5. Тема кохання в ліриці Лесі Українки
Борис Якубський
Тематика Лесиної лірики на протязі всього розвитку цієї останньої не зазнає яких-небудь грунтовних змін; до певної міри можна говорити, що тематика лірики Лесі Українки була сталою, постійною; не була вона і новою, літературно-революційною. Цього не могло статися перш за все тому, що інтелігентське покоління її доби не багато змінило в своїй ідеології в порівнянні з минулим поколінням, тому що якого-небудь рішучого розриву між цими поколіннями не було; це покоління – покоління української інтелігенції 1880-90-х років дев’ятнадцятого століття – було справжніми синами своїх батьків. Причиною цього було те, що ніяких яскравих соціальних змін обидва покоління 1860-70-х та 1880-90-х років не зазнали, а тяжіла над ними все та ж рука реакції та національного гніту, правда, що далі все міцніше та твердіше. Ми говоримо для старшого покоління – 1860-70-х років, бо власне вже після року 1863-го реакція, особливо на Україні, почувалася виразно. Нагадаймо собі тут слова М. Драгоманова:
«Як ліквідовано польське повстання 1863 р., затихло українофільське революційне життя на Вкраїні… реакція уряду на Вкраїні ще більш приспала розбуркану щойно молоду українофільську інтелігенцію, що тепер слідом старшого покоління стрімголов котилася в крайню аполітичність, в бездушне культурництво типу Костомарова»… [М. Яворський. Україна в епоху капіталізму, вип. II, X. 1925, стор. 140-141]
Народницький рух 1870-х років захопив невеличку кількість революційної молоді, а ліберальна українська інтелігенція приховалася і була здібна тільки на так звані «малі справи», на обережну «культурницьку» роботу.
Визначаючи тематику Лесиної лірики, ми можемо назвати в послідовності значення й роль окремих тем її лірики – тему соціально-політичну, тему значення поета та його слова, тему любові до рідного краю, тему особистих переживань, серед яких головну роль гратиме важка хвороба, тему природи та найслабшу – вічну поетичну тему кохання. Розгляд цієї тематики почнемо в зворотному порядкові, оскільки найбільша еволюція лірики Лесі Українки позначаються, певна річ, і в найбільш широко вживаних в ній темах, і нам слід характеризувати її з дрібніших рисів до найвидатніших.
Слід зауважити на початку, що взагалі в українській поезії класична поетична тема кохання ніколи не грала такої великої ролі, як в ліриці інших літератур, особливо – французької, навіть російської. Мабуть причина була все та ж: той неможливий гніт, що перешкоджав дихати, не те, що говорити про своє кохання. В кожному разі ввесь особливий, історично-національний тон нашої поезії якось мало сприяв розвиткові цієї ліричної теми. Вона була, певна річ, і в Шевченка, і в Куліша, але далеко не в тій мірі, як у всесвітній ліричній поезії. Мало її і в ліричних мотивах поезії Лесі Українки. Говоримо це все ж таки з певною обережністю, бо треба визнати, що досі «повне видання творів» нашої письменниці є повне тільки в тому розумінні, що в нього входить все те, що було друковано за її життя, та небагато з того, що можна було різними шляхами здобути з її рукописів, які ще й досі залишаються для читачів і для історії української поезії невідомі.
Леся Українка була дуже самотньою та замкнутою в собі, щоб можна було сподіватися зустріти в поезіях її повний вираз життя серця. Дуже рідко, в дуже стриманих словах торкається вона своїх сердечних почувань. І з того, що знаходимо ми в її ліриці, можна зробити тільки один загальний висновок, що поетка знала любов – і не знала щастя в любові. Принаймні, у віршах її відбилися тільки смутні та сумні переживання кохання. Звертаючись до Лесиної лірики кохання, ми беремо на увагу, що до подібних поезій кожного поета не можна ставитися з грубо-біографічним підходом; поет обирає тему та подає її від першої особи, часто зовсім не маючи на увазі своїх власних переживань; він входить у переживання іншої обраної ним для розвитку теми особи. Отже, лірика кохання Лесі Українки є для нас не якимись біографічними для поетки свідченнями, а літературною темою, що до її місця в творчості поетовій та до її оброблення нам завжди цікаво приглянутися.
В ранній поезії «Сон літньої ночі» справа безперечно йде про якесь почуття, що його людина відчула, але воно швидко майнуло; любов – то «сон літньої ночі» і – «коротка та літняя нічка була, і сон був короткий»… Навіть і списати того сну не можна, бо
Де в світі є мова така чарівлива,
Щоб справжнєє щастя могла розказать?
Сон згинув, – і той, хто його бачив, висловлює тугу й жаль за минулим сном:
Поглянула я, що вже нічка зникала, –
І душу мою обгорнула печаль;
І тихо-тихесенько я промовляла:
«Сон літньої ночі! мені тебе жаль!..»
Але зараз же після хвилі жалю починаються песимістична резин’яція, – поетка не хоче щастя, не приймає та й не потребує його; в неї інші прагнення:
Я щастя не маю, і в мріях не бачу,
Бо іншії мрії у серці ношу.
