Забута тінь
Леся Українка
Суворий Дант, вигнанець флорентійський,
Встає із темряви часів середньовічних.
Як ті часи, такі й його пісні,
Він їх знайшов в містичнім темнім лісі,
Серед хаосу дивовижних марищ.
Чий дух одважився б іти за ним блукати
По тій діброві, якби там між терням
Квітки барвисті вічні не цвіли?
Зібрав співець мистецькою рукою
Оті квітки і сплів їх у вінок,
Скупав його в таємних водах Стіксу,
Скропив його небесною росою
І положив на раннюю могилу
Вродливій Беатріче Портінарі,
Що раз колись до нього усміхнулась,
А в другий раз пройшла, не глянувши на нього,
А в третій раз на неї він дивився,
Коли вона в труні лежала нерухома.
Вона була для нього наче сонце,
Що світло, радощі й життя дає,
Не знаючи, кому дає ті дари.
І хоч зайшло те сонце променисте,
Він не забув його ні в темряві понурій,
Ані при хатньому багатті привітному,
Ні на землі, ні в пеклі, ні в раю
Він не забув своєї Беатріче.
Вона одна в піснях його панує,
Бо в тій країні, де він жив душею,
Він іншої дружини не знайшов.
Він заквітчав її вінцем такої слави,
Якою ні одна з жінок ще не пишалась.
Безсмертна пара Данте й Беатріче,
Потужна смерть не розлучила їх.
Навіщо ж ти, фантазіє химерна,
Мені показуєш якусь убогу постать,
Що стала поміж їх, немов тремтяча тінь,
Мов сон зомлілої людини, – невиразна?
Нема на ній вінця, ні ореолу,
Її обличчя вкрите покривалом,
Немов густим туманом. Хто вона?
Тож ні один співець її не вславив
І ні один митець не змалював;
Десь там, на дні історії, глибоко
Лежить про неї спогад. Хто вона?
Се жінка Дантова. Другого імення
Від неї не зосталось, так, мов зроду
Вона не мала власного імення.
Ся жінка не була провідною зорею,
Вона, як вірна тінь, пішла за тим,
Хто був проводарем «Італії нещасній».
Вона ділила з ним твердий вигнання хліб,
Вона йому багаття розпалила
Серед чужої хати. І не раз
Його рука, шукаючи опори,
Спиралась на її плече, запевне;
Їй дорога була його співецька слава,
Але вона руки не простягла,
Аби хоч промінь перейнять єдиний;
Коли погас огонь в очах співецьких,
Вона закрила їх побожною рукою.
Так, вірна тінь! А де ж її життя,
Де ж власна доля, радощі і горе?
Історія мовчить, та в думці бачу я
Багато днів смутних і самотних,
Проведених в турботному чеканні,
Ночей безсонних, темних, як той клопіт,
І довгих, як нужда, я бачу сльози…
По тих сльозах, мов по росі перлистій,
Пройшла в країну слави – Беатріче!
25.10.1898
Примітки
Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1975 р., т. 1, с. 179 – 180.
Вперше надруковано у збірці «Думи і мрії».
Автографи – Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ, ф. 2, № 647 (чорновий), Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ, ф. 2, № 648, Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ, ф. 2, № 7 (чистові).
Датується за автографом.
Подається за збіркою «Думи і мрії», стор. 121 – 123.
Суворий Дант – Данте Аліг’єрі (Dante Alighieri, 1265 – 1321), славний італійський поет.
вигнанець флорентійський – Данте був активним діячем партії «білих» (або пополанів). У 1302 році ця група зазнала поразки від партії «чорних» (або оптиматів). Данте був змушений втекти із Флоренції, а земляки, шукаючи, як би їм вшанувати свого поета, заочно засудили його до спалення з конфіскацією майна (1302 р.). Щоб ніхто не подумав, що це сталось випадково, у 1315 році його засудили до страти удруге і реабілітували щойно у 1966 році. Данте жив у вигнанні до кінця життя.
Стікс – у давньогрецькій міфології головна ріка підземного царства, яка сім разів обвиває пекло.
на раннюю могилу – Беатріче померла в 1290 р., маючи всього 24 роки від роду.
Беатріче – її Данте справді бачив двічі : один раз 9-річним хлопчиком, другий – 18-річним юнаком.
Другого імення / Від неї не зосталось – тут Леся Українка трохи перебільшує. Дружину Данте звали Джемма Донаті, вони оженились в 1298 р.