Початкова сторінка

Леся Українка

Енциклопедія життя і творчості

?

4. Підготовка поета

Борис Якубський

Часто головне значення Лесі Українки в історії українського письменства відзначаються тим, що вона вивела наше письменство з кола національно-побутових тем на широкий світ тем загальнолюдських – історичних, соціальних та психологічних.

Справді, Лесі Українці в цій першорядній справі для нормального розвитку кожного письменства належить винятково почесне місце. Шевченко надзвичайно, геніально поглибив нашу національну літературу, що до нього вона зберегла майже характер типової «котляревщини» та провінціалізму. Такі поети, як Куліш і Старицький, та такі белетристи, як Панас Мирний та Нечуй-Левицький, романтичний напрям Шевченка відповідно й потрібно знизили до національно-побутового реалізму, все ж таки не вийшовши за межі Шевченкової тематики. Спробу вийти за межі «шевченківського» в українській літературі зробив перший Куліш, але не дуже це йому вдалося. Леся Українка знала цю Кулішеву спробу, цінувала її та вважала його за свого «поетичного вчителя»; вона говорила, що Куліш для неї, як поет, був за «ars poetica», що вона вчилася віршуванню на його перекладах з Міцкевича. Але, безперечно, Леся Українка мала на увазі і спробу Кулішеву вийти за межі національної тематики та прищепити через переклади шедеврів світової літератури рідній літературі її ідеї. Коли Куліш свою спробу виходу цього зробив переважно перекладами, Леся Українка свої оригінальні твори наповнила всесвітніми сюжетами та майже всю свою драматичну тематику розгорнула в загальнолюдських образах. За Лесею цим останнім шляхом пішли Мих. Коцюбинський, Вол. Винниченко, пізніш – низка галицьких та наддніпрянських письменників.

Пояснення цієї великої заслуги Лесі Українки знаходимо ми в тому особливому літературному оточенні, що його мала поетка з дитячих своїх років і до повної зрілості. Перш за все відомо, що через винятково гарну освіту, що її вона одержала, Леся володіла не тільки французькою та німецькою мовами, але й англійською та італійською – цілковито, вивчала іспанську мову, навіть знала латинь та мову грецьку. Вона переклала в молоді роки 3 пісні з «Одіссеї» Гомерової українською мовою і з дитячих років вже стала вчитися поетичній майстерності на перекладах з німецької та французької мов. Особливо захоплювалася вона перекладами з Гайне (більше половини «Buch der Lieder», поема «Атта Троль», низка окремих поезій), і треба сказати, що не можна було собі вибрати ліричному поетові кращого вчителя лірики, ніж Гайне. Світовий лірик, великий художник, людина революційної думки, що ненавиділа буржуазний, міщанський лад рідної Німеччини, – Гайне був протестантом, озброєним рідкісної сили іронією до негативних явищ свого оточення.

Мляво-романтичним поетам шевченківського «епігонства» як найбільш корисно було б прищепити собі щось з Гайнівського радикального романтизму, що ввесь час мав за собою контроль уїдливої, міцної іронії, над собою – перш за все. Леся Українка, що ранньою лектурою з рідної їй поезії були якраз шевченківські епігони, не могла зробити краще, як в умовах того часу і обставинах свого оточення звернутися до науки в Гайне. Справді, вона прийняла його та пережила по-своєму, зм’якшила його своїм жіночим ліризмом, але в деякі моменти підіймалася до сили іронії не меншої від Гайнівської. М. Зеров у роботі своїй вже відзначив одне місце з Лесі Українки, де поетка «влучно перейняла всі стріли» Гайнівської «злості».

В мужика землянка вогка,

В пана хата на помості;

Що ж, недарма люди кажуть,

Що в панів біліші кості!

У мужички руки чорні,

В пані рученька тендітна;

Що ж, недарма люди кажуть,

Що в панів і кров блакитна!

Мужики цікаві стали,

Чи ті кості білі всюди,

Чи блакитна кров поллється,

Як пробити пану груди?

(«Давня казка»).

Треба сказати, що ці 12 рядків силою своєї соціальної іронії витримають порівняння з кращими подібними рядками Гайне. Та ж незрівняна Гайнівська іронія почувається навіть у таких пізніх речах Лесі Українки, як, наприклад, «Було се за часів святої Германдади» (1905 року), «На стоянці» (1911 р.) та інших. Трудно не пізнати Гайнівського впливу в одній з останніх речей Лесі – у «Велеті» (року 1913).

