Мотив поневоленого рідного краю
Леонід Підгайний
Мотив поневоленого рідного краю та його визволення – один з найорганічніших для Л.Українки, як і взагалі характерний для всієї української дореволюційної літератури. Національне поневолення України від російського царату глибоко увійшло в свідомість усіх поступових українців, а надто письменників.
Перші Лесині поезії на цю тему не виходять із кола того націоналістичного трактування, що бачила вона в своєму соціальному оточенні. Характерні щодо цього такі ранні поезії, як «На роковини Шевченка», де висловлено типову просвітянсько-націоналістичну програму – «минати чужі пороги, орати лише рідні перелоги». Подібне бачимо й у першій поезії з циклу «Сім струн» – «До тебе, Україно»… Тут любов до «рідної країни» висловлено загальними рисами та трафаретними словами: «Наша бездольная мати», «Україно мила, кохана», «Моя безталанная мати». Ці поезії, хоча й друковані р. 1892-го, але написані напевне ще, у 1880-х роках і тому хронологічно, як і ідеологічно, належать до зовсім ранньої доби.
До цієї ж доби належить і поема «Самсон» р. 1888-го, написана під великим впливом материної поеми «Дебора» та так само одягнена в біблійні шати. В цій поемі Л.Українка, взявши відому біблійну легенду про Самсона, силача-назорея, й Далілу, що хитрощами вивідала від нього секрет його сили і видала ворогам-філістимцям, – переробила по-своєму, надавши таких рис, яких у першоджерелі немає.
Ця творча переробка запозичених історій чи сюжетів надзвичайно багато дає для того, щоб розуміти особливості самого поета, і найперше завдання дослідника тут – це порівняти обробку з оригіналом, щоб з’ясувати, в чому ж одходить поет від оригіналу.
А тим часом проф. І. Шаровольський у вст. ст. до цієї поеми в 3 томі «Творів Л.Українки» нового видання чомусь захопився історичним дослідом про саму постать Самсонову, що для даного питання абсолютно зайве. Звідси ж випливає й неправдивий його висновок: «оповідання про Самсона втратило на історичній правдоподібності, хоч і виграло з художнього боку». Коли ж поема «виграла з художнього боку», то це не мінус, а плюс, бо це ж художній твір, не історичний. Особливо це стосується до творів Л. Українки, для яких історична правдоподібність дуже мало важить. Л.Українка, звичайно, як побачимо далі, особливо в драматичній творчості, використовує різні світові історії та легенди, щоб утворити собі з них свій власний сюжет, потрібний для того, щоб втілити певну ідею. Всі її більші твори – це є художній вислів певної ідеї, якій вона завжди підпорядковує матеріал.
З цього погляду поема «Самсон» цікава й характерна. Найголовніше тут те, що Л.Українка одкинула той побутово-етнографічний елемент, що в біблійному трактуванню робив із Самсона якогось казкового героя-велетня, що кохається тільки у власній силі, і перетворила його на борця за національне визволення. Так само вона поставилася й до Даліли і сюжет свій збудувала по-новому цілком: в центрі поставила конфлікт особистого почуття та громадського обов’язку. Самсон у поемі гине не через довірливість, як у Біблії, а тому, що зрадив інтереси свого народу в ім’я інтересів особистого кохання. Таке розв’язання національної проблеми характерне для Л.Українки; вона зразу стала на той погляд, що треба безперечно віддати на жертву особисті інтереси в ім’я інтересів народу. Цей лейтмотив проймає всі твори Л.Українки на громадські й національні теми.
Поема «Самсон», як художній твір, чимало дужча й від першоджерела, й від зразка літературного і свідчить про перший прояв особливого поетичного хисту Л.Українки ще в ранню добу.
Активна натура Л.Українки, що змалку усвідомила собі потребу боротьби з громадським та національним лихом, ніяк не мирилася з тими словесними жалями та наріканнями на лиху долю, що їх повно було в її сучасників, патріотів-українофілів, які цими тільки вигуками й задовольнялися, замість справжньої боротьби та праці. Тому Л.Українка виступає з гострим протестом проти цього пасивного патріотичного хникання.
