Бранець

Леся Українка

(Середньовічний мотив)

На країну Італьянську

сильне військо наступило, –

за французькими полками

з різних сторін кондотьєри.

Всі злетілись, наче галич,

наче теє хиже птаство

на порубаного трупа,

щоб розшарпати до краю.

Де не зможе збройна сила,

там доступить зрада потай

і вужем тонким пролізе

від меча й вогню зручніше.

А чого не може й зрада,

лютий розбрат доконає;

що зосталось від чужинців,

те свої брати сплюндрують.

Горе тим, що йдуть одважно

у нерівний бій на згубу,

гірше тим, що від отрути

на безслав’ї погибають.

А найгірше тим, що марне

світом нудять у полоні,

як отой бездольний лицар

Габріель ді Кастельнеро.

Сам Баяр, найкращий лицар,

взяв його в полон у полі,

і тепер сидить він бранцем

у французькім таборищі.

Не закутий у кайдани

і не замкнений на вежі,

без сторожі пробуває

у Баяровім наметі.

Здався він на слово честі,

у нерівнім бою впавши,

а Баяр, цнотливий лицар,

вірить лицарському слову:

дав злотисту шаблю бранцю,

і конят, і свого джуру

і просив усе лицарство

мати гостем італьянця.

І «гостює» по неволі

Габріель ді Кастельнеро,

жде, як бога, того часу,

що підуть на розмін бранці.

Сумно дивиться з намету

на околицю препишну:

край веселий Італьянський

і в біді красою сяє.

В темнім листі померанці

світять золотом червоним,

а оливи кучеряві

сріблом криють всі левади,

гори наче линуть в небо

чистим, легким візерунком –

але що то там біліє

по узгір’ю темно-синім?

Чи сніги то залягають?

Чи то хмари притаїлись?

Чи цвітуть каштани в гаю?

Чи потоки грають шумом?

Не сніги то, і не хмари,

і не цвіт, і не потоки –

ох! то куряться димове!

то французи палять села…

Габрієль ді Кастельнеро

стиснув шабельку злотисту;

«Гей, коня!» – гукнув на джуру,

– До послуги, ясний пане!

Як почув слова французькі

бідний лицар італьянський,

шаблю випустив і тихо:

«Ні, не треба» – мовив джурі.

І закрив рукою очі –

темно стало їм і чорно,

наче в’язням безталанним

у «колодязях» венецьких.

Габріель ді Кастельнеро

заздрив тим безщасним бранцям,

що Венеція держала

у своїх страшних темницях.

Бо невільники не мали

ані зброї, ані джури,

ні лицарських обов’язків,

тільки мури та кайдани.

[San-Remo, 1903]

Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1975 р., т. 1, с. 298 – 300.

Вперше надруковано у збірнику «На вічну пам’ять Котляревському», К., 1904, стор. 121 – 123.

Автографи – Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ, ф. 2, № 736 (чорновий), та № 1 (чистовий).

Датується за автографом.

Подається за першодруком.