Початкова сторінка

Леся Українка

Енциклопедія життя і творчості

?

3. Загальний напрям творчого шляху

Борис Якубський

Для кожного, хто знайомий зо всіма чи хоч з більшістю творів Лесі Українки, «творчий шлях» її вияснюється якось сам собою. Це, мабуть, в значній мірі через те, що Леся Українка не належала до випадкових письменників, до тих, що живуть і між іншим пишуть, можуть жити й не писати, чи писати з десятилітніми перервами; не належала вона й до тих письменників, що потреба писати приходить до них між тридцятьма та сорока роками їхнього життя, а іноді й ще пізніше. Ні, з молодих літ, з дитинства усвідомила вона в собі письменника, ціле життя прожила, відчуваючи себе письменником, поетом перш за все, і з письменницьким пером у руках закінчила свое життя.

Мабуть, коли з «життєвого шляху» Лесиного вилучити її «творчий шлях», то залишиться небагато. Це зовсім не значить, що в неї було бідне подіями, чи переживаннями, чи внутрішнім змістом життя; не треба зовсім думати, що крім літературної творчості та хвороби, що ввесь час боролися між собою, у Лесі Українки нічого й не було в житті. Але ж справді, всі свідчення її сучасників та її власні листи доводять нам, що вона, як мало хто ще з письменників, вважала свою поетичну працю за свое життєве призначення, за головну мету свого життя; немає сумнівів, що в певній мірі до цього спричинилася важка і довга хвороба, що позбавила її багатьох вражень життя, але все ж таки, визнання своєї письменницької долі, визнання своєї поетичної творчості як «домінанти» всього життєвого шляху, всіх життєвих завдань, безперечно, було особливо властиве Лесі Українці.

І коли ми безпосередньо до того, що зветься «творчим шляхом» письменника, перейдемо, то виразно помітимо, який простий та послідовний цей шлях у Лесі Українки, як він увесь пройнятий, насичений одним стремлінням, як без усяких ухилів та хибних збочень якось він «нормально» підіймається все вгору та вгору, як він послідовно й незмінно шириться та глибшає.

Леся почала цей свій шлях дуже рано, і почала його, як це буває найчастіш у письменників, з віршів. Тільки дальший аналіз молодої лірики Лесі Українки зможе довести нам, як ця лірична творчість послідовно зміцнювалася і виводила автора з оточуючих його життєвих та літературних впливів на самостійну путь. Перші літературні впливи материної поезії, далі – Шевченкової, пізніш – Кулішевої та Старицького, ще пізніш вийшли далеко за межі поезії української, а потім і поезії російської – лірика Лесі Українки носить на собі й виразні впливи європейської поезії, а чим далі, тим все робиться самостійнішою, оригінальнішою.

Внутрішню еволюцію, послідовний зріст лірики Лесі Українки, вже було оцінено та зазначено в критичній літературі. Мик. Зеров у своїй праці спочатку вказує, що ліричний хист Лесі Українки розвивався дуже повільно. Можна цього не заперечувати, це питання умовне; дійсно, нерідко бачимо, як молодий поет відразу виступає в першій своїй книжці, в дебютних віршах навіть, як поет готовий; він відразу, за якісь два місяці, займає певне своє місце. Але це буває тоді, коли поет, виховуючи себе, витримує свою продукцію, поки не удосконалить її.

Початок поетичної діяльності Лесиної проходив у відмінних умовах. По-перше, мати-поетка любовно стежила за першими поетичними спробами дочки і при першому успіхові дала їм хід до друку; оцінюючи ранню лірику (Леся Українка, т. 1-2) Лесину, маємо ми справу з творчістю (чи, краще, з спробами творчості), просто говорячи, ще майже дитячою; по-друге, ранні роки творчості Лесиної пройшли в умовах добре організованого керівництва, і керівництва в тому напрямкові, з якого вона при перших же більш дозрілих досягненнях своїх зійшла. Це треба все брати до уваги, коли говоримо про повільний розвиток Лесі Українки, як поета. Не заперечуючи цього твердження про повільний розвиток лірики Лесиної, хочемо тільки підкреслити ті особливі умови, що в них цей розвиток проходив. Ми б цілком приєдналися до думки М. Славинського, що її наводить М. Зеров, правда висловленої року 1913, після смерті поетки, коли ввесь шлях поетичний її було видно і можна було вже міркувати про зміну темпу розвитку. Славинський розглядає молоду Лесину лірику, «як пробу поетичного голосу, як передмову до прийдущої поетичної діяльності» (М. Зеров, стор. 23-24).

