукань, щоб усвідомити нові соціально-політичні позиції, – на ліриці Л.Українки в цілому позначився як досить плідний і сильний емоційною стороною. Поетка шукала в цей час нових відповідей про поетичне покликання, усвідомила нове розуміння національної проблеми. Громадсько-соціальні мотиви забриніли в цей час з нечуваною силою й піднесенням, так, що це дало привід Ів.Франкові через рік такі досить справедливі слова:

«Від часу Шевченківського «Поховайте та вставайте» Україна ще не чула такого сильного гарячого та поетичного слова, як із уст цієї слабосилої, хворої дівчини… Читаючи м’які та рознервовані писання сучасних молодих українців-мужчин і порівнюючи їх з тими бадьорими, сильними та сміливими, при тім такими простими словами Л.Українки, мимоволі думаєш, що ся хвора, слабосила дівчина трохи чи не одинокий мужчина на всю новочасну соборну Україну» (ЛНВ, 1898, VII).

Варто тільки поглянути на такі поезії 1896 р. і наступного, як «Slavus-Sclavus», «Товаришці на спомин», «Хвилина розпачу», «Fiat nox», «До товариша» і т.д., щоб побачити, які влучні були слова Ів.Франка про соціальні мотиви у ліриці Л.Українки.

В поезії «Товаришці на спомин» бачимо вже цілковитий відхід від старих позицій, що розв’язати суспільне питання пропонували «братньою любов’ю». Натомість тут інше:

«Що ж – тільки той ненависті не знає,

хто цілий вік нікого не любив».

Це вже не утопічно-далеке від життя розуміння справи, а досить реальне і класово свідоме, яке добре знає, що соціальна любов у класовому суспільстві повинна бути, як меч, двусічна, і коли ми любим правду робочу й бідняцьку, то є ж і певна соціальна категорія, яка цю правду й нас разом із нею так само палко ненавидить і буде боротися проти нас. Отже ми мусимо ненавидіти ворогів цієї правди, якщо ми її любимо. Розуміння цих взаємовідносин і подає нам вірш «Товаришці на спомин». Це розуміння досить ясно викладено такими словами:

«Згадати тільки всі тяжкії муки,

що завдали борцям за правду вороги,

кому ж не стиснуться раптово руки

від помсти лютої жаги?».

І кінчає:

«Ох, може б не було життя таке нещасне,

якби вогонь ненависті не гас»

(т. І, ст. 105).

Ця висококласова свідомість не дивує, коли ми згадаємо, що в цей час Л.Українка уже працювала в соц.-дем. гуртку. Цей мотив любові-ненависті Л.Українка розробляла й потім не раз, виступаючи завжди за її класово-реальне розуміння проти розуміння реакційно-ідеалістичного. Тому нам не дивно тепер, що не хто інший, як Л.Українка, гостро повстала проти цієї любові без ненависті, проти принципу християнського, що прикривався нібито божеським походженням, а по суті це було найреакційніше та найопортуністичніше гасло земне.

Мотив любові-ненависті уперше стикається з християнським принципом любові-всепрощення в драматизованій поемі символістичного характеру «Грішниця» того ж таки 1896 р.

«Біла війна», що за неї тут розповідається, де «найбільш воювали шнуром, кайданами, отрутою, підкопом, а зрада гаслом військовим була» – це війна самодержав’я з відважними борцями-революціонерами.

В цій поезії вперше героїня-жінка виходить на сцену політичної боротьби із зброєю (підкладає бомбу під стіну – символ самодержав’я). Палко заперечено євангельську любов до всіх, а натомість дівчина-борець пропонує свій принцип ненависті саме тому, що вона любить. Вона каже до черниці (символ християнства):

«Мене любов ненависті навчила,

колись і я була, як ти, лагідна, тиха,

і вірила в братерськую любов…»

І ми-таки раніше бачили, що Л.Українка колись і справді вірила в цю «братерськую любов». Тепер вона її рішуче відкидає. Чому? Відповідь знаходимо в таких словах дівчини-борця:

«Я бачила тоді, що хто хиливсь

найнижче, того найбільш топтали люди

й коні… Я бачила, як гинуло найкраще,

як родичі мої гнили по тюрмах

і як високе низько упадало.

Тоді в мені спалахнула ненависть

до тих, що нищили мою любов»

[т. І, ст. III. Підкр. моє. – Л. П.].

Принцип і аргументи класового розуміння любові-ненависті тут висловлено найясніше: коли любиш волю, мусиш ненавидіти її ворогів і не тільки ненавидіти, а й боротися з ними із зброєю в руках.

Та не тільки відкидає дівчина-революціонерка цей реакційний євангельський принцип братньої любові, навіть до ворогів, а так само палко заперечує й рай та пекло як осередки соціальної нерівності навіть на «тому світі»:

«Шкода. Ви вірите, що єсть і рай, і пекло,

що люди й там не можуть рівні бути».

З усіх християнських принципів вона визнає лише один: «ніхто не має більшої любови, як той, хто душу покладе за друзів», – принцип саможертви соціальної.