Збірка «На крилах пісень»
Михайло Драй-Хмара
Оригінального в першій Лесиній збірці, як ми бачили, мало. Вона ще не мала власного поетичного знаряддя й користувалася чужим, наслідуючи матір, Шевченка, Гайне, Мюссе, Пушкіна, Міцкевича і багатьох інших українських і неукраїнських поетів. Про вплив матері на Лесю Українку ми вже не раз говорили. Шевченком вона також захоплювалась. Досить сказати, що вона двічі писала вірші з приводу роковин його. Про першого такого вірша ми допіру згадували. Другого написано значно пізніше й видрукувано в «Рідному краї» за 1911-й рік [Див. «Рідний край» 1911, II, 1 9-10, с. 3]. Шевченкову фразеологію в цих віршах Леся перебирає цілком, трапляються навіть цілі рядки, запозичені в Шевченка. Рядок «огню іскра великого», взятий з «» й уміщений у ранньому вірші «На роковини Шевченка», повторюється в зміненому вигляді і в вірші «Коли втомлюся я життям щоденним». Як було сказано, переспівує Шевченка Леся і в вірші «Ой високо сонце в яснім небі стало». Образ тополі, що з вітром у полі розмовляє, такий вираз, як «друже мій єдиний», дещо інше також, очевидно, навіяно Шевченком.
Під впливом романтичної лексики Шевченка та Гайне з’являються у Лесі Українки всякі серденька, сльози, пташки, соловейки, зірки, місяченьки, квітоньки, рожі, лілеї і т. п. сентиментальні речі. Цілком Гайнівський характер має вірш «Зоряне небо». «Горда, ясна, огнистая мова» зоряного неба дуже нагадує розмову зірок у Гайне:
Sie sprechen eine Sprache,
die ist so reich, so schön.
Міцкевичеві «Sonety krymskie» викликали, на нашу думку, Лесині «Кримські спогади» [Що Леся не тільки читала, ба й наслідувала Міцкевича, показує її вірш «На мотив з Міцкевича», писаний в 1890-х рр. і видрукуваний Ол. Пчілкою в «Арго», кн. І, К. 1914]. Багато спільних тем: «Тиша морська», «На човні», «Негода», «Байдари», «Бахчисарай», «Бахчисарайський дворець», «Бахчисарайська гробниця» у Лесі – «Cisza morska», «Żegluga», «Burza», «Bajdary», «Bakczysaraj», «Bakczysaraj w nocy», «Grób Potockiej» у Міцкевича. Цікаво, що останніх три Лесиних вірші, присвячених Бахчисараєві, мають, як і в Міцкевича, форму сонета. Образ водограю змальовано, десь певно, за Міцкевичем. У останнього «fontanna haremu»
dotąd stoi cało
і, peliowe lzy sącząc, wola przez pustynie.
У Лесі:
Тут водограїв ледве чутна мова.
Журливо, тихо гомонить вода -
немов сльозами, краплями спада:
себе оплакує оселя ця чудова.
Міцкевича та Пушкіна мала на оці Леся, коли писала:
З чужого краю тут співці бували
і тіні бранки любої шукали.
«Марія смутна чи палка Зарема» – ремінісценція з Пушкіна.
Чимало в першій Лесиній книжці трапляється й народного елементу. Так, напр., заспів в 7-му вірші з циклу «Подорож до моря» має цілком народний характер. Дуже часто вживається вираз «зелений розмай» як епітет до слова – гай. В «Місячній легенді» лірник співає народніх пісень – «Даремщину-панщину», «Сирітку» й «Нема в світі правди». В народному дусі складено пісню «Чи є кращі між квітками». Особливо характерний в цьому відношенні кінець її:
рута зелененька, -
не журися, дівчинонько,
ще ж ти молоденька.
Поема «Русалка» так і зветься «поемою в народному стилі». Пишучи її, Леся наслідувала Шевченкову «», тільки в неї нема тих соціальних контрастів, на зображення яких Шевченко був такий майстер, а психологічні конфлікти у неї ледве накреслені. Ритм поеми той самий, що й у Шевченковій «Русалці», тобто народний, коломийковий. Сюжета «Русалки» повторено пізніше в «Ізольді Білорукій».
Підпадаючи під ті чи інші впливи, Леся іноді шукала таких імен та образів в своєму й чужому письменстві, які відповідали б її настроям, її світоглядові, і, знайшовши їх, вкладала в них свої найглибші почуття, зливалася з ними. Одним з таких образів є образ грецької поетки Сафо. Леся в даному разі використовує ту легенду, яку утворили представники грецької комедії, нібито Сафо загинула від палкого кохання до вродливого Фаона, скочивши з Левкадської скелі. Леся хоче ототожнити Сафо з самою собою і тому вкладає в її пісню велику тугу, що в власному серці носила. Згадавши в тій пісні і славу, і красний світ, і лукавих людей, і кохання, і зраду, Лесина Сафо з розпачу рве лаврового вінця й знаходить кінець своїй пісні в хвилях моря. Такий песимістичний кінець показує, що «Сафо» написана Лесею ще в той час, коли навколо неї ще не розійшовся романтичний туман і вона ще не вийшла на ясну путь служіння людству.
Другим таким образом є образ Марії Стюарт, передсмертну пісню якої перекладає Леся. В цій пісні та ж сама туга і той же песимізм.
Що я, тепер, о Боже! жить мені для чого?
Слаба, мов тіло в котрім серця вже нема,
тінь марна я, мене жаль-туга обійма,
самої смерті прагну, – більше вже нічого.