Що торкається дальшої еволюції Лесиної лірики, збірки р. 1899-го «Думи і мрії», збірки р. 1902-го «Відгуки» та найбільш повної збірки р. 1904-го «На крилах пісень» (повторено назву першої збірки 1892-го року), то ці збірники мали успіх у читачів і належно оцінені в літературі. Класичною характеристикою дорослої лірики Лесі Українки, навіть ще до виходу другої книжки, є відома стаття Івана Франка в «Літ.-науковому вісникові», 1898 року, кн. VII:

«Від часу Шевченківського «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте» Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із уст цієї слабосилої, хворої дівчини. Правда, українські епігони Шевченка не раз «рвали кайдани», віщували волю, але це звичайно були фрази, було пережовування не так думок, як поетичних зворотів і образів великого Кобзаря… Ще раз повторюю: читаючи м’які та рознервовані писання сучасних молодих українців-мужчин і порівнюючи їх з тими бадьорими, сильними та смілими, при тім такими простими, словами Лесі Українки, мимоволі думаєш, що ся хора слабосила дівчина трохи чи не одинокий мужчина на всю новочасну соборну Україну».

Цю Франківську характеристику «так люблять тепер повторювати» (М. Зеров), і все-ж таки вона вужча того значення, що його має лірика Лесі Українки в цілому; та це не дивно: вона проголошена ще року 1898-го. Але тепер, говорячи про місце Лесиної лірики в її творчості та про місце її ж в українській ліриці, можна сказати й більше.

Леся й до сього часу, після натхненого голосу Шевченка, є українським ліриком з найміцнішим голосом; зараз за нею, мабуть, треба поставити, як лірика, автора наведеної вище характеристики, Франка. І велике значення лірики Лесі Українки – подвійне. По-перше, – що вона досягає в кращих своїх поезіях незрівняної сили ліризму, не тільки інтимно-зворушливого, не тільки глибоко хвилюючого, а часто й просто потрясаючого; по-друге, – що вона після Шевченка в українській поезії піднялася на такий ступінь ліричної творчості, на якому емоційний захват високих соціальних переживань говорить мовою не тільки «емоційною», але й «вольовою». При зовсім простих, власне «щирих», як казав Франко, словах і не зовсім простій, а часто майстерній формі, з свідомо-складною системою стилістичних ходів, Леся Українка в своїх ліричних шедеврах досягає неабиякої сили, а для нашої молодої порівнююче поезії і сили виняткової. Трудно сказати, кого з поетів наших поставити вище Лесі Українки за такі інтимно-ліричні речі, як «Давня весна», «Талого снігу платочки сивенькії» і ще декілька подібних; (шедеври – тому й шедеври, що їх буває не так багато). Ми й досі, мабуть, ще мало уважні до наших поетичних перлів. Але такі вирази, як

Весни такої не було й не буде,

Як та була, що за вікном цвіла…

чи з другої поезії:

Ох, я не знаю, мій друже, сама я не зважу,

Коли б ти спитав: чи кохаєш? –

Чи я б тобі мовила: ні?..

чи ще оце:

Вражайте, ріжте, навіть убивайте,

Не будьте тільки дощиком осіннім,

Палайте, чи паліть, та не в’яліть! –

це ж такі майстерні афористичні кінцівки, що звичайно вони переходять у життя. А сила громадської та соціальної ненависті в ліриці Лесі Українки? Ми переживали недавно значно глибшу своїми соціальними бурями добу, ніж була доба Лесі Українки, і все ж таки зараз, мабуть, не назвати лірики такої соціальної сили, як низка відомих поезій тодішньої учениці Драгоманова й Маркса. (Хіба помиляємося: ми б назвали з поезій П. Тичини – «На майдані», «Мов пущене ядро з гармати», «За всіх скажу, за всіх переболію»…).

