Тема прометеїзму

Михайло Драй-Хмара

Є в Лесі Українки декілька творів, в яких вона ставить на вирішення довічні філософські проблеми розуму й віри. Це драматична поема «В катакомбах», драма «Руфін і Прісцілла», драматична поема «На полі крові», драматичний етюд «Йоганна, жінка Хусова» та драматична поема «Адвокат Мартіан». Сюжети цих творів взято з перших часів християнства, коли в новій християнській громаді, що ховалася від переслідувань гнобителів в темряві катакомб, виникає деспотична воля, змагання за особисті інтереси, які викликають драматичні конфлікти. Християнська релігія в значній мірі була еклектична, і тому вона приваблювала до себе багатьох людей різних соціальних станів і різних національностей. Межи цими різнорідними елементами перших християнських громад виникали непорозуміння та суперечки, що їх використовує, як матеріал, Леся Українка. Виростали конфлікти ще й тому, що одна частина громади, відкидаючи все земне, захоплювалась містицизмом, друга ж прагнула до землі, шукаючи в новій релігії порятунку від соціальних утисків та неправд. Нарешті, до боротьби призводило й вузьке гуртківство, що зв’язувало потяг до широкого розвитку індивідуальності.

Християнством первісної формації захоплювалась Леся, як було сказано раніш, під впливом свого дядька М.Драгоманова. Безперечно, за його порадою була перекладена Лесею книжка Моріса Верна «Євангеліє», видана р. 1905-го у Львові [Літературно-наукова бібліотека, ч. 3]. Про цього Верна згадує Драгоманов не раз у цитованих уже нами листах до Лесі Українки, а до іншого Лесиного перекладу з цього ж автора, «Біблія, або книги Старого Завіту» [Видано у Львові р. 1903-го], він пише навіть передмову.

До християнства з його вузькою мораллю Леся ставиться скептично, протестуючи проти соціальної байдужості цієї релігії, проти «віри без діл». Домінуючим моментом в названих творах буде якраз антихристиянізм, або прометеїзм, якому віддає свої симпатії Леся Українка і який робить її творчість близькою пролетаріатові. Дехто з критиків вбачає в первісній християнській громаді громаду українську, а в бунті раба-неофіта проти деспотичних замірів християнських єпископів – бунт молодого активного українства проти старого, пасивного українофільства [Дм.Донцов. «Поэзия индивидуализма». Украинская жизнь. 1913, IX-Х]. Таке товмачення припускаємо в тій самій мірі, як і в інших Лесиних п’єсах з неукраїнськими сюжетами.

В драматичній поемі «В катакомбах» змальовано боротьбу віри й розуму. З одного боку, бачимо ми поміркованих людей, що борються в терпливості й покорі за ідеали Христа й дають невеличкі пожертви, маючи певну надію заробити вічне Небесне Царство, покірних рабів та рабинь, людей «нищих духом», з другого боку, як антитеза всім оцим служителям кесаря і Бога, повстає перед нами велична постать раба-неофіта, непокірного бунтаря й революціонера. Йому невтямки, як можуть християни вклонятися Богові, що дав і кесаря і преторіанську та патриціанську владу, і владу багачів над рабами. Він прийшов до них шукати правди, волі й надії і замість цього знайшов слова облудні і марну мрію про Небесне Царство. Для нього стало ясно, що християни обіцяють довічну волю, але нездатні скинути й на мить «солодкого ярма» соціальної неволі. І він не хоче ні краплі своєї крові віддавати за кров Христову:

Мені дарма, чи бог один на небі,

чи три, чи триста, хоч і міріади.

За жодного не хочу помирать,

ні за царя в незнаному Едемі,

ні за тиранів на горі Олімпі,

нікому з них не буду я рабом, -

доволі з мене рабства на цім світі!

Я честь віддам титану Прометею,

що не творив своїх людей рабами,

що просвітив не словом, а вогнем,

боровся не в покорі, а завзято,

і мучився не три дні, а без ліку,

та не назвав свого тирана батьком,

а деспотом всесвітнім і прокляв,

віщуючи усім богам погибіль.

І він іде у слід Прометея, щоб боротися за волю проти рабства й проти тих, що проповідують рабство.

В цій поемі вражає нас глибокий революціонізм, ясно усвідомлений соціальний ідеал та піднесення розуму супроти віри й забобонів, зв’язаних з нею. Яскравість художньої форми, пристосованої до певної епохи та місцевості, і сила драматичного напруження залишають найкраще враження. В словах раба-неофіта почувається прометеїстична гордість Ніцше, титана антихристиянської філософської думки.

