Початкова сторінка

Леся Українка

Енциклопедія життя і творчості

?

Перші поезії

Михайло Драй-Хмара

Літературний хист Лесі Українки розвивався ступнево. Межи першими її ліричними спробами та останніми драматичними творами – «дистанция огромного размера». Але до вершин творчості Леся дійшла не швидко – це був тернистий шлях шукань та впертої щоденної роботи над собою, над словом. Тому ми не сказали б, що Леся до тих письменників належить, що «відразу, з найпершими ж своїми творами, знаходять себе, своє правдиве призначення й шлях, і дальша їх путь – то просто лінія аж до апогею творчості [Акад. С. Єфремов. Коцюбинський. Критично-біографічний нарис. К. 1922, стор. 74]. Такої простої лінії в розвитку Лесиного поетичного хисту ми не бачимо – це ті ж зигзаги, якими йшов Коцюбинський, поки не вибрався на власний шлях. З самого початку у Лесі, як і в Коцюбинського, власного шляху не було – вона наслідує то Гайне, то Мюссе, то Шевченка, то свою матір, то Старицького і тільки в кінці 1890-х та в 1900-х роках починає поволі емансипуватися, знаходячи свою власну, самостійну стежку. В 1900-х роках Леся кидає чисту лірику й переходить до драматичної форми.

Всього, що дала Леся за час своєї літературної діяльності, ми ще й досі не маємо. Дещо знайдено зовсім недавно. Так, напр., В.Поліщук в «Червоному шляху» за 1923-й рік умістив п’ять Лесиних, здається, ще недрукованих творів, узятих ним в Катеринославі у Євг. Єфремова. Це – «Примара», «Полярна ніч», «Години праці», «Ось уночі пробудились думки» й «Калина» [Див. Червоний шлях, 2, стор. 1-6 та 3, стор. 50-51]. Б. Якубському вдалося дістати від К.Квітки та С.Єфремова дві невеличких поезії – «Переспів» та «Дим» в рукописах, що ще невідомі нашому письменству [Див. Б. Якубський. До долі творів Лесі Українки. Червоний шлях, 2, 296.]. Вони ще й досі не видрукувані. Як передавав нам Квітка, деякі рукописи, певно, є в Хуторської, з якою Леся приятелювала, перебуваючи в Єгипті. Сам же Квітка має кілька рукописних речей, ще ніде не публікованих. Можна сподіватися, що згодом з’явиться ще чимало Лесиних творів, які знайдені будуть в процесі виучування її літературного надбання. Тому говорити детально про розвиток поетичного хисту у нашої письменниці, може, ще й зарано, але намічати основні пункти цього розвитку, безумовно, можна.

Почала писати Леся дуже рано. Коли їй було всього 12 років, вона вже друкувалася в галицьких часописах. Уперше друковані вірші її зустріваємо в «Зорі» за 1884-й рік. Крім того, містила вона свої твори в «Народі», в «Дзвінку», в «Буковині», в «Бібліотеці для молодіжі», в альманахові «Перший Вінок» та в інших часописах і альманахах. Пізніше Леся друкувалася в таких журналах, як «Життя й слово», «Літературно-науковий вісник», «Нова громада», «Дзвін», «Рідний край» тощо.

Майже всі свої ліричні твори молодих років, за невеличким тільки винятком, видала Леся в збірничку «На крилах пісень», що вийшов у Львові р. 1892-го. Як привітно була зустрінута ця книжечка в родині Старицьких, ми мали вже нагоду говорити. Пригляньмося до неї ближче.

Леся розвинулася інтелектуально раніше, ніж розвиваються звичайно люди. Імпульсом до цього була її самотність, що рано будила в ній «думи глибокі», критичне відношення до людей і життя. Вона сама це спостерігає, прирівнюючи себе то до первісночки білої, то до дзвінких потоків на провесні, то до жайворінка, що рано співати починає.

Завдяки такому ранньому виступові на літературній ниві, Леся вносить в свої вірші багато, як каже Франко, «дитинячої імпресіоністики». З технічного боку такі перші спроби пера, як «На зеленому горбочку», «Літо краснеє минуло», «Мамо, іде вже зима», «Тішся, дитино, поки ще маленька» та й багато інших, є надто примітивні речі.

Переспівування старих романтичних тем та вживання конвенціональних форм взагалі характерно для Лесиних поезій в першу добу її творчості. Свою «Місячну легенду», названу спочатку просто поемою, пізніше вона хоче назвати романтичною поемою, підкреслюючи цим словом те, що її дійсно характеризує. Про це ми довідалися з приписки, зробленої на власному її примірникові збірки «На крилах пісень» [Примірника цього дістали ми від К.В.Квітки. Належить він зараз матері поетки Олені Пчілці. Поправки та зміни, що знаходимо в цій книжці, робилися Лесею, а почасти й матір’ю її, очевидно, перед тим, як мало вийти 2-ге київське видання цієї збірки, бо частину їх дійсно внесено в це видання. Щодо згаданої приписки: перед словом «поема» написано олівцем «Романтична» – потім закреслено]. В поемі цій аж надто багато цього наївного, запізненого романтизму. В першім, напр. розділі, що всього з 8-ми строк складається, подибуємо і «сни золотії», і «мрії барвисті», і соловейка, і «тіні химернії», і місяченька, що додолу спускає «мов струни ті проміні срібні», і «таємну млу», і «янгола величного з зорею на чолі», і «голос надземний», і «гімни небесні» – увесь репертуар романтично настроєної ліри.

