2. Основи риси життєвого шляху

Борис Якубський

Ми не маємо наміру подавати тут у якій-небудь мірі повну біографію письменниці. По-перше, що ще не прийшов час, коли б у розпорядженні дослідників Лесі Українки були всі потрібні матеріали для біографії цієї, і дуже багато моментів її життя зовнішнього, а особливо внутрішнього, залишаються досі темними й невиразними. По-друге, – що можна сказати зараз про життя Лесі Українки, – сказано вже в названих працях М. Зерова, А. Музички та М. Драй-Хмари; додати що-небудь нового досі немає змоги.

Нам зараз належить тільки на підставі того, що вже відомо з життєвого шляху письменниці, виділити з біографії її ті основні риси й моменти, що ними в значній мірі обумовлений творчий шлях Лесі Українки. Творча діяльність письменника, як і всякої іншої людини, ніколи не буває цілком вільною, вона найбільш обумовлена життєвим оточенням, і ми дуже мало зрозуміли б у творчому шляхові Лесі Українки, коли б не знали низки подій та обставин її шляху життєвого. Зупинимося тільки на тих моментах, відомих з теперішньої її біографії, що мають значення для характеристики її творчості.

Леся Українка [народилася 26 (13) лютого 1871 року, вмерла 19 липня стар. стилю (1 серпня нового) 1913 року] є літературний псевдонім Лариси Петрівни Косач, в одруженні – Квітки. Батько її, відомий в свої часи український діяч, Петро Антонович Косач, був небагатим поміщиком, служив головою мирових посередників на Волині, був і повітовим маршалком у різних повітах Волині; для нас має зараз значення, що він був людиною з гарною освітою та високої інтелігентності. Євг. Чикаленко у своїх «Спогадах» (частина 2. Львів, 1925, стор. 93) каже, що «П. А. Косач розмовляв якимсь білорусько-московсько-українським жаргоном» (був походження білоруського, з Мглинського повіту Чернігівщини), проте стежив за розвитком української культури, охоче допомагав грошима українській видавничій справі тих часів та «читав по-українському вільно й міг, напр., перечитати за ніч цілу книжку Літературно-наукового вісника» (Др.-Хмара, стор. 6). Значного впливу батькового на майбутню письменницю біографи Лесі не зазначають: головну, керівничу роль в вихованні дітей, безперечно, мала мати, Ольга Петрівна Косач, відома українська письменниця і дуже діяльна громадянка. Вплив її на Лесю був дуже великий, і не тільки в дитячі роки, але й коли Леся виросла; листування Лесі з матір’ю свідчить про відношення до неї, як до своєї керівниці й порадниці навіть в останні роки життя дочки (див. листи Лесі Українки до матері: «Червоний шлях», 1923, кн. 6-7 та 8).

Ольга Петрівна Косач (літературний псевдонім – Олена Пчілка) пережила свою славетну дочку, перебуває зараз у Києві й досі не випускає пера з руки: нещодавно, у 2-3 книжці часопису «Україна» за рік 1926, вона вмістила свої надзвичайно змістовні й цінні спогади про брата свого, М. П. Драгоманова (назв. книжка, стор. 38-64). Можна при цьому висловити побажання, щоб шановна Ольга Петрівна залишила свої спогади й про дочку; при великій важливості довгого впливу матері на Лесю Українку такі спогади мали б першорядне значення в біографічному матеріалі нашої поетки.

Виховання Лесі Українки, як і інших дітей Косачів, було на тодішні часи незвичайне. Навіть у дитячі роки не знала вона дитячих молитов, релігійних забобонів і всього того, що так міцно й шкідливо відбивається, звичайно, на дитячій психології. Батьки її належали до високоосвічених людей, що вже в ті часи розуміли непотрібність задурманювати голови дітей релігійним туманом. Леся з дитинства переходила через «позитивне» виховання; природничі науки замінювали їй релігію. З ранішніх років прищеплювалася дітям любов до рідної літератури та народної поезії. Значні скарби народної пісні, що їх носила Леся в своїй пам’яті з дитячих років на Волині, потім прислужились їй в певній мірі для «Лісової пісні» і були видані окремою збіркою [Народні мелодії. З голосу Л. Українки записав і упорядив Климент Квітка. К. 1917, ч. І та II]. В передмові до цього видання вказано, що «деякі з них (пісень) Леся знала від своєї матері. Олена Пчілка з любов’ю переносила в родинне життя кращі мелодії, які находила в народі».

