Антихристиянський мотив

Леонід Підгайний

Антихристиянський мотив, що виступає виразно в ліриці в таких поезіях, як «Грішниця», «Прокляття Рахілі» чути в ряді її драматичних творів, і тут він має різні барви, переплітається з іншими мотивами.

В «Одержимій» (1901) мотив цей поєднаний не з соціально-революційним, як у «Грішниці», а з особистим переживанням, хоча й на грунті соціальному; «У катакомбах» – з виразно соціальною проблемою нерівності; «У пущі» – з проблемою мистецтва, де біблійні моменти – це не тільки «екзотичні шати», а й ворожий світогляд, і, нарешті, «На полі крові» – маємо нове й оригінальне трактування образу Іуди-зрадника, цілком протилежне традиційно-християнському.

«Одержима» Міріам, люблячи Месію до самозабуття, до самопожертви, не може зрозуміти його принципу вселюдської любові. Міріам вважає, як і «Грішниця», що любов, коли вона є любов справжня, а не на словах тільки, не може бути без такої самої лютої палкої ненависті до ворогів, що роблять замах на неї. Міріам спочатку збентежив такий принцип Месії, і після розпачливого вагання вона відкинула його зовсім, а натомість висловила свій принцип любові-ненависті. Чому?

Тому, що Міріам зрозуміла всю фальш та софістичність принципу вселюдської любові, коли цей принцип беруть за основу свого поводження його послідовники. Цей принцип дуже зручний для всіх мерзенних боягузів та шкурників, що свою нікчемність приховують під цим гаслом. Особливо це виявилось під час розмови Міріам з «вірними» послідовниками Месії, що їх вона ненавидить за боягузтво, лицемірство, егоїзм (допустили його смерть для свого спасіння) та шкурництво (ховаються від ворогів), прикриваючись його гаслом любові до ворогів:

«Старий: Він сам казав нам ворогів любити.

Міріам: А ви й зраділи. Так вам безпечніше:

душа врятована та й тіло не загине».

Коротко у практичному житті цей принцип обертається на захист шкурних інтересів дрібних людців.

У цій п’єсі, так само як і в «Грішниці», гостро й непримиренно, без вагання та будь-якого угодовництва, компромісу, Л.Українка поставила знову проблему християнсько-євангельської любові до ворогів, і любові земної, людської, але в усякому разі не «егоїстичної», як думає дехто з дослідників, і перенесла цю проблему на практичний грунт, у життя звичайне. Тут знову виявилася вся реакційність першого принципу, його моральне банкрутство, проти чого з усім запалом самовідданної натури постала Міріам, а з нею разом і авторка.

Прекрасний доказ революційного світогляду Л.Українки – це драматична поема «У катакомбах» (1906), писана за часів ідейного відходу «палких революціонерів» від колишніх мрій, коли близьке їх здійснення розбила поразка революції 1905 р. та політична після неї реакція.

Цю п’єсу можна розуміти подвійно — чи безпосередньо, чи символічно.

В безпосередньому розумінні це буде критика християнської думки з погляду соціального, виходячи з інтересів саме пригноблених верств проти інтересів владущих верств.

З цього погляду – це прекрасний, блискучий, сильний трактат проти християнства, де авторка виявила надзвичайне вміння орудувати діалектичним методом мислення, що його взагалі вживала вона в своїх драматичних творах.

Раб-неофіт, почувши, що є таке царство, де немає «ні пана, ні раба», був дуже здивований, побачивши на зборах християн-патриціїв – плебеїв і рабів. І тут він дізнався, що «Царство Боже» для «простих духом», себто для недоумкуватих простаків, що не клопочуть собі голови якимись «проблемами». Не важко зрозуміти, чому це так. «Прості духом» не мислять, не дошукуються правди, а покірно приймають той громадський лад, який їм пропонує владущий клас. Християнство цілком приймає й класовий поділ суспільства, і «владу над рабами – багачів», і політичну владу, що захищає цей лад («Ми кесаря шануємо й владу, покірно платимо податки»).

