«Блакитна троянда»
Михайло Драй-Хмара
Одною з найраніших Лесиних драм є «Блакитна троянда». Написана вона р. 1896-го, а видрукувана уперше в літературному альманахові «Нова рада», що вийшов у Києві р. 1908-го. Як не рахувати «Розмови», це, здається, єдиний драматичний твір нашої письменниці, писаний прозою. В критиці панує думка, що це річ невдала, хоч де в чому цікава й характерна [Див. Б.Якубський. До долі творів Лесі Українки. Червоний шлях, 2, 294]. Леся й сама це визнавала:
«Жаль мені, — признається вона матері, — що я не можу ще раз умити свою дитину перед тим, як пускати її на позорище, боюсь, що в ній виявиться багато промахів при репетиціях. Ет, що вже про це говорити, все одно не поможе! Часами у мене з’являється якесь дуже скептичне й суворе відношення до цеї драми, і мені здається тоді, що в ній більше промахів, ніж чого доброго. Дуже це гірка думка, а приходить вона мені все частіше й частіше» [Недруковані листи Лесі Українки до матери. Червоний шлях, 6-7, 189].
В «Блакитній троянді» багато біографічного, зв’язаного з особистим життям Лесі Українки. Трагедія героїні драми Любові Гощинської – це власна трагедія письменниці, викликана з одного боку тяжкою недугою її, а з другого – якимсь нещасливим коханням, про яке не згадували ми зовсім в біографічній частині нашого нарису за браком відповідних матеріалів. З п’єси видно, що Леся шукає в цей час особистого щастя в житті, але на перешкоді стає їй хвороба – і відціля виникає трагедія серця.
В драмі виводиться хвора через спадковість дівчина Любов, яка страждає від того, що не може зажити особистого щастя. Вона не хоче дурити себе «возвышающим обманом» і дивиться правді в вічі. «Той, кого загрожує ця страшна хвороба, не повинен би дружитись – це просто злочин!» – каже вона в розмові з товаришами про душевну слабість її матері. Вона знає, що спадок – це фатум, Мойра, це бог, що мститься до чотирнадцятого коліна. На кого він накладе важку руку, той мусить пам’ятати, що за одну хвилину його солодкої втіхи ціле безвинне покоління заплатить страшною ціною. В зв’язку з усім цим у Любові вироблюється якийсь аскетичний погляд на життя, що багато спільного мав з героїзмом та прагненням подвигу у самої авторки.
Але крізь тонку кору цього аскетизму, навіяного науковими авторитетами, пробивається могутній голос природи, який каже, що замуровуватись у склеп не можна, що щастя так мало на світі – його треба ловити, а не відпихати. Бути щасливим і дати щастя іншому – що ж тут злого? Межи цими двома поглядами на життя й хитається ввесь час героїня драми. Знаючи, що їй звичайне щастя неприступне, вона мріє про таке кохання, яке було у Данте до Беатріче. Але й на таке кохання вона дивиться як на «риск».
«Риск, – каже вона до Ореста, якого вже любить, – те, що без нього все життя людське було б нудне, як осінній дощ. Боятись його – значить боятись життя, – в кожній кар’єрі, в славі, в коханні – скрізь риск. Навіть в приязні буває риск. Чи ж не риск бути другом такого непевного, химерного створіння, як, напр., я?»
Це таке кохання, як у Надсона – одного його любовного вірша навіть і декламує Орест у цій драмі.
В кінці 2-ої дії Любов та Орест признаються одно одному в коханні. Але поміж ними стає Орестова мати, що нізащо не хоче погодитись на шлюб молодої пари. Вона знає, що мати Любові була божевільною й що ця недуга через спадковість передалася й дочці. Любов, довідавшись про це, відмовляється від шлюбу, але ця історія з Орестовою матір’ю так вплинула на неї, що вона впадає в нестяму, робиться божевільною. Коли Орест, незважаючи на докори матери, все ж таки горнеться до Любові й питає її, коли вона назве його дружиною привселюдно, – Любов раптом відповідає: «ходім… до церкви… до вінця». І йде в покої, наряджається в біле, мов наречена, і з розпущеним волоссям виходить до Ореста, декламуючи монолог Джульєтти. Сміючись з лікаря, якого покликали до неї Орест та його мати, вона, божевільна, каже: «Nur ein kranker Mensch ist Mensch!».