Коли я часами журюся і плачу, –
Я щастя у долі тоді не прошу.
Для інших і доля і щастя хай буде,
Собі я бажаю не сну, а життя, –
Хто зо сну прокинувсь, хай щастя забуде,
Йому вже до щастя нема вороття!
Це вже цілковите заперечення собі самій; тільки що було жаль літньої ночі та її щасливого сну, а зараз – і щастя не маю, і щастя не хочу, «бо іншії мрії у серці ношу». В житті щастя немає й не може бути; щастя є сон, в житті, значить, існують тільки страждання, – але «собі я бажаю не сну, а життя». Це такий характерний для Лесі Українки раціоналістичний вихід, коли на допомогу неможливості щастя зараз же з’являються переконання, що щастя не треба, що щастя – «сон літньої ночі», а перед нею тільки смутний шлях життя.
Ця поезія ніби визначає назавжди тон Лесиних поезій на теми кохання. «Мелодії» 1893-94 років, ліричний цикл з семи поезій, так само повні безпорадного кохання та смутку. У вишуканій формі строфічно-кільцевої першої «Мелодії» знову зустрічаємо психологічний паралелізм природи та сердечного життя; «героїня» дивиться з журбою, сидить мовчазна – і навкруги тиха і темна нічка, вітер сумно зітхає. А коли ж «спалахнула далека зірниця»
Серце гострим ножем пройняла…
Жаль за «сном літньої ночі» ніби й досі живе ще у серці:
Легким сном спить мій жаль у серденьку –
і подолати його вона не має сили. Залишалася тільки лірична сила втілити його в гарячі, золотодзвонні, трагічні рядки:
Горить мое серце, його запалила
Гарячая іскра палкого жалю.
Чому ж я не плачу рясними сльозами,
Чому я страшного вогню не заллю?
Душа моя плаче, душа моя рветься,
Та сльози не ринуть потоком буйним,
Мені до очей не доходять ті сльози,
Бо сушить їх туга вогнем запальним.
Хотіла б я вийти у чистеє поле,
Припасти лицем до сирої землі
І так заридати, щоб зорі почули,
Щоб люди вжахнулись на сльози мої.
Емоційна сила цієї поезії сама говорить за себе, і може тільки варто одзначити, як майстерно Леся Українка вибирає поетичні ходи: низка найміцніших епітетів: «гарячая», «палкий», «страшний», «буйний», «запальний», та послідовно у кожній строфі зміцнення емоційне її засобом повторення: «Чому ж я не плачу?» – «Чому я страшного вогню не заллю?»; «Душа моя плаче – душа моя рветься…»; «Щоб зорі почули, – щоб люди вжахнулись»…
Але природа сильніша від всякого людського горя – і тільки розквітне весна, розцвітають надії на щастя:
В серці хворим оживають,
Знов мене колишуть мрії,
Сни про щастя навівають.
І людині не вистачав сили протистояти весні:
Весна мені співала про любов,
Про молодощі, радощі, надії,
Вона мені переспівала знов
Те, що давно мені співали мрії.
За стилізацією та символікою «Єврейської мелодії» так само бринить гаряче, непереможне почуття:
Ти не мій! розлучив нас далекий твій край
І вродлива чужинка забрала!
Ти там може знайшов незаказанний рай,
Я ж без тебе, мов квітка, зів’яла…
Милий мій! ти для мене зруйнований храм, –
Чи я зрадити маю святині,
Через те, що віддана вона ворогам,
І чужій, неправдивій богині?..
І знову маємо тут для виразу почуття надзвичайно широку та міцну образовість.
Романс «Не дивися на місяць весною» так само повен сумного настрою, бо і споглядання природи тільки
Що збратала обох нас колись.
«Східна мелодія» («Гори багрянцем кривавим спалахнули»), можливо, є якась ремінісценція східних мотивів кохання. І нарешті – поезія «Хочеш знати, чим справді було»… знову з’являється сумною, повною туги споминів пересторогою не торкатися того, «що так колись пишно цвіло».
Оці названі дев’ять поезій є майже всі, що присвятила їх поетка темі кохання. Треба хіба ще згадати поезію 1890-х років з заголовком «На мотив з Міцкевича», але цей заголовок не треба розуміти так, що ніби це переспів Міцкевича; мотив запозичений тільки для двох останніх рядків поезії; запозичення з Міцкевича подано тут-же, як епіграф:
… І znowu sobie zadaję pytanie:
Czy to jest przyjaźń, czy to jest kochanie?
У Лесі Українки цю думку подано в іншому варіанті, значно складнішому та витонченішому:
Ох, я не знаю, мій друже, сама я не зважу, –
Коли б ти спитав: чи кохаєш? – чи я б тобі мовила: ні?..
Технічно цю поезію мало оброблено, очевидно це чернетка, що не призначалася поеткою до друку (її було публіковано матір’ю письменниці року 1914 в збірникові «Арго»). Але вона звертає на себе увагу серед Лесиних поезій на теми кохання якоюсь особливою щирістю вислову та якоюсь такою продуманістю з самої глибини серця, такою, коли так можна назвати це, «правдою почуття», що маємо зарахувати її до ліричних шедеврів поетки.