В драмі «Руфін і Прісцілла» Леся Українка намагається злити віру й розум, створивши з них одну гармонійну цілість. Руфін – це молодий римлянин значного роду, а Прісцілла – його дружина, християнка. Прісцілла має вплив на свого чоловіка, що залишається все ж таки поганцем, і він робить для неї все на користь її віри, хоча примусу з боку жінки не має жодного. Межи ними спочатку й до кінця панує згода та любов, і це тому, що Руфін дивиться на свою жінку не як на рабиню, а як на рівну собі. Прісцілла це дуже добре тямить і цінить. Але Руфін стоїть за порогом її душі й не знає тих таємничих шляхів, що привели її до катакомб. Він – справжній римлянин, республіканець, вихований на філософії Платона, Зенона та Епікура, і йому тяжко розумом збагнути те релігійне піднесення, той містичний ентузіазм, якими вщерть налито серце його дружини. Він би це зробив, він не залишився б байдужим і не пройшов би мимо цих чудних оборонців «небесної держави», але він не може, не в силі піти їм назустріч. Відповідь християн філософові Цельзові здається йому поганню, болотом: .

Тут доказу ні одного. Ні факта,

ні рації поважної, все «чуда»

такі, як перегін в свиней бісів,

та ще якісь рогаті силогізми,

позичені в софістів з передмістя.

Йому бридко вимовляти такі слова, як «гадючий виродку», «нащадку пекла», «душе смердяча», і не бачить він у цьому лагідності християнської і тієї святої премудрості, якою вони, християни, так пишаються. Проте ж Руфін, люблячи свою дружину, дозволяє їй в своєму домі влаштувати нелегальні збори християн, які кінчаються тим, що й Руфін, і Прісцілла, і вся християнська громада укупі з єпископом попадають у в’язницю. Прісцілла й інші християни умовляють Руфіна у в’язниці, щоб він переходив у їхню віру, але він не згоджується – у нього нема віри:

У мене в серці віри не було.

Я розумом хотів до вас пристати,

бо, марилось мені, новая віра

врятує, може, Рим.

У в’язниці довго він мучить свою душу, щоб нахилити її під християнське ярмо, та вона не є гнучкою. Чужими здаються йому ці люди, їх думки й речі. І коли він іде на люту смерть укупі з християнами, то тільки тому, що на це штовхає його безмежна любов до Прісцілли.

У драмі поруч з головним конфліктом є багато й інших, побічних. Так, напр., поривав з громадою вірних раб Нартал, який достоту нагадує раба-неофіта в драматичній поемі «В катакомбах». Непорозуміння виникає межи Прісціллою та її батьком Пансою. Одначе ці побічні конфлікти не закривають головного, а, навпаки, ще більше відтіняють його.

Драму «Руфін і Прісцілла», як передає К.Квітка, написано в зв’язку з читанням присланих для проф. Булгакова книжок, серед яких були й книжки Гарнака. Рукопис драми переховувався в «Науковому Товаристві ім.Шевченка» у Львові, але підчас розгрому бібліотеки «Товариства» російським військом в 1915-му році він, очевидно, загинув [Думка А.Музички (Л.Українка, Одеса 1925 р. стор. 5), що в образі Руфіна та Прісцілли відбивається не одна риса Лесиних батьків, – нічим не обґрунтований здогад].

В драматичній поемі «На полі крові» змальовано психіку Юди-христопродавця. Юда продав Месію з розчарування та почуття помсти. Він думав, що Месія дійсно дасть йому якісь блага, а вийшло так, що він лишився ошуканим. Замість Царства побачив він пекло, де панували заздрощі, підлизництво та всякі інтриги. Віра в Месію завмерла в Юді, і він вирішив заміняти його на те добро, що він втратив з його причини.

Як посвідчує К.Квітка, драматична поема «На полі крові» надрукована без кінця – кінець її укупі з іншими рукописами Лесі Українки переховується у нього.

Коли Руфін не може довести думки до почуття й з’єднати розум з вірою, то Йоганна в драматичному етюді «Йоганна, жінка Хусова», навпаки, не може довести почуття до розуму, усвідомити ту нову релігію, яку вона прийняла серцем. Йоганна – символ жінки-рабині з трагічною душею, що йде до визволення, але ще не осягла його й спинилась на півдорозі. Такі люди звичайно попадають ще в гірше рабство, ніж те, в якому вони були раніш. Йоганна пішла за пророком не тому, що вона переродилася духом і вступила на нову путь, а тому, що жаль їй стало цього самітного пророка:

Я раз почула, як він говорив,

що лиси нори мають, птахи – гнізда,

йому ж нема де в світі прихилитись.