жалкуєм, тужим в кожний час,
з плачем ждемо тії години,
коли спадуть кайдани з нас» –
так описує Л.Українка це хникання сучасників і гостро протестує:
«Заржавіють від сльоз кайдани,
самі ж ніколи не спадуть, а тому –
берімось краще до роботи,
змагаймось за нове життя»
(«Скрізь плач», І т. стор. 40).
Подібні настрої видно й у Коцюбинського, в оповіданні «Хо» (1894).
Мотив національного визволення, з певною навіть політичною програмою, висловлено й у поемі «Роберт Брюс» (1893). Тут уже помітно ясно й соціальні суперечності в одній нації, чого раніше не було: Роберт виступає борцем за волю рідного краю, спираючись на саме тільки селянство проти панів (лицарства).
В поемі є цікаві моменти з тієї політичної програми, що на неї пристав народ з обраним на короля Робертом. Народ (селяни) рішуче застерігає Роберта проти завойовницької політики, національного поневолення інших країн («нам не тісно у рідній країні»). Ця повага до прав чужої нації – це ясний відгук на ідеї М.Драгоманова, той його космополітизм, що в основу кладе пошану до прав кожної нації.
Далі, цікавий і той фінал, що ним скінчилася боротьба шотландського народу за своє визволення. Він не обмежився тільки тим, що обрав собі власного короля та утворив самостійну державу, а вступає в спілку з державою англійською, з якою допіру воював, як рівний з рівним («поєднались в спільну державу»). Ця федеративна спілка, що з’явилась як епілог до національно-визвольної боротьби, нагадує той ідеал федеративності, що виставив його на своєму прапорі й за нього боровся той-таки М.Драгоманов. Духом ця поема цілком відповідає Драгоманівським ідеям, і недаремно Л. Українка присвятила її «дядькові М.Драгоманову».
Ідеологія цієї поеми доводить, що Л. Українка, хоча й виступила (1893 р.), ясно усвідомивши соціальні суперечності, але ближче стояла до народницького погляду, що ототожнював народ із селянством.
Колись Л.Українка вірила, що сльози допоможуть визволенню країни. Тепер (1895 р.) вона вже не вірить у них, інших методів боротьби вимагає:
що сльози там, де навіть крові мало»
(«І все таки до тебе»).
Тут уже рішуче висловлено думку про те що треба не хлипати, а збройно боротися. Сентиментально-романтична доба відійшла з її народницькими ілюзіями, насувалася нова доба усвідомлення революційної акції. Не забудьмо, що р. 1896-го Л.Українка вже, працювала в соц.-дем. гуртку Ів.Стешенка.
Нічого нового в трактуванні національно-визвольної теми не маємо в драматичній сцені «Іфігенія в Тавріді» (1898), де сильна любов до рідного краю єднається з готовністю саможертви, зате поезія «Дим» (1903 р.) дає багато нового.
Поетка, їдучи в Італію (лікуватися), везе з собою й тугу за рідним краєм, з його «солодким димом», і нова країна їй здається «чужиною». Аж ось поетка помітила за густим димом фабрик та заводів – «якісь бліді невільницькі обличчя» (робітників). Враз згадала «приморські міста – все над рідними морями» і «той дим проник їй у саме серце», яке «вже не говорило – чужина». Це вже приклад високої свідомості не національної окремішності, не націоналізму чи космополітизму, а це вже є справжній інтернаціоналізм, на основі ясного розуміння спільних класових робітничих інтересів у різних країнах. Це вже не драгоманівське «перенесення національного питання в площу інтернаціональну», а справді-таки емоційно відчутий принцип міжнародної класової робітничої солідарності.
Високий цей рівень свідомості, що на ньому стояла Л.Українка, якраз є наслідок з її роботи в соц.-дем. гуртку Ів.Стешенка, а робота та була дальший чималий поступ наперед, коли рівняти з попередніми драгоманівськими позиціями, на яких стояла Л.Українка ще в першій половині 1890-х років.