Гайне, може, найміцніш відбився в Лесиній ліриці, але тут же помічаємо і впливи інших першорядних європейських поетів, принаймні – Гюго, Байрона, Шиллера, Мюссе, з польських поетів, що їх Леся добре знала і цінувала високо – Міцкевича, Словацького, Красінського. Не ставилася Леся Українка неуважно і до близько їй знайомої російської поезії, за якою завжди стежила. Оскільки Некрасов був поетом минулої доби – доби Старицького, через яку, мимо великої пошани особистої до Старицького, Леся вже перейшла, – впливу Некрасова в поезії Лесі не помітимо; проте впливи сучасної Лесі російської генерації поетів на соціально-політичні теми, – Надсона та Якубовича, – в деякій мірі відчуваються; в молоді роки їй ближчий Надсон, пізніше – багато мотивів її лірики подібні до суворо-громадянської лірики Якубовичової.

Але для тем та мотивів Лесиної лірики, а особливо для тем і мотивів пізнішої драматичної творчості грають велику роль не тільки європейські поети, а й та серйозна наукова література, переважно історично-філософського змісту, що її, за відомостями біографії, Леся уважно студіювала: в ранні роки – за керуванням Драгоманова, пізніше – самостійно, в намаганні усвідомити й з’ясувати собі основні проблеми свого світогляду. В цій літературі, оскільки про неї можливо судити на підставі сучасного стану Лесиної біографії, перш за все була низка першорядних історичних праць: праці з історії релігії, з історії літератури; до цього треба додати і праці з теорії марксизму та, мабуть, і взагалі з соціології.

Наукова база лірика та драматурга в особі Лесі Українки була солідною, що буває зовсім не часто. Коли до цього додати, що вона безумовно старанно й безперервно, оскільки це дозволяло її часте перебування за кордоном, стежила за українською політичною літературою та публіцистикою (полеміка Драгоманова з Грінченком, про що є не раз згадки в листуванні Лесиному з Драгомановим; той факт, що вона виступила сама з полемічною статтею під заголовком «Не так тії вороги, як добрії люди» (рік 1897) проти статті Ів. Франка «З кінцем року» – все це свідчить, що вона була «європейською» людиною в повному того слова розумінні, з одного боку вбираючи в себе кращі досягнення старої культури, з другого – являючись активним робітником культури сучасної. Що до її ерудиції чисто літературної, то до названого вже треба додати, що вона пильно стежила за сучасною їй західною літературою і відчула на собі впливи таких видатних письменників своєї доби, як Ібсен, Метерлінк, Гауптман, філософ Ніцше.

В своїй ранній ліриці вона, певна річ, найбільш повинна була відчувати впливи рідної української поезії, оскільки тут говорили ми про ерудицію дорослої письменниці, та особливо – оскільки перші поетичні спроби робилися під безпосереднім впливом таких сучасних її молодості українських поетів, як мати Лесина – Олена Пчілка та близький до родини Косачів – М. П. Старицький.

Було б дивно й нерозумно закидати тепер тому ранньому впливові материному, який надав першим крокам Лесі Українки на стежці поезії певного традиційного національного романтизму. Це значило б – не розуміти законності та необхідності історичного розвитку кожного літературного явища та не мати історичного до нього підходу. До того ж треба зауважити, що національні тенденції літературної діяльності Олени Пчілки, як на свій час, далеко не були примітивними. Акад. С. Єфремов у своїй «Історії українського письменства» вказує, що

«національність, на думку Олени Пчілки, не обмежується самою простонародністю, – вона повинна не тільки обіймати всі елементи народного життя, але й розвивати їх, витворювати на народній основі нові цінності. Націоналізм, що визнає саму простонародність і через те саму тільки народну мову – це нісенітниця; з таким націоналізмом можна тільки закиснути на місці» (вид. 2, стор. 386).

Олена Пчілка (псевдонім Ольги Петрівни Косачевої) в роки своєї поетичної діяльності займала в сучасній їй українській поезії далеко не останнє місце. Тим більше її вірші мали безпосередній вплив на дочку, що готувалася на поета. Звертаючись зараз до поезій Олени Пчілки, ми в історичному аспекті повинні будемо відзначити і уважне відношення поетки до сучасної їй літературної форми, і тематику цілком типову для тодішнього кола ідейної української молодої інтелігенції. Олена Пчілка вважала за конче потрібне для української молодої поетичної культури переклади з старших європейських літератур, сама багато перекладала (з Словацького, Сирокомлі, Пушкіна, Лермонтова та інших), і під безсумнівним впливом її дуже рано звернулася до поетичних перекладів і Леся Українка (Гомер, Гайне, Мюссе, Гюго та інші).

