Індивідуалізм Лесі Українки
Михайло Драй-Хмара
Уже давно охрещено Лесю Українку як поетку-індивідуалістку. Дм.Донцов в одній своїй статті поезію її так і називав «поезією індивідуалізму» [Див. «Украинская жизнь». 1913. IX. 51]. «В украинской литературе, – каже він, – Леся Украинка была первой и, может быть, единственной проповедницей крайнего индивидуализма в том смысле, в каком были Байрон и Лермонтов» [Там само, 52]. Цей «крайній індивідуалізм» пояснює Донцов «критичним станом доби», коли з’явилася наша письменниця. Критичні доби завсіди позначаються, на його думку, розквітом індивідуалізму: Греція напередодні смерті дає Сократа; конаючий Рим – епікурейців; зародження капіталізму зв’язане з появою Байрона, Ніцше та Ібсена; занепадом його пояснюється творчість Пшибишевського і. т.д., і т.д. Ми признаємо, що Леся Українка була індивідуалісткою, але в якій мірі і в якому розумінні? Отут би ми й заперечили слова Донцова про «крайній індивідуалізм» з етикеткою «Байрон – Лермонтов». Леся Українка європейського індивідуалізму на українську ниву не переносила – він у неї цілком саморідний і весь насичений соціальним змістом.
Коли сильна особа у Лесі Українки виступає проти нікчемного, інертного суспільства, то робить це не з егоїстичних, а з альтруїстичних мотивів і виконує не індивідуальні завдання, а соціальні. Так, прим., Річард Айрон в драматичній поемі «У пущі», найбільший, так би мовити, гедоніст, незважаючи на розходження з громадою, яка вимагає від його корисної для неї праці, що шкодить його мистецтву, ставить бідній жінці комин в хатині. Ще більше виявлено соціальний зміст в індивідуалізмі таких персонажів. як Елеазар («Вавилонський полон»), що бере «гадюку невольничого жалю», Тірца («На руїнах»), Кассандра тощо. Оцим соціальним змістом індивідуалізм Лесі Українки дуже відрізняється від західноєвропейського індивідуалізму Байрона, Ніцше, Уайльда та ін. [Про соціальний зміст в індивідуалізмі Лесі Українки див. у Мамонтова. Книга, 1923, І, 47-48]
Індивідуалізм Лесі Українки творчий, конструктивний. Деструкція не є його метою, і він не біжить від життя так як у Байрона або в Лермонтова, бо це не безнадійний індивідуалізм тих класів суспільства, що гинуть або мають загинути, і не анархістичний індивідуалізм Пшибишевського. Леся Українка не возвеличує свого «я», не утворює з нього культу і не ховається в катакомбах, а йде до життя, в табір Спартака, в табір повставших рабів, щоб стати в їх лави й боротися за визволення. В поєднанні індивідуалізму з стихійним демократизмом – оригінальність таланту Лесі Українки.
Перший клич індивідуалізму – боротьба з самим собою, боротьба за визволення людини з неволі духової. Через цю боротьбу людина очищається, одухотворяє своє життя, стає вільним громадянином. З цією боротьбою зв’язаний так званий порив ins Blau, про якого сама Леся Українка писала колись у статті про українських письменників на Буковині: «Протест личности проти окруження і зв’язані з ним пориви ins Blau представляють необходимий момент в історії кожного народу». Що писала вона про буковинських письменників, те знаходимо і в неї: її завжди цікавить одиниця, що вступає в конфлікт із загалом. З погляду цього антагонізму вона зображує життя та людей. Порив ins Blau має в собі елемент несвідомого, і в ім’я цього пориву вона й протестує проти невільництва, проти «всесвітньої нікчемності» і бореться за нове життя, за визволення індивідуальності.
Конфлікт у Лесі Українки найчастіш виливається в форму боротьби одного проти всіх (Тірца, Річард Айрон, Руфін та ін.). Виконування законів громади може дати людині мир, та Леся не хоче цього миру, бо за ним стоїть смерть, небуття. Вона, як поет підчас облоги, стоїть на варті людства й бореться за істини, неприступні ще масі, яка у неї завсіди інертна й винна.
Взаємовідносини поміж героєм та юрбою становлять тему драматичної поеми «У пущі». В поемі змальовано конфлікт самотнього скульптора Річарда Айрона, який дуже нагадує Ібсенівського Стокмана, з колонією фанатиків- пуритан, що повстають проти мистецтва й вимагають від творця служіння інтересам клерикальної громади. Діється це в XVII столітті в Північній Америці. Митець виступає один проти всієї громади й відстоює свою думку про волю штуки і словом і ділом. До конфлікту призводить цілий ряд дрібних непорозумінь та суперечок, з яких видно, що Річард не хоче губити свого хисту, пристосовуючись до міщанських забобонів сучасників. Вражений словами товариша – митця Джонатана, який з підозрою ставиться до того, що скульптор вибрав за модель собі дикунку-індіанку, Річард відповідає йому, що в час роботи художники не живуть на грішному світі, що тоді навколо них – країна мрії. Взагалі на землю, на життя, на мистецтво він дивиться інакше, ніж його сучасники, що заблукалися в лісі клерикалізму.