Проте в статтях та книжках про Лесю Українку звичайним буває твердження, що лірика Лесі є слабша частина її поетичної роботи. Навіть М. Зеров, що прекрасно схарактеризував Лесину лірику, все ж таки після того каже: «І проте не лірика Л. Українки – така сильна й смілива в поезіях на громадські теми, така зворушливо-жіноча в настроях інтимних – уважається за справжній вінець її творчості. Таке значення надається тільки драматичним її поемам» (стор. 37). Далі М. Зеров наводить міркування старої статті (1913 року) М. Євшана, який називав лірику Лесі – «моментальні реакції поетичного духу, фрагментарні картини, накидані в хвилини натхнення» і протиставляв їй драми Лесині – «вічно-свідомий акт творчої волі, великий капітал культурний, якого не дало нам ні одно натхнення». Вважаємо такі Євшанівські міркування за примітивні, і невже в такий спосіб можна порівнювати лірику та драму? Так можна й про лірику Катулла та Гайне сказати – «моментальні реакції поетичного духу»…

Ми зовсім не маємо наміру знижувати оцінку високої художньої якості драматичних поем Лесі Українки; вони, безперечно, один з найцінніших скарбів нашої ще порівнююче молодої літератури. Не будемо заперечувати й того факту, що Леся в останні роки більше присвячувала свою творчість жанру драматичному, ніж ліриці чистій (проте ж, і її драматичні поеми – своєрідні «ліро-драматичні поеми»), але ці факти ще зовсім не вимагають від нас якоїсь нижчої оцінки Лесиної лірики. З принципового боку й важко було б порівнювати між собою художню якість різних родів поезії.

В одному з листів до матері Леся Українка говорить: «Від написання «яких 20 стрічок» (мабуть, Ольга Петрівна про це писала. – Б.Я.), звісно, ніхто заслабнути не може, але як хто вже слабий (від чого іншого), то не завжди може зложити порядних віршів хоч би й у 20 стр. Та й я сама не знаю, чому мені «дрібні вірші тепер не пишуться» [див. «Недруковані листи Л. Українки» – Черв. шлях, 1923, кн. 8, стор. 244].

Леся Українка говорить «сама не знаю», але один з дослідників її творчості, М. Драй-Хмара, звертаючись до цього питання та наводячи ці самі слова з листа Лесі, говорить: «А для нас це ясно: вона знайшла нові форми творчості, в яких її талант виявився з найбільшою силою»… [М. Драй-Хмара. Леся Українка, стор. 106]. І далі дослідник Лесю-лірика титулує «тільки запальною дівчиною, що одним словом хотіла перекинути весь світ». Трудно зараз зважити, з яких причин виникло таке навіть трохи зневажливе відношення до Лесиної лірики. Ми гадали б, що справа тут складніша і не треба для тлумачення переходу Лесі від чистої лірики до великих ліро-драматичних жанрів утворювати з «запальної дівчини» – «постать твердо переконаної жінки». Ми не вбачаємо в творчості Лесиній виразного поривання з лірикою. Заяву Лесину, зроблену в листі 1912 року: «я сама не знаю, чому мені «дрібні» вірші тепер не пишуться», не можна відносити до всього так званого «третього» періоду її творчості, бо слово «тепер» ще цього не говорить. Лірики Леся не покидає до смерті, а зменшення її природне виходить з поширення жанрового плацдарму письменникового. Самий факт зменшення ліричної продукції не може дивувати, коли поет починає вживати й інші, тим більш – великі, жанри. Легенда про «Велета» – той жанр, що його вживала Леся Українка і в перші роки творчості – датований 5 лютого 1913 року.