Олена Пчілка належала до тієї доби української поезії, що не ставилася ще негативно до поетичної спадщини Шевченка, особливо до її нібито «бідної» форми, – наприклад, поему її «Козачка Олена» зроблено в типових шевченківських ритмах. Але разом з тим вона вже практикувала й складну форму сонета (напр.: «Минула молодість!.. Мов пісня прошуміла!..»). Метрика та строфіка порівнюючи невеликої віршової спадщини Олени Пчілки, як на свій час, далеко не одноманітні; уважне ставлення до поетичної форми, ще в нас рідке в ті роки, виразно помічається в поезіях Олени Пчілки. Основні теми цих поезій – любов до рідного краю, описи краси рідного краю, велике громадське значення поета та поезії, велике значення рідного слова – ті самі теми, що були темами й публіцистичної діяльності письменниці, що були основними елементами її світогляду. Ці теми були й темами перших спроб поетичної учениці Олени Пчілки – Лесі Українки. Нагадаємо хоча б поезії: «До натури», «На провесні» – описи природи, «Надія», «Співець» – на тему любові до рідного краю, «Сафо», «Чого-то часами», «Завітання» – на тему покликання поетового. Тим більш спільного знаходимо в стилістичних засобах материної поезій й поезії молодої Лесі.

За впливом поезії матері на поетичних ранніх спробах Лесі Українки відчуваються і вплив поезії М. П. Старицького. Семидесяті-восьмидесяті роки 19-го століття були розцвітом поезії Старицького; він як раз був тоді у зеніті слави й успіху. Еволюція поезії нашої в творчості Старицького в порівнянні з тим, що вона являла собою до нього, не була великою, проте була помітною одразу. Теми любові до рідного краю, національні ідеї під час цієї еволюції набрали більшої ясності, виразності та конкретності. Теми поетового покликання так само від раніших образів «Кобзаря» та «Пророка» еволюціонували до яскравого образу поета-борця, що йде –

На прю – без ляку і зневіри –

За правду, волю й рідний край

(Старицький, Поезії, стор. 28).

і співає «не про кохання, не про рай!» Старицький ставить перед ним інше завдання:

Співай, ридай і будь готовий –

Замість лаврового – терновий

Вінець узяти на чоло!

(Ibid., стор. 139).

Поезія Старицького свідомо ставила перед собою певні соціальні завдання, певну громадську програму. Темою вже були в нього не загальні ламентації з приводу злиднів українського народу, а виразно окреслені питання модного на ті часи «слов’янського братерства», національно-політичного гніту, що набрав у ті часи особливо гострого вигляду, розкладу української інтелігенції, що як раз у ті часи позначився дуже виразно. Старицький більше, ніж попередні поети, почував на собі громадські обов’язки та завдання. «Народництво» Старицького, подібне до одної з течій народництва російського, наблизило до нього російську поезію в особі її найбільш видатних представників – Пушкіна та Лермонтова, а особливо – найближчого до нього настроями – Некрасова, трохи пізніше – Надсона; поезія Старицького зробила певний крок від сентиментально-романтичного стилю попередньої доби української поезії до стилю більш широкого, а словесно – й більш багатого; відомо, як багато Старицький «кував» нових слів та виразів, щоб підняти рідну поезію на лексичний рівень загальнолюдських поетичних тем.

І проте все ж таки, не дивлячись на зазначений еволюційний крок, який становить поезія Старицького, він є в історії поезії нашої не новатор, а, так би сказати, упорядник, кодифікатор здобутих досягнень минулого. Леся Українка, що серед оточення цього минулого починала свій творчий шлях, відчула на собі поетичний вплив поезій Старицького, ставилася і пізніше, перейшовши через цей вплив, з пошаною до них, але все ж таки, за допомогою своєї ерудиції в європейській поезії, знайшла в собі сили вийти на власний шлях і дати цілком нові для української поезії жанри як лірики інтимної, так і соціальної.

Шевченко, Куліш, Старицький – ці послідовні етапи української лірики – мають свої відгуки в першій половині ліричного шляху Лесі Українки, але сила поетичного хисту – по-перше, а особливо щасливі умови ерудиції поетичної та загальної і оточення суто літературне – по-друге, дали їй змогу не тільки всією своєю творчістю, а навіть лірикою своєю зробити значний крок наперед в еволюції української поезії.