Національний мотив

Леонід Підгайний

Мотив національний виступає в кількох драматичних творах. Вперше його подибуємо у «Вавилонському полоні» (1903) та «На руїнах» (1904). Обидві ці поеми тематично так щільно зв’язані між собою, що друга фактично є продовження першої.

«Вавилонський полон» – це тема політичного полону України в Росії. Пророк Елеазар закликає рідні племена іудеїв та ізраїльтян облишити сварки міжплеменні (натяк на взаємини «інородців» у царській Росії, що мала гасло: «розділяй і пануй») та об’єднатися на спільну боротьбу за визволення.

Сучасники не зрозуміли цієї п’єси – і Л.Українка написала «На руїнах», де в образі пророчиці Тірци змалювала своє становище.

Переможені спустили руки, цілком апатичні, без жадної надії, не хотять нічого робити, щоб визволитися, та навіть не вірять, що визволитися можна. І тільки пророчиця Тірца ходить від одного табору до другого, будить заснулих, викликає в них віру в свої сили та енергію до роботи. Молоде покоління піддається на її агітацію, а старше досить скептично ставиться й навіть вороже за образу національних святощів (Тірца вкинула в Йордан арфу) – її вигнали в пустелю. Святощі ці тільки гальмували всю справу, за них були чвари між племенами, вони не давали їм зрозуміти спільні інтереси, щоб об’єднатися на боротьбу.

В образі пророчиці Тірци поетка символізує своє становище серед сучасників. Вона справді будила своїх апатичних та млявих сучасників, намагалася вдихнути їм віру в свої сили, бадьорість та надію на визволення через об’єднання братніх, однаково поневолених націй, але сучасники ввесь час глухі були до тих закликів, і тільки молодше покоління трохи прислухалося до її голосу. Тірца занадто рано прийшла будити поснулих.

В закликах Елеазарових до спільної боротьби за визволення, в його гострих виступах проти пророків, що сіяли розбрат поміж поневоленими, але рідними племенами, – не важко бачити відгомін ідей М.Драгоманова, його боротьби проти розпалювання націоналістичної ворожнечі серед «інородців» на Україні. Так само й у енергійному виступі пророчиці Тірци проти національних святощів чути той самий відгомін подібних виступів самого Драгоманова проти національних святощів, повсякчасне підкреслення шкідливості їхньої.

Подібну проблему бачимо у діалозі «В дому роботи, в країні неволі». Становище раба нації підлеглої, поневоленої, і нації владущої, – не однакове, інтереси їхні розбіжні.

Символіка цього твору теж ясна. Раб-гебрей – українська інтелігенція, що змушена в обставинах царату будувати храм чужої російської культури, й тому, вона, цілком зрозуміло, прагне знищити його. Раб-єгиптянин – російський інтелігент, і тому йому російська культура не чужа. Він би й з охотою будував цей храм, тільки замість фараонів (царів), що тягар їхній обидва на собі відчувають, він волів би запровадити якийсь ліберальний лад, можливо республіканський.

В драматичній поемі «Бояриня» основний мотив – туга за рідною країною одірваної від неї людини; це стане зрозуміле, коли згадати, що писано її р. 1910 в Ґелуані, біля Каїру (Єгипет), де Л.Українка була на лікуванні, коли все частіше мусила вона одриватися від України й жити на чужині.

Тут саме сильно бринить й мотив самокаяття (у Оксани) людини, одірваної від безпосередньої громадсько-політичної боротьби на Україні, якій сумління не дозволяє їхати «на готовеньке», на Україну, де все вже «втихомирилось». Можливо, що це натяки на самопочуття ліберальної інтелігенції, що не брала участі в революції 1905 р., а взагалі спостерігала її із віконця службової посади, все сподіваючись вернутися й взяти участь у визволенні, а поки що хилить голову перед владою (Степан). Подібний мотив чути й в оповіданні М.Коцюбинського «Сміх».

Нарешті, остання драматична поема «Адвокат Мартіан» трактує не національне питання в цілому, а одну з головних вад українського громадянства тогочасного, так зване «никодимство» (Никодим – це був таємний учень Христа, що боявся до нього одверто признатися).

Мартіан належить до таємних послідовників християнства, але не може одверто виявити свої переконання тому, що він має посаду адвоката й громада християнська вважає, що так він більше дасть користі, стаючи на захист інтересів християн у судових процесах, ніж коли б одверто став на боротьбу з ворогами.

Таке фальшиве становище Мартіанове в суспільстві неминуче призводить до фальшу й у власній його родині; діти його теж християни, але вони протестують проти віри «нишком», вони прагнуть «і волі, і діла», а дочка Аврелія – то й саможертви. І одного разу Аврелія побачила, як у цирку римляни мордували християн, напустивши на них диких звірів, і це її так вразило, що життя в батька, з прихованою вірою в серці, здалося їй «і нудним і безглуздим животінням».

Син теж протестує проти мимовільного фальшивого свого становища «недовірка» серед товаришів, через наказ батьків ховатися з своїми переконаннями.

Ці чесні й прямодушні натури, здатні до одвертої боротьби та саможертви, кидають нарешті свого батька, розбиваючи йому серце, але він добре їх розуміє, як і свою вину: «Я розбив вам душу», – каже він на прощання й лишається в трагічній самоті.

Нарешті, ця його фальшива позиція приводить і до ганебного вчинку – він не переховав у себе сина найкращого свого друга, що шукав у нього порятунку від розлютованих представників влади за те, що наважився розбити статую Цезареву (себто пішов проти царської влади).

Через цей випадок померла ще єдина дочка його сестри, що саме гостювала в нього.

Таким чином, в образі адвоката Мартіана бачимо нещасливу й трагічну постать, що й сама себе карає й на інших накликає біду саме через той фальшивий принцип таємного служіння, що навіяли йому єпископ та громада християнська.

Про символіку цієї драматичної поеми серед дослідників найбільша розбіжність думок. Дехто, не зрозумівши ідеї твору, вважали, що це «трагедія обов’язку», ставлячи трагічного Мартіана мало не на п’єдестал святого; дехто із старих критиків думав, що тут Л.Українка здає свої колишні позиції непримиренної боротьби й висловлюється за «самоотвержену, созидательну роботу», а в наш час один з дослідників без жодного вагання сказав, що Л.Українка поділяє цілком погляди Мартіанові, тим самим робить з неї найгіршого гатунку опортуністку.

Тим часом у цьому конфлікті прямодушних, одвертих і сміливих дітей, готових загинути за свої переконання, у конфлікті з боягузом-батьком, авторка стоїть цілком на боці дітей, а не батька. Це ясно для всякого, вільного від упередньої думки. Та воно й не могло бути інакше, оскільки сама Л.Українка була втілення живого ідеалу непримиренності, прямої й одвертої боротьби, без жодних компромісів та потайної тактики. І вся п’єса в цілому – це дужий яскравий протест проти того угодовництва, обережності та лицемірства, що дозволяє розбігатися словам і ділам. Більшу рацію мають ті, що вважають цю драму за дужий протест проти того «никодимства» українського дрібно-буржуазного громадянства, що було йому за типову рису і дозволяло цілком безпечно сполучати глибоко заховані симпатії до «України-неньки» з теплими посадами…

Письменниця, що програмою свого життя визнала непримиренний прометеїзм, боротьбу до загину, а не тікання від неї, що жила тільки улюбленими образами Прометея, Спартака, «Лаокоона – страдника за правду» та свого дядька-страдника за свої переконання, не могла стояти за таку гидоту, як угодовство.