Громадські мотиви ранньої поезії
Михайло Драй-Хмара
Життя на самоті, поміж книжкою та природою, викликало споглядальні настрої, надавало світоглядові пасивний характер. Мостом від пасивності до активності була надія, що їй поетка першої пісні співала. Тема ця повторюється в неї і потім не раз. Вона дивується, що весняні ночі геть від неї полинули, що пісні соловейкові замовкли. А ще не час, бо вона не дізнала всіх див чарівливої ночі, і ще лунають, як і перше лунали, дівочі веснянки.
Ще маревом легким над нами витає
блакитна весняная мрія,
а в серці розкішно цвіте-процвітає
злотистая квітка – надія.
Понайбільше надія ця зв’язана у неї з видужанням, якого вона чекала від теплих країн:
я сили наберусь
служити країні
або не вернусь.
Найпотужніше звучить голос надії в поезії «Contra spem spero». По силі безпосереднього чуття, по експресії це, мабуть, найкраща річ у всій збірці. Сильною вона вийшла тому, що в неї вкладено найболючіші болі, найпекучіші рани Лесиної душі. Слідом за критикою ми звикли чути в цім вірші громадську ноту – так його можна й розуміти, – але в дійсності Леся говорить в ньому тільки від себе й про себе. Посилаючи братові в листі уривок з цього вірша, де мова йде про здіймання важкого каменя на круту гору, Леся зараз же після цього уривку питає його: «Як ти думаєш, чи підійметься? Гей, навряд, – не такий то камінь!.. Бо то, бачиш ти, я так думаю, що не минути мені ножа чи то кацапського, чи то німецького…» [Недруковані листи Лесі Українки, Червоний шлях, 8, 25]. Розпачливий крик: «жити хочу!» – це ж крик безнадійно хворої людини, якій лікарі провіщували неминучу передчасну смерть. Вона почуває, як на груди їй налягає вже смерть, як мла застилає світ, але непереможний потяг до життя, до сонця примушує серце битися дужче, і вона, всупереч логіці, покладає надії на те, що їй вдасться подолати люту смерть:
Так! я буду крізь сльози сміятись,
серед лиха співати пісні,
без надії – таки сподіватись,
буду жити! – Геть думи сумні!
Одначе таке біографічне, так би мовити, розуміння даного твору зовсім не виключає іншого розуміння, про яке ми згадували вище: деякі художні твори щодо змісту можна трактувати по-різному.
Переходячи міст надії, горе своє Леся хоче перебороти співом і прагненням подвигу. Проти грізних чорних хмар, що насуваються на неї, вона збирає чари слова, узброюючи свої пісні. І відважується, не чекаючи ранку, «серед мороку, бурі-негоди», пливти в хибкому човенці на море. Як зійде «сонце правди та згоди», її вже не буде – вона спатиме вічним сном. Власного щастя у неї нема, вона його і в мріях не бачить, але в серці в неї «іншії мрії» цвітуть. Щастя, на її думку, це – сон, а вона хоче не сну, а життя:
Для інших і доля, і щастя хай буде,
собі я бажаю не сну, а життя, -
хто зо сну прокинувсь, хай щастя забуде,
йому вже до щастя нема воріття.
Зрікаючись щастя, Леся йде на саможертву і в ній бачить найвищий сенс життя. Їй здається навіть, що вона до цього покликана, що це її місія. У сні з’являється їй ясна богиня фантазії й по темних хідниках веде її в якусь будову, де стоїть височенний орган. Це – «світовий орган», і доля судила так,
що тільки раз він має гук подати.
Страшний той гук, потужний і величний,
по всіх країнах має залунати
і перекинути світовий стрій одвічний.
Страшне повстане скрізь землі рушення,
і з громом упадуть міцні будови.
Великий буде жах, велике й визволення!
Тоді спадуть всесвітнії окови.
Богиня наказує їй порушити того органа не дужою, лиш смілою рукою, і гуком тим буде переможене всесвітнє зло, і вона здобуде щастя для землі. Але богиня попереджає, що світло правди засяє не для неї, що життя її загине, і ніхто навіть не згадає ні ймення її, ні діла. Поетка вагається – їй страшно вмерти зовсім, без слави, без лаврів, навіть без могили. Та вона перемагає свої вагання й вирішує, що вона мусить видобути страшний гук:
Хай я загину, та хай сяє мило
над людьми сонцем правда і надія!
Поява богині Фантазії, що керує творчим життям поетки і є ніби її совістю, дуже характерна для неї, як для людини, настроєної романтично. Богиня Фантазія у Лесі Українки – це те саме, що Геній або Муза у інших поетів, те що в Сократа – Даймоніум, у Данте – Беатріче, у Пушкіна – «шестикрылый серафим». Легкокрила богиня Фантазія – це чарівна сила, що в порожньому просторі будує світ, дає життя холодній хвилі, будить мертвих з їх вічного сну. Вона відкриває «світ злотистих мрій», з’єднуючи його веселкою з землею, вона світове сполучає з таємним. Іноді замість Фантазії виступає постать Генія, то темна, сувора й сумна, то прозора, лагідна й радісна. Але й Фантазія, і Геній (пізніше й Муза) Лесю зачаровують, гіпнотизують, накидають їй певні думки та настрої. Це та ж «непереможна деспотична мрія», що підчас напруженої боротьби з хворобою в Єгипті й на Кавказі не давала їй спати вночі, пила з неї кров.