На цьому, власне, можна було б і закінчити драму, але авторка примушує Любов та Ореста ще раз стрінутись на курорті. Тепер уже й Орест нездужає – серце його розбилося від всього того, що він пережив за останній час. Мати його приходить сама до Любові и запрошує її зайти до сина. Підчас цього побачення Орест трохи оживає. Він надіється, що вогонь знову прокинеться в ньому, що він буде щасливий з Любов’ю… але Любов, в якій голос природи вже зовсім замовк, перебиває його палкі слова: «Годі! Ти отуманюєш мене… Жити трудно і страшно… я не хочу жити. Стривай, не всякий має право жити»… Орест молить її ні про що не думати й каже, що він на все готовий. Любов пригортається до його міцно, цілує його: «Я жити хочу востаннє, ми ще не жили!». Та в цю мить надходить до неї другий приступ божевілля, і вона бере строфант і отруюється.
«Блакитна троянда» виникла, очевидно, під впливом Ібсенових «Привидів». В обох драмах – спільна тема: спадковість хвороби, яка веде до неминучої катастрофи. У Ібсена тяжку психічну недугу Освальд перейняв від фізичного й духового каліки – батька; у Лесі Українки Любов таку ж недугу перейняла від матері. І у Ібсена, і у Лесі Українки ступневе наближення цього привиду проходить різкою рисою через всю драму, а остання поява його становить кульмінаційний пункт обох творів. Про Ібсена навіть згадується в «Блакитній троянді», і то якраз в тім місці, де підноситься питання про спадковість: «Розмова наша виходить à la Ібсен, – каже Любов. – Закон причинності, спадковість, вирождення – от наші нові боги».
В «Блакитній троянді» є багато такого, що зв’язує її з ліричними творами 1-го періоду. Уже сама назва драми, від якої дхне любов’ю мінезингерів, містичним культом Мадонни та дами серця, нагадує ті «білії лелії» та «червоні рожі», що ми їх бачили в ранній ліриці й що мають там символічне значення. Мрійництво, самотність, відірваність від соціального оточення, те, що ми назвали упадочністю, характеризує в однаковій мірі і ранню лірику, і цю драму. Про свою недугу Леся згадує в віршах здебільшого не просто, а посередньо, – в «Блакитній троянді» недуга – основна тема. Мотив саможертви є спільний і для лірики і для цієї драми. Немає в останній тільки соціальних ноток, які вже народжуються в ліричних творах ранньої доби.
Постановкою «Блакитної троянди» Леся дуже цікавилася. «Напиши, в якому «положении или состоянии» постановка моєї драми, – звертається вона до матері, – хто, де і коли має ставити її? Папа писав мені якось, що «ролі розписані для акторів», ти писала, що Стар. хоче врядити постановку в літ. тов. Що з цього всього вийшло?» [Недруковані листи Лесі Українки до матері. Червоний шлях, 6-7, 188]. У матері ж Леся просить поради щодо сцени Люби з Крицьким в 1-му акті. Цю сцену вона хоче викинути, тому що в другій редакції вона їй не подобається, а в первісній «для початку» їй не хотілось би її пускати. Крім того, дехто з критиків був тієї думки, що сцена ця взагалі зайва. Признаючи, що в драмі є чимало істеричного елементу, Леся просить матір умовити головну актрису, щоб вона не передавала куті меду, цебто щоб не падала занадто в істерику.
«Цього елементу, – каже вона, – і так не мало там у мене, а коли його підкреслити, то вийде вже зовсім несамовитий характер, до яких моя героїня все-таки не належить. В останніх двох діях як можна менше сліз, надто в п’ятій; мені здається, що в такому стані люди вже не плачуть, хоч би й хотіли» [Там само, 188].
В цьому ж листі Леся повідомляє матір, що її новий знайомий, С. Мержинський, дуже зацікавлений «Трояндою» і просить дозволу виставити її в Мінську, куди має приїхати трупа Кропивницького. З приводу цього вона запитує матір, які умови матеріальні треба ставити антрепренерові і в якій формі. Проте ж Лесі хотілося «для слави козацької» дебютувати в Києві, хоча вона признається матері, що страшенно боїться цієї постановки – «і в Києві більш, ніж де, malgré tout!» [Там само, 189.].
Все це Леся писала матері р. 1897-го, тобто через рік після того, як була написана «Блакитна троянда». Через 10 років вона знову згадує її. Це якраз той час, коли драма друкувалася. «Чи приходив до тебе Пахаревський в справі «Блакитної троянди»? – запитує вона матір. – Він з товариством хоче її ставити і писав до мене, просячи ценз, примірника або виправленого тексту» [Там само, 194]. Далі Леся висловлює бажання, щоб ролі розписувалися з друкованого тексту – «а то там чепухи якої-небудь понаписують, не розібравши гаразд, та так і вивчать. Дуже хотілось би знати, як з тим справа стоїть» [Там само, 194].
Як свідчить К.В.Квітка, «Блакитна троянда» була перекладена Лесею на російську мову. Переклад, як і оригінал, має 5 дій. Рукопис перекладу переховується у Квітки.