Раб-неофіт прийшов шукати соціальної правди, того ладу, що не визнає поділу суспільства на багатих і рабів, але в християнстві натомість знайшов «слова облудні» та «про царя єдиного в 3-х лицях». Він «жадає віри в ту святую силу, що розум просвітить у найтемніших і всіх людей збере в громаду вільну, без пастиря дозорця й без пана» [підкреслення моє. – Л.П.].

Не важко бачити ще й тут відгомін ідей М. Драгоманова, що сам вірив у освіту й науку, як велику силу, що сама здатна повести людей до поступу –політичного й соціального, його науку про федералізм вільних громад без начальства: «Громада мусить бути спілкою вільних осіб «без начальства».

Так само й та релігія прометеїзму, боротьби й протесту замість християнської реакційної покори, що з нею виступає нарешті раб-неофіт проти світогляду християнського, спільна була обом – і Л.Українці і дядькові її, як основна риса їхнього світогляду, однаково ворожого до християнських реакційних засад. З цього погляду антихристиянські твори Л.Українки навіть на наші часи можуть мати дужу антирелігійну функцію.

Коли розуміти цю річ символістично, то це буде відтворення тогочасних громадсько-політичних стосунків на Україні, себто мова тут іде про боротьбу революціонера, прихильника поневолених, проти аполітичних угодовців-українофілів, що говорили солодкі революційні речі, розпиналися за інтереси народу, а фактично, об’єктивно захищали і владу монархічну, і соціальну нерівність, стоячи цілком на боці владущого класу.

Тому треба погодитись з О.Дорошкевичем, коли він каже, що в образі раба-неофіта маємо «пророка соціальної революції», який репрезентує нову суспільну силу – пролетаріат, що веде людство до «нової правди». З явно революційною символікою написано за революції 1905 р. дві п’єси – поему «Кассандра» (1902-7) та діалог «Три хвилини» (1906).

В поемі «Кассандра» на тлі подій стародавньої Трої, що боролась з греками, подано прекрасний образ Кассандри-пророчиці, що бачить майбутнє, всім говорить правду й за те має від усіх не дяку, а прокльони, бо не розуміють вони неминучості майбутнього. Всім здається, що Кассандра накликає біду, а не передбачає її.

Образ пророчиці Кассандри нагадує до певної міри образ самої поетки, що «волала в пустині» серед того поміркованого громадянства, яке хотіло одного тільки: зберегти своє тепле становище й посаду і будь-які натяки на грізну силу революції сприймало як замах на свій добробут.

Один із старих критиків-сучасників Л.Українки – Д.Донцов, що тоді ще не був у фашистах, писав, що поема «Кассандра» цілком відбиває сучасність: «Бояння дивитись правді у вічі, дитяча наївність і нерозуміння грізних подій, що насуваються, готовність приймати ворогів… за друзів, – як все це характерно для сучасників великої поетки» («Поезія індивідуалізма»).

Один із товаришів дитинства й юнацтва Л.Українки, що з ним вони разом перекладали Г. Гайне, – М.Славинський, у своїх спогадах після її смерті писав про 1890-ті роки:

«Це був час, коли більш вразливі люди відчували початок широкого політичного й суспільного підйому, що виявився з такою силою трохи пізніше. Л.Українка відчувала цей підйом, що наближався, вона звала й готувала його своїми творами. Вона, за її тодішнім виразом, не могла мовчати в такий час: «таке лежить закляття на мені», – так пояснювала вона свою інтуїтивну суспільну чутливість» («Пам’яті Лесі Українки»).

З цього ми можемо зробити той висновок, що образ пророчиці Кассандри є, до певної міри, образ автобіографічний, причому така соціально-політична проникливість у авторки, замаскована в поемі під формою неясних пророкувань, нас зовсім не здивує, бо авторка мала високу соціально-політичну освіту. Механіка суспільних відносин, де одні класи йдуть на загибель, їм на зміну виринають інші, для неї не була таємниця.

Л.Українка в образі Кассандри й була голосом поступових верств українського суспільства, що передбачали нові соціально-політичні зміни й відчували потужний подих революції 1905 р.

Це прозрення в соціально-політичне майбутнє, властиве революційній інтелігенції того часу, в іншій художній манері відбив і М.Коцюбинський у «Fata morgana», уловивши своєю чутливою творчою антеною передреволюційний настрій села.