Куди ж ведуть оці Фантазії та Генії поетку, що зріклася власного щастя? Вони ведуть її на подвиг. Подвиг мусить бути зроблений в ім’я людей, в ім’я життя, але поетка не зіллється цілком з ними, а стоятиме над ними, бо те життя, яким люди живуть, одштовхнуло її від себе, і воно її не цікавить. Подвигом мусить вона заглушати ту дисгармонію, той контраст, що з’явилися в її душі ще тоді, коли вона була дитиною. З суворістю аскета прямує вона до вищого ідеалу, що ввижається їй в формах не зовсім ще ясних – як «велике визволення», «світло правди» тощо. До віри в цей ідеал, до боротьби за його закликаються нею й інші, що марно нарікають на долю, схиливши в журбі чола.
Подекуди в цих закликах трапляються й народницькі нотки. Характерний в цьому відношенні вірш «Досвітні огні», що кінчається просвітянським гаслом: «До праці! до світла!» Громадські мотиви, мотиви боротьби починають поволі входити в репертуар молодої поетки, але в них багато ще романтичного, туманного, несерйозного. Щоправда, в сльози Леся вже не вірить і критично ставиться до тих мрійників, що ждуть з плачем години, коли кайдани з них спадуть самі. Вона знає, що кайдани ніколи самі не спадуть, що назад немає вороття, і тому радить братись краще до роботи й змагатись за нове життя.
Такі настрої в деяких поезіях загострюються, і звучить якась непримиримість в словах:
ці дві дороги перед нами стане…
Котра з цих двох нам судиться дорога?
Дарма! повстанем, бо душа повстане.
Те, що не має сили й не може боротися, повинно загинути. Так думає Леся про Крим, про цей чудовий богоданний край, що в неволі у чужих пропадає. Вона звертається до моря, щоб воно зібралося на сили, розігнало свої буйні хвилі й затопило цю нещасну країну. Тим, що руки опускають в зневір’ї, вона посилає прокляття:
Прокляття рукам, що спадають без сили!
Навіщо родитись і жити в могилі?
Як маємо жити в ганебній неволі,
хай смертна темнота нам очі застеле!
В зв’язку з мотивами боротьби уперше виникають в поезії Лесі Українки й мотиви соціальні та національні. Було вже зазначено, що вона зріклася власного щастя й віддала себе в жертву для блага всього людства. Навіть слава її не приваблює. Як каже співець у «Місячній легенді»:
Не для слави, – для вас, мої браття,
я свій скарб найдорожчий ховав.
Споглядаючи красу моря, Леся питає саму себе: де і в чому щастя, любов і надія? Може, в небі високім? а, може, в глибокім морі? -
Ні, думко! Даремне в світовім просторі притулку шукати,
в безодню дарма поринати.
Любовь і надія не в зорях, не в морі, -
між людьми поради питати!
Цікаво, що ця строфа укупі з двома сусідніми в примірникові Лесі Українки закреслена. Очевидно, в цей час Леся не надавала ще серйозного значіння тому переходові від квіток, зірок та соловейків до людей і життя, який у неї допіру розпочався [Можливо, що ці три строфи викинуто просто тому, що вони з технічного боку були слабі. Принаймні, в останньому з наведених нами рядків слово поради закреслено, а над ним надписано: їх треба. Значить, Леся їх виправляла. На берегах проти цих трьох строф олівцем написано: геть].
Соціальні теми в першій Лесиній книжці тільки намічено. Інакше не могло й бути, як взяти на увагу молодий вік письменниці. Зводячи свій погляд на небо, вона не шукає в ньому нових зірок, – «братерство, рівність, волю» бажає вгледіти вона крізь чорні хмари – ті три величні золоті зорі, що людям сяють безліч літ. Про соціальне значення поезії говорить Леся в «Місячній легенді». На соціальну тему написано поезію «В’язень», але від неї аж надто тхне сентименталізмом. У в’язниці сидить і нудьгує самотній в’язень. До нього приходить молода дружина з дитиною, яка кукукає до татка, гадаючи, що він жартома сховавсь за ґрати. Дружина розповідає чоловікові про своє лихо, про злидні, про те, що в неї за борг продали останню корову, і гірко, розпачливо ридав. В’язень дав дитині скоринку невільничого хліба й прощається. Останній рядок: «Навіщо ми побралися з тобою?» зовсім мало гармонує з соціальною темою поезії.
Соціальних питань торкається Леся в вірші «Коли втомлюся я життям щоденним», який має утопічний характер. В уяві її малюється картина майбутнього. Старий дідусь у тихім ріднім колі навчає своїх онуків, править байки про давнину, про те, що діялось колись. З оповідань дідуся видно, що минуле – це страшна казка, дикі часи. Світ здавався людям темницею, бо там народ народа запрягав у кормигу, а на вільне слово кувалися кайдани.