Леся сама ще не вірить в свою силу. Пісні її здаються їй несміливими, тихими. Вона сподівається, що знайдеться десь інша кобза, що гучно озветься на її негучні співи.

І, може, заграє та кобза вільніше,

ніж тихії струни мої,

і вільнії гуки її

знайдуть послухання у світі пильніше.

Та кобза буде гучна, та тільки щиріше від її тихих струн вона лунати не зможе. Леся була завжди щирою, але пізніше для щирого почуття вона знаходила й щире слово – тепер же ще слово це, позичене, а не видобуте з серця, звучить напівфальшиво.

Очі Лесині, як і можна було сподіватися, звернені не до майбутнього, а до минулого. Щастя вона, ще зовсім молоденька дівчина, вбачає не в теперішньому, а в минулому, зве це щастя «колишнім», згадує його: «Ох, милий був сон!» І співає на давні мотиви – про кохану любку, що їй «білії лелії» сняться, та про коханого друга, що бачить «червоні рожі» ві сні. Квітки мають символічне значення: лелія біла – то квітка чистої та любої надії, червона рожа – то квітка кохання та розкоші. Перед нею «легенько» снуються «красні мрії» – «невиразні, але чарівнії». І бажає вона, споглядаючи світ через віконце, тільки одного – сісти в мале човенце й пливти далеко на схід сонця золотим шляхом. Про «страшні вітри», про «підводнії каміння» вона навіть би не згадала. Та й нащо згадувати, коли перед нею леліє країна «вічного проміння»?

«Невільная думка» у Лесі ще мовчить, мов пташка, замкнута у клітці – вона приборкана тугою, прибита жалем. Поетці хочеться, щоб її думка-пісня була вільною, щоб вона грала як вітер, шуміла як той шум, що круг човна вирує – але для чого? Ясної мети ще немає. Вона сама знає, що вітер лишається без відгуку, а шум тільки на хвилиночку чарує погляд. Це – шум для шуму, грання для грання. Найбільше, на що може спромогтися Леся, це разом заплакати з тим, хто сльози ллє з тяжкої муки. «Пророчої науки» в неї ще нема.

Я йду шляхом, пісні свої співаю,

та не шукайте в них пророчої науки, -

ні, голосу я гучного не маю!

Коли ж хто сльози ллє з тяжкої муки,

Скажу я: «Разом плачмо, брате мій!»

З його плачем я спів з’єднаю свій.

Вона ще вірить в силу сліз, думаючи плачем допомогти чужому горю. Говорять, що сльози матери проймають і тверде каміння, – невже ж найщиріші її дитячі сльози не мають ніякої сили? Їй здається, що мають. А згодом ці сльози висохнуть, сама вона сміятиметься з тих, що плачуть, і замість сліз у неї в серці вибухне гнів – тільки згодом. З Лесиної біографії ми вже знаємо, що саме привело її на романтичний шлях. Вона жила відокремленим, самітним життям і звикла більше до книжок, ніж до людей. Читання романів та оповідань з лицарського життя надзвичайно розвинуло в ній фантазію, і вона стала мрійницею. А самітне, відірване від соціального оточення життя викликано було в великій мірі її тяжкою недугою.

Про цю свою недугу Леся іноді згадує і в віршах, здебільшого не просто, а посередньо. Ми вже мали нагоду зупинятися на її елегії «До мого фортепіано», де вона змальовує болючий для неї момент розлуки з інструментом. І в тому віршові (Rondeau), якого вона братові надсилала, є також натяки на недугу, вже ясніші. Вона тут скаржиться, що весняні квітки розквітли в гаю не для неї, що вона не бачить весняного раю. Коли ми пригадаємо собі одну фразу з того листа до брата, де цього вірша вміщено – «Я ще ні разу не була у гаю» – та той стан здоров’я, в якому вона писала його, «липкі кайдани» і т.і., то для нас буде ясно, чому весняні квітки розквітли не для неї. Тут романтизм Лесин ближче нахиляється до життя й став, так би мовити, його продухвиною. У вірші «Заспів», що ним розпочинаються «Кримські спогади», думку про нещастя в зв’язку з недугою висловлено найяскравіше. Згадуючи Крим, Леся каже, що вона прожила там не один день, але не була щаслива й на годину.