Земля не пекло, люди не прокляті,
і радощі не гріх, а Божий дар.
Це погляд доби італійського Відродження, який засвоїв собі Річард ще замолоду, проживаючи в Італії яко учень. Але він для громади пуритан чужий, і вона вчиняє суд над скульптором, що насмілився ліпити статую з індіанки. Громада розбиває статую, проклинає Річарда й виганяє його на пущу. Після цього скульптор переїжджає з Массачусетса в Род-Айленд. В душі його – сумніви і жаль. Він не знає, хто винен в тому, що сталося в пуританській колонії, і почуває себе бранцем, що на чужій землі шанує бога, невідомого нікому в країні. Але коли приїжджає Джонатан і просить його вернутися назад, Річард одмовляється, не передаючи ні слова матері. Тільки небожеві передає гіркий свій зарібок, щоб той їхав до Голландії та вчився на артиста. Тепер він зовсім вільний, але який розпач гнітить його душу!
Що ж, я досяг, чого хотів – я вільний.
Розбив усі кайдани свого серця
і серце вкупі з ними. Так, я вільний.
Нема у тьмі ні впину, ні дороги,
нема й мети… До краю доборовся…
Невже тепер, як переміг я все,
мене самого переможе туга?
Йому здається, що всі його змагання були даремні, що хист його – мана одна і що горіла в ньому не іскра Божа, а той вогник, що літає над багном і зводить на безвість подорожнього. Коли Річард боровся, тоді в ньому жило й натхнення, тоді він казав: «Pereat mundus – fiat ars!» Відколи ж покинув він життя й змагання, душа в ньому вмерла, а разом з нею вмерло мистецтво.
Драматичну поему «У пущі» Леся почала писати ще р. 1898-го, а скінчила тільки через 9 років.
«Під впливом «осаждающих» мене прозьб від усяких редакторів (очевидно, мода на альманахи вернулася), – пише вона матері, – я заходилась кінчати не тільки ту драму, що цей рік почата («Руфін і Прісцілла»), але й давно почату та відложену в довгий ящик драму про скульптора серед пуритан і взялась до неї дуже ретельно, бо щось мені чується, що як не скінчу тепер, то так вона вже й залишиться, а мені її шкода – es liegt mir doch etwas daran» [Недруковані листи Лесі Українки до матері. Червоний шлях, 6-7, 193].
В поемі, як свідчить Старицька-Черняхівська, багато автобіографічного. Скульптор Річард, на її думку – це сама Леся Українка [Див. її рец. на драматичну поему «В катакомбах». Книгар, 1917, 3]. Стимулом до написання поеми сталася біографія Мільтона, яку було надіслано Лесі для того, щоб вона її популяризувала. Біографії цієї вона так і не написала, але замість неї з’явилася драматична поема. Образи матери Річарда Едіти та небожа його Деві виникли під впливом двох картонів Ван-Дейка, на одному з яких намальовано стару пуританку («Old puritan lady»), а на другому – хлопчика [Останні відомості одержали ми від К. В. Квітки.].
Тема, розроблена в драматичній поемі «У пущі», повторюється в «Кассандрі», де нещасна пророчиця Трої мучиться від того, що її не розуміють земляки. Вона передбачає сумне майбутнє рідної країни, віщує лихо їй, але ніхто їй не вірить і не слухається її. Кассандра завсіди чує й бачить горе, але не вміє показати, де саме воно – вона тільки знає, що воно вже є і що того ніхто вже не одверне, навіть вона сама. Їй увижається, що Троя погибає й що шлюб дочки Пріама з Ахіллесом не одверне цієї погибели. Кров, чорну кров бачить вона в майбутньому, бачить, як Гектор умирає від руки Ахіллеса, як батько її обіймає коліна катам своїх дітей, чує, як мати скиглить і виє на руїнах Трої, – але змінити хід подій вона не може й сама себе за це ненавидить: її устами промовляє невблаганна Мойра. Їй хотілося б краще осліпнути й заніміти, ніж бачити всі оті нещастя в своїх кривавих візіях. Навіть коханого Долона не може вона спинити, хоч і знає, прощаючись з ним, що він іде на певну смерть. Коли ж віщування Кассандри збуваються, то винною все ж таки лишається вона, як пророчиця лихого.
Поема насичена містичними настроями. Під гнітом суспільства виник цей містицизм, але коли суспільство спіткала катастрофа, то й містицизмові настав кінець – він розвіявся.
«Кассандра все неправду говорила.
Нема руїни! Є життя… життя!..
– такі останні слова пророчиці.