Півроду людського не звано людьми,
затято йшов війною брат на брата.
Діти соціалістичного майбутнього не знають, що таке війна й геройство, багатство й убожество, ученість і простота, і дід пояснює їм, що війною в ті часи звалося братовбивство, а геройством – кроволиття; що убожеством була там смерть голодна, а багатством – награбовані маєтки; що під простотою розуміли тоді темноту безпросвітню, а під ученістю – непевне блукання.
Бездушну помсту звано правосуддям,
а самоволю деспотичну – правом.
Всім гордим-пишним честь була і слава,
зневаженим-ображеним – погорда.
Якби погасла маленька іскра братньої любові, що тихо горіла в деяких серцях, нещасний люд, напевне, загинув би.
Але та іскра тліла, не вгасала і розгорілася ясним багаттям – на світі стала світла соціалістична влада.
Оце і все, що підходить під категорію соціального. Не краще справилася Леся і з темами національними. В порівнянню з попередниками, напр., Шевченком, Франком, це, безумовно, крок назад. Нема внутрішньої сили, є тільки бляшаний пафос, патріотичне квиління. Свідомо на першому місці збірки поставлено патріотичного гімна:
До тебе, Україно, наша бездольная мати,
струна моя перша озветься,
і буде струна урочисто і тихо лунати,
і пісня від серця поллється.
Пісня має літати по широкому світі й шукати долі. Полине за синє море, за гори, літатиме в чистому полі, здійметься до неба і, може, спіткає долю. І, може, доля тоді завітає до нашої рідної хати. В кінці до України прикладаються такі самі епітети, як і спочатку – мила, кохана, безталанная. Пізніше Леся ніколи не зважилася б так сказати, але тепер говорить, тому що це вона говорить не своє, а чуже.
В поезії «Співець» та сама патріотична тема. Поетка протиставить себе соловейкові, що залишає вродливу троянду й летить у вирій. Вона ніколи цього не зробила б:
Та хоч би й крила мені солов’їні
і воля своя,
я б не лишила тебе в самотині,
країно моя.
В такому ж дусі складено дитячого віршика «Мамо, іде вже зима». Патріотом тут виступає якась «пташина сивенька», що не боїться морозу й не залишав на зиму рідної країни.
Невеличка поема «Самсон», написана на біблійну тему, характерна тим, що в ній центральною фігурою є не Самсон, а Даліла. Даліла не підкуплюється філістимлянами, як про те оповідає «Книга суддів», а мстить сама за рідний край – вона патріотка. Самсон у Лесі вийшов блідшим за того напівгумористичного, напівтрагічного героя, якого ми знаємо з Біблії. Взагалі вся поемка конвенціональна й несамостійна. Написано «Самсона» підо впливом материної «Дебори», що друкувалася р. 1887-го в альманахові «Перший Вінок». Лесин твір видався кращим, аніж твір Олени Пчілки, що відзначила й тодішня критика [Див. І. Франко. Леся Українка. Літературно-науковий вісник, 1898, VII.].
Просвітянським патріотизмом пересякнена й слабенька поезійка «На роковини Шевченка». «Наша рідна хата», «наші українці», «своя вбога нива», «рідні перелоги» – ось ті образи, що ними орудує поетка. Шевченка вона приймає тільки як національного поета, – про соціальне значення його поезії – ні слова.
чужії пороги,
орать будем свої ниви,
рідні перелоги.
Пізніше, як Леся ввійшла у другу фазу своєї творчості, їй не раз закидали, що вона нічого не пише про своє рідне. В збірці «На крилах пісень» є один вірш, написаний на «рідну» тему – «Ой високо сонце в яснім небі стало», – але це, мабуть, чи не найгірший вірш у всій книжці. Тут вона переспівує Шевченка-романтика, згадуючи й «давню славу», і «козацькую волю», і «тяжку недолю», і «турецьку неволю» – всі атрибути народно-романтичної думи-поеми.
Взагалі можна сказати, що в першому періоді своєї літературної діяльності Леся не дуже часто забігає в екзотичну далечінь – їй любі рідні проліски, дрібний ряст, і за них питається у неї панянка, заходячи в магазин квіток. А згодом їй потрібні будуть гіацинти, нарциси, рожі, запашні азалії, конвалії свіжі… Тільки в кінці життя, перед смертю, затужить вона знову за рідними волинськими лісами.
Потяг до екзотичного у Лесі щойно позначається. Вона передчуває, що їй доведеться полинути в далекі світи, щоб принести відтіля цілющої живої води, і тому вона не втинає крил сизокрилій голубці. Ця цілюща вода оживить її серце, коли до його приступить невсипуща журба:
Хай же та мрія із думкою вкупці
лине в незнані світа, -
крил не втинай сизокрилій голубці,
хай вона вільно літа!
Так закінчує свою пісню Леся, передчуваючи далекі мандрівки в незнані, екзотичні країни.