Та я за те докірливого слова

тобі не кину, стороно прекрасна!

Не винна ти, що я не маю долі,

не винна ти, що я така нещасна!

Характерно, що цей вірш не попав у 2-ге київське видання «На крилах пісень». Очевидно, Леся не вмістила його туди через надто автобіографічний характер його [В примірникові Лесі Українки цього вірша закреслено олівцем, а на берегах приписано – не треба]. Самотність, викликана недугою, почувається уже в першій Лесиній книжці. Акад. Єфремов поезію Лесі Українки навіть називає «поезією самотності» [С.Єфремов. За рік. 1912. К, 1913, стор. 281.]. У вірші «Зоря» Леся оспівує «одинокую зірку ясную», що горить самотньо крізь темноту. Зірка ця – сама вона.

Гордий промінь в тієї зорі,

та в нім туга палає огниста,

і сіяє та зірка вгорі,

мов велика сльоза промениста.

Чи над людьми та зірка сумна

променистими слізьми ридає?

чи того, що самотна вона

по безмірнім просторі блукає?

Туга, самотність приводять Лесю, як і Пушкінського поета, до природи — «на берега пустынных волн, в широкошумные дубравы». Якщо прийде журба, то не думай рознести її у бучних веселощах, не йди в пишний дім, де бринить музика, і в людську течію не важся йти, бо там твоє горе не розійдеться, -

Краще йди в темний гай, у зелений розмай,

або в поле, де вітер гуляє,

на дозвіллі із лихом собі розмовляй,

може там його вітром розмає.

Співець у «Місячній легенді» іде поради шукати до діброви, «до темного смутного бору». Сама поетка в одному вірші звертається до природи, як до матері, і промовляє до неї в якомусь молитовному екстазі:

Натуро-матінко! Я на твоєму лоні

дитячі радощі і горе виливала

і матір’ю тебе я щиро звала,

з подякою складаючи долоні.

Найближчою для Лесі була волинська природа:

Ой, чи так красно в якій країні,

Як тут на нашій рідній Волині!

Від’їжджаючи з Волині до Криму, Леся прощається з нею, як з «рідним куточком», і з сумом залишає соснові бори Славути і «Случі рідної веселі береги». З великою любов’ю говорить вона й про Поділля. Але у всіх цих віршах не відчувається справжня природа чи то Волині, чи Поділля – замість Волині можна поставити Поділля або щось інше і навпаки. Скрізь тут природа ідеалізована, змальована в якомусь народно-Шевченківському стилі. Це ні більше, ні менше, як звичайні трафарети, що подибуємо їх у письменників народно-романтичної школи. Для волинської природи нічого характерного, крім борів Славути та берегів Случі, не знаходимо – все той самий тут місяченько, садочок, біленькі хатки, соловейко, яких можна побачити не тільки на Волині, а й на Київщині, і на Полтавщині, і де хочете. Теж саме й з Поділлям. Описуючи його, Леся ніби йде слідом за трафаретною народною піснею:

Он ярочки зелененькі,

стежечки по них маленькі

перевиті, мов стрічечки,

збігаються до річечки.

Річка плине, берег рвучи,

далі, далі попід кручі.

І тут, при описові Поділля, ті ж самі, спільні для кожного українського села, прикмети – весела балочка, хати, садами вкриті, тополі, золоті лани, ярочки, річечки і т. п.

Описуючи чужу природу, Леся також тримається твердо за романтичний шаблон, зв’язуючи ті чи інші малюнки її з відповідними народними легендами. Так, приміром, пишучи про «Чортові сходи» в Криму, вона наводить народний переказ про злих духів, які, як кажуть люди, по цих сходах спускаються. В Байдарах вона вбачає таємний загублений світ, наземний рай, що його так давно шукають наші мрії і т.д., і т.д.

Трапляються у Лесі й описи моря, яке вона дуже любила. Це – Чорне море, коло кримських берегів, де їй часто доводилось бувати. Леся вміла цінити живописну його красу: «Ранок сьогодні був чудовий і море розкішне, – пише вона в одному з листів до матері, – синє, рожеве, зелене, опалове, яке хочеш, а тепер чудова місячна, тільки дуже холодна ніч, і я не одважуюсь піти подивитись на море, хоч воно, певне, цікаве, таке як учора» [Недруковані листи Лесі Українки до матері. Червоний шлях, 6-7, 189]. Але в віршах море виходить у неї занадто блідим – до тих художніх зразків, що їх дали Жуковський, Пушкін, Шевченко, Леся не піднеслася. Море не настроює Лесиної душі на бунтівливий лад – навпаки, воно заспокоює, заколисує її:

Тихе море спокою навчило

невгамоване серце моє.

Зливаючись з морем, поетка забуває і щастя, і горе – все наземне і нічого не хоче бачити на світі, –

Тільки бачить осяйну долину

і губитись в прозорій блакиті.