Література для читання подавалася дітям не тільки українська, але й російська і всесвітня, так що з цього боку база літературної ерудиції Лесі ще з ранішніх років була солідна. Все навчання провадилося українською мовою. Коли тільки Ольга Петрівна помітила літературні здібності в Лесі, зараз же молода дівчинка була обставлена відповідною поетичною літературою та порадами матері, також поетки. Дванадцяти років Леся вже писала такі вірші, що їх було надруковано, а тринадцяти років, разом з братом Михайлом, вона видала переклад «Вечерниць» М. Гоголя українською мовою [«Вечерниці» М. Гоголя. Переклад Лесі Українки і Михайла Обачного. Львів, 1885]. Знання чужих мов з дитинства поставило Лесю у виняткове становище щодо її поетичної ерудиції, в порівнянні з іншими українськими поетами, які звичайно були того життєвими умовами позбавлені.

Коли Леся перейшла до юнацтва, то для неї давно не були вже тайною і політичні та соціальні прагнення її оточення. Дуже рано зрозуміла вона, що належить до поневоленого та пригніченого народу, дуже рано взнала, що право на волю здобувається боротьбою. Любов до рідного краю, що її старанно прищеплювала Лесі мати та що її бачила Леся навкруги в тодішньому свойому ближчому оточенні, з’єднувалася рано в неї з свідомістю необхідності боротьби за відібрані права цього краю, необхідності розвитком культури підняти цей край і зробити його здатним до боротьби. Можна говорити, що національний світогляд Лесі Українки, який позначився в її ліриці першої доби, з’являється впливом оточення родинного, трохи пізніш – таких українських осередків у Києві, як родини Старицьких та Лисенків.

Дальший етап духовного розвитку Лесі Українки зв’язаний з видатним дядьком її – М. П. Драгомановим. Дуже рано, очевидно, вона почала з ним листування (Драгоманов був за кордоном, у Софії), одержувала від нього закордонну літературу і взагалі певне мала керівництво з його боку своєю лектурою, швидко захопилася його ідеями та підпала під його вплив, а року 1895-го була в Софії, провадила довгі розмови біля ліжка хворого Драгоманова і перенесла там же тяжку втрату – його смерть.

В чому ж полягає значення Драгоманова для життя й творчості Лесі Українки? Драгоманов показав їй, що поза українською і російською наукою та літературою існує Європа з значно більшими наукою й літературою; примітивному націоналізмові він протиставив націоналізм на основі космополітизму: «Треба шукати всесвітньої правди, котра була б спільною всім національностям» («Чудацькі думки»… Видання партії УС-Р. 1915, стор. 13); він висвітлив для Лесі інертність та нездатність до боротьби більшості української інтелігенції та звернув її увагу на селянство й робітництво; він же дав їй зрозуміти, які громадські завдання лежали перед молодим поколінням, що до нього належала і сама Леся. Драгоманову обов’язана Леся тим, що з певного часу для неї єдиним завданням життя стає боротьба – і ця боротьба має ідеал європейського соціалізму. Правдиво висловився М. Драй-Хмара, що «коли мати її вживала всіх заходів, щоб вона стала українською письменницею, то дядько її зробив те, що вона стала людиною й борцем» (М. Др.-Хмара, стор. 34).

Але Леся Українка належала вже до того покоління української інтелігенції, що не могло залишитися тільки на драгоманівських позиціях. Скажемо про це словами М. Зерова:

«Зобов’язана дядькові багатьма поглядами, багатьма розумовими своїми інтересами, завжди підтримуючи в собі культ його думки, – вона здобулася проте на певну розумову самостійність і сама зробила з його науки всі потрібні їй висновки; ці висновки, послідовно розвинені, і привели її від народницького радикалізму до першого українського соціал-демократичного групування»… (М. Зеров, стор. 11).

Не належачи ні до якої з партійних організацій соціал-демократів, тим більш, не граючи в партії керівничої ролі, що приписує їй праця А. Музички, Леся справді належала до приватної соціал-демократичної групи на чолі з Ів. Стешенком. Коротку, але правдиву характеристику цієї групи, – що «лишалась вона виключно інтелігентським гуртком, що не робив спроб безпосередню роботу серед пролетаріату робити», подав О. Гермайзе у своїх «Нарисах з історії революційного руху на Україні» (К. 1926, стор. 44-43); до них ми й посилаємо читача. Не маючи змоги і через тяжку хворобу свою, і через цю згадану «виключну інтелігентість» цілком увійти в партійну роботу, Леся Українка в поглядах своїх безумовно була марксистом, та, як каже М. Драй-Хмара (за свідченням Л. Старицької-Черняхівської, стор. 34), «завжди говорила, що вона соціал-демократка». Серед біографічних відомостей є натяки на те, що ніби наприкінці життя Леся трохи охолонула до марксизму, але ці натяки поки безпідставні і швидше базуются просто на тому важкому фізичному стані Лесі Українки, який дійсно в останні роки її життя позбавляв її звичайної до того часу енергії та цікавості до соціально-політичних питань.