Припустимо на хвилину, що ми не маємо в наших літературних скарбах усієї драматичної спадщини Лесі Українки. Тоді – мали б ми тільки її лірику. Невже ж і тоді цій ліриці робили б таку якусь «полегшену» оцінку, як це робиться зараз при порівнянні з драмами? Вона, на думку нашу, варта більшого, і при порівнянні ліричної половини творчості Лесі Українки з її драматичною половиною, особливо, коли мова йде про пізнішу лірику, слід зазначити надзвичайно міцну, винятково-рідкісну ліричну енергію Лесиного віршу.

Повертаючись до поетичної еволюції Лесі Українки, треба зауважити, що лірична творчість її послідовно міцнішала та виводила її з кола старих літературних впливів та ідейного кола особистого оточення на значно ширший шлях. Дуже рано можна зауважити, що поетку поруч з лірикою тягне й до великого жанру – до поем. Цей поетичний жанр був традиційний для тодішньої української поезії. Леся мала перед собою перш за все поеми Олени Пчілки, далі – поеми Шевченка та його епігонів. Пізніше, але ж таки в ліричних творах Лесі, позначається та особливість поетки, що її ще в статті «Книгаря» (1919 рік, ч. 21, стор. 1334) помітив та відзначив Мик. Зеров:

«Все рідшали в її творчості безпосередні ліричні відгуки і тим все частіш виявлявся в ній нахил до драматичної форми… деякі ліричні її п’єси… звучать, як драматичні монологи, а деякі невеликі поеми раз-у-раз мають тенденцію переходити в діалоги».

Таким чином, вже наприкінці першого періоду творчості Лесі Українки маємо дві тенденції: першу – до великого жанру епічного (ранішні поеми) та другу – до драми (монологи й діалоги). Далі ці тенденції зливаються в особливу форму -«драматичної поеми». Ще стара поетика вчила, що з видів поезії драма є найскладніший та найвищий, синтетичний. В цьому твердженні й до наших часів збереглося щось правдивого; принаймні й досі ми маємо довгу низку прикладів, коли письменник від лірики чи епічної прози, чи від лірики через епічну прозу, переходить до творів драматичних.

Цікаво зазначити, що специфічно-високий тон віршової мови своєї лірики (не даремно М. Зеров дорівнював цю лірику драматичним монологам) Леся Українка перенесла до своїх віршованих драм і додержувала його там постійно. В цьому розумінні творчий шлях її був жанрово-різноманітний, а стильово-єдиний, витриманий.

Художня проза Лесі Українки (кілька її оповідань) так само не може бути розглянута, як деяке збочення з нормального творчого шляху; хіба тільки, так мовити, з чисто формального погляду: «все ж таки писала й прозою». За винятком ранньої повісті «Жаль», решта оповідань високопоетичні, і, таким чином, не зраджують надзвичайно виразної поетичної своєрідності Лесиної творчості.

Драматична – остання – частина творчого шляху Лесі Українки, як вже це зрозуміло з вищезгаданого, не з’являється несподіваною. Ще в молоді роки Леся дала «Блакитну троянду» – художнього рівня такого ж, як і лірика її тієї ж самої доби (рік 1896). Пізніша драматична творчість, де Леся Українка виявила найбільшу самостійність та оригінальність, залишилася далеко незавершеною. Блискучий, небувалий у нашому письменстві розцвіт цієї творчості в останні роки письменниці, той розцвіт, що його акад. М. Грушевський зараз після смерті Лесиної схарактеризував, як «величезний, нестримний поступ її, якийсь титанічний хід по велетенських уступах, не рушених ніякою людською ногою, де кожний крок, кожний твір означав нову стадію» (Л.-Н. Вісник, 1923, X, стор. 10), – цей розцвіт несподівано, коли не для її кревних та друзів, то в кожному разі для української літератури, згаснув. Творчий шлях обірвався…

Він у історії української літератури буде завжди мати вигляд шляху незавершеного, обірваного десь у височині, але з самого низу до цієї височини він виразний й суворо-простий.