І я вже не могла в палатах жити,

в добрі, в догоді, – я пішла за ним.

Крім того він зцілив її, як вона лежала на смертнім ложі. Ось що збудило в ній нові почуття.

В етюді багато драматизму. Конфлікт повстає не тільки межи чоловіком та жінкою, а і межи двома світоглядами — християнським, що його репрезентує Йоганна, й староєврейським, репрезентованим Хусою. На останньому вже позначилися впливи культури римської. Хуса морально стоїть нижче від Йоганни, але в його сильніша воля, і він ображає свою жінку-християнку, ставлячись з презирством до її релігійних переконань і примушуючи її силою робити все прикре для неї. Йоганна, шануючи в собі християнку, вкоряється чоловікові, але їй це дуже тяжко переживати. Залишившись сама після неприємних розмов із Хусою, вона падає на коліна й здіймає руки:

Учителю! На що мене покинув?

Коли ж те Царство Боже! де ж воно?!

чи доживе душа моя до нього?..

Душевної рівноваги, «Царства Божого» Йоганна ще не осягла.

В драматичній поемі «Адвокат Мартіан» Леся Українка відводить домінуючу роль розумові навіть у справах віри. Мартіан – це мученик обов’язку, «один з християнських Никодимів» [І.Стешенко. Поетична творчість Лесі Українки. Літературно-науковий вісник, 1913, X, 47], що потайки працює на користь християнської віри. Він ховає свої християнські переконання, щоб більше допомагати своїм однодумцям, бо коли б його вороги довідалися про те, що він християнин, то на суді йому, яко адвокатові, що обороняє християн, не вірили б. Але така поведінка вимагає від його багатьох жертв. Його покинула жінка. Він мусить вступити в конфлікт з своїми дітьми, які бажають одверто виявляти свої християнські переконання. Дочка Аврелія, через те, що їй батько не дозволяв бути разом з християнськими дітьми, навіть зовсім відходить від віри свого батька, кидає його й переїжджає до матері. Коли межи нею й Мартіаном виникає суперечка з-за матері, що продавала своє життя за гроші то одному, то другому, вона каже батькові, що вона не його донька й не хоче бути його донькою:

Твоєю бути – це віддати значить

і молодість, і душу, і красу,

замкнутися і зникнути од світа,

а що за теє мати? Рабську долю,

нудне, безглузде, сіре животіння.

Такий самий конфлікт повстає й межи Мартіаном та його сином Валентом. Валент мріяв про святу славу проповідника, але ця слава не судилася йому, бо Мартіан Емілій не смів у себе мати сина-проповідника. На шляху до слави цвілим і сірим муром ставала обережність. Тепер Валент мріє про інші лаври – він хоче вступити до війська. Таким чином Мартіан ради ідеї, якій служить весь вік, втратив дітей. Він просвітив їх Христовим словом, та діти, прийнявши слово, запрагли діла, а діла не було, і зерно, що впало на добірну цілину, полягло й зогнило. Повною протилежністю Мартіанові з цього боку є сестра його Альбіна, що для дитини занедбала віру. Але політика обережності довела до загибелі й доньку Альбіни, Мартіанову небогу, що приїхала до нього на спочинок, як у певне місце, а замість того стріла трус, який справив на неї таке вражіння, що вона раптом після нього вмерла. І все це не порушує душевної рівноваги Мартіана – він залишається сам, без кревної родини, без друзів, вірний своїй ідеї.

В «Адвокаті Мартіані» змальовано боротьбу світоглядів двох поколінь – батьків і дітей. Леся Українка стоїть на боці батьків. Спочатку вона була запальною, екзальтованою дівчиною, що вимагала найбільшої жертви від героя – вмерти за свої ідеали; тепер вона стала переконаною жінкою, що радить «перекувати меч на рало». Ідеалом її є Мартіан, самовідданий робітник повсякденного життя. Драматична поема «Адвокат Мартіан» – це гімн непомітному, скромному, але великому й важкому подвигові самозречення во ім’я ідеї [Слова А.Музички («Л.Українка», Одеса 1925, стор. 25) про Миколу Ковалевського, змальованого нібито в «Адвокаті Мартіані», ніякими фактичними даними не підперті].