Ми досі взяли з життєвого шляху письменниці ті основні моменти формування її світогляду, що зробили її протягом недовгого її життя з сентиментально-народницької поетки – поеткою міцною, з європейською тематикою та з марксівським світоглядом. Але паралельно з цим внутрішнім процесом зросту нашої письменниці йшов інший процес – зовнішній, фізичний в її тілі – процес важкого туберкульозу. І цей процес шляху життєвого, на превеликий жаль, мав для творчого шляху Лесі Українки не менше значення, ніж перший. Леся була тяжко хворою майже з дитячих років і до самої смерті. Ця хвороба не тільки примушувала письменницю пробувати довгий час поза межами рідного краю, позбавляючи тим в значній мірі її безпосередніх українських вражень, особливо – складних соціальних, що, безумовно, важко відбилося на її творчості, надавши їй того славетного «екзотизму», яким довго докоряли Лесиній творчості; ця тяжка хвороба позбавляла іноді на довгий час Лесю всякої можливості творчої роботи, а часто й робота ця творилася за високої температури та при натягнених нервах, майже в непритомному стані.

Перші ознаки туберкульозу з’явилися, коли Лесі було 11-12 років, і з цього часу все життя її було майже безперервною мукою. Туберкульоз руки трохи пішов на спад у кінці 1880-х та початку 90-х років, коли Лесю кілька разів посилали до Криму. В середині 1890-х років туберкульоз перекинувся на ногу, і Лесі 1897 року робили операцію в Берліні. Року 1900 важке особисте горе, що його поки що біографи Лесі обминають, призвело її до сухот легенів. Знову санаторій в Карпатах у Буркуті (1901 рік), дві зими в Сан-Ремо, на Італійській Рів’єрі (1901/1902 та 1902/1903), потім дві зими на Кавказі, в Тифлісі. Зима 1906-1907 року, яку прожила Леся Українка в Києві, звела нанівець, мабуть, все, що робили в попередні роки всякі курорти. Туберкульоз перейшов на нирки, й Леся з осени 1907 року могла жити тільки під південним сонцем. Балаклава, Ялта, Телав у Кахетії, Хоні в Імеретії, Кутаїс ледве підтримували знесилений організм. Року 1909 знову довелося звертатися до Берліну, але берлінські хірурги вже не відважилися на операцію та надіслали до Єгипту. Три зими (1909-10, 1910-11 та 1912-13 р.р.) в Гелуані, недалеко від Каїра, літо 1913 року знову на Кавказі, в Сурамі, на кліматичній станції, – 19 липня 1913 року – смерть.

Треба тільки уявити собі це стражденне життя, коли з кожним роком муки й болі все збільшувалися та збільшувалися, та зіставити це з низкою творчих досягнень, що так само з кожним роком все міцнішали, щоб зрозуміти життєву трагедію Лесі Українки та її дивний творчий героїзм. З такою паралеллю шляху життєвого до шляху творчого не можна не рахуватися, коли говорити про літературну еволюцію нашої письменниці. Л. Старицька-Черняхівська наводить листа Лесі, де письменниця малює цю героїчну боротьбу свого поетичного хисту з жорстокою хворобою:

«Здоров’я у мене тепер таке тонке, що навіть за таку періодичність роботи, як ви визначаєте, я ручатись не можу (бо от, наприклад, від Різдва до Великодня сього року я абсолютно нічого не могла писати, та й се фраза: що я пишу «только в припадке умопомешательства», бо я тоді тільки можу боротись (чи скоріше забувати про боротьбу) з виснаженням, високою температурою і іншими, пригнітаючими інтелект симптомами, коли мене попросту гальванізує idée fixe, якась непереможна сила. Юрба образів не дає мені спати по ночах, мучить, як нова недуга, – оттоді вже приходить демон, лютіший над всі недуги, і наказує мені писати, а потім я знову лежу zusammengeklappt, як порожня торбина. Отак я писала Лісову пісню і все, що писала останнього року» (Л.-н. вісник, 1913, X, стор. 29).

І Л. Старицька-Черняхівська додає від себе: «Вона писала в якімсь болючім, гарячковім натхненні, і писала, хапалася сказати своїм товаришам своє слово, свою останню одповідь на питання нашого життя» (Ibidem, стор. 29).

Таким чином, основні риси життєвого шляху Лесі Українки, що міцно вплинули на її творчий шлях, це – середньобуржуазне оточення, що з нього вийшла письменниця, З виразними наголосами на моментах національному та естетичному; перемога над ідеологією цього оточення за допомогою ідейного керівництва Драгоманова та врешті досягнення марксівського світогляду; тяжка хвороба, що поклала сумну тінь на все життя письменниці та ускладнила до трагізму ввесь її творчий шлях поета.