[В цій першій строфі сонета спочатку зроблено було деякі зміни, а саме: слова в «котрім серця» замінено словами «те, де духу», а замість «самої» поставлено «я». Проте ж пізніше, очевидно, на берегах приписано: «так як напечатано»].
Звертаючись до друзів, Стюарт просить їх згадати, що вона в житті не мала ні щастя, ні долі і нічого доброго зробити не мала сили. Все це могла сказати Леся й про себе, і тому образ Марії Стюарт для неї був таким близьким.
Може, тому з такою сумною любов’ю описує Леся і Надсонову домівку в Ялті, що Надсон, якого гризли сухоти й який так само, як і Леся, тікав від них до Криму, був їй близьким якраз через оте своє горе. Обоє вони приїхали в веселу країну, щоб боротися з смертю. Він умер, а вона там, як признається в «Кримських спогадах», «не була щаслива й на годину». Надсона Леся зве «безталанним» поетом, але це саме можна сказати й про неї, і, як ми бачили, вона якраз так і думала про себе.
Такі самі образи знаходила Леся не тільки в письменстві, не тільки серед поетів, а й у природі. Так, напр., осінь у неї, як і сама вона – «конаюча вродливиця в сухоті», що непевною краскою палає, роздає останні дарунки і тихо умирає. Таємні роси – сльози осені, які вона ховає й від сонця й від людей, – це сльози самої поетки. В іншому вірші вона прирівнює себе до вічно смутної сосни, в шепотінні якої чує не «зеленого шума», а «тяжку зимовую думу».
Ми вже згадували, наскільки форма перших Лесиних віршів була невироблена й неудосконалена. Це залежало в великій мірі від того шляху літературного, яким з самого початку пішла Леся. Вона вчилася у романтиків з народницькими симпатіями і всі їх як позитивні, так і негативні риси переносила в свою поезію. Про конвенціональність образу та епітету у неї ми вже говорили. До цього можна ще додати надмірне вживання зменшених форм, що характеризує мову українських романтиків та народників. Леся цими формами просто таки зловживає, хоч вони зовсім не пасують до її урочистого стилю. Мало що не на кожній сторінці зустрінемо ми серденько, доленьку, зіроньку, сонечко, місяченька. Часто вживаються й інші diminutiva [Напр.: стрічечка, річечка, ярочок, стежечка, садочок, хатонька, балочка, дитинонька, матінка, гурточок, таночок, роженька, човенце, весельце, хвилечка, голівка, шапочка, калинонька; зелененький, жвавенький, дивненький, ясненький, смутненький; хутенько, раненько, височенько, здалеченька і ін.]. Леся сама це іноді помічала й робила відповідні поправки. Так, напр., в тому уривкові з «Contra spem spero», якого вона р. 1890-го надсилала братові, читаємо: «Буду камінь важенький здіймать», а в першій Львівській збірці цього рядка вже виправлено, й він такий вигляд має: «Буду камінь важкий підіймать».
Характерним для Лесиного стилю першої доби є поєднання двох синонімічних слів, що трапляється і в народній пісні, і в Шевченка, і в багатьох з тих письменників, які в широкій мірі користуються етнографічним матеріалом. Часте вживання подвійних іменників, прикметників, дієслів та прислівників настільки ж шкодить поетичній мові, як і часте вживання зменшених форм. Ось кілька таких прикладів: щастя-доля, крик-гук, жаль-туга; красний-ясний, гордий-пишний, зневажений-ображений, ясний-голосний; світить-палає; п’ють-гуляють, жалкуєм-тужим, кида-розсипає, гуляти-блукати, голосили-ридали, котились-лились; ранесенько-рано, тихо-тихесенько, тяжко-важко й багато ін.
Незвичайно часто вживає Леся повної форми прикметника та займенника. Вона в неї, можна сказати, домінує, і це теж псує стиль, бо притягає її Леся здебільшого для того, щоб заховати розмір вірша, метр. Такі форми можна знайти на кожній сторінці. Беру для прикладу першого вірша. Тут знаходимо: бездольная, самотная, гучная, синєє, тую, безталанная. В примірникові Лесі Українки деякі повні форми прикметників виправлено на короткі. Часто-густо такі форми трапляються у Шевченка.
Так само задля розміру, задля метру часто звертається Леся до артикля. Подекуди вона викидає його, замінюючи іншим яким-небудь словом. Так, приміром, 6-й вірш з циклу «Подорож до моря» в її примірникові має таку поправку: закреслено слова «коні ті» й зверху написано «огирі».
Ради метру переставляються наголоси в словах або беруться ті наголоси, що трапляються тільки діалектично [З численних прикладів можна навести такі: дощі (ім. мн.), стрілами срібними (ор. мн.), часи (зн. мн.), меча (род. од.), рідний (зов. од.), рідні (ім. мн.), моєму (дат. од.), біля тебе (род. од.), себе самого (ан. од.), перед мене (зн. од.).]. Взагалі треба сказати, що Леся обіруч діалектичні форми бере. Завжди в неї бачимо – тепера, тілько, хтів, людім (дат. мн.), остатній, тута [Слово «тута» в одній строфі «Надсонової домівки» повторюється аж тричі, утворюючи, справді, якусь какофонію].
З ритмічного боку матеріал, уміщений в першій книжці, досить різноманітний, але цікавих ритмічних ходів не багато. Чимало є ритмічних помилок. Строфа будується на різні зразки. Рима здебільшого точна, хоч і не завжди багата.