Поетичні пошуки
Михайло Драй-Хмара
І тепер, як і в ранній молодості, Леся не пориває ще зв’язку з витворами романтично настроєної душі. Раніш це були Фантазії, Генії, – нині – Муза. І пізніше, навіть в останні роки життя, не розлучається вона з ними. В листі до матері від 20 грудня 1911 р. пише вона:
«Тоді, як лагодила ту посилку, хотіла тобі одну невеличку річ переписати, та тоді якось не стало сили, а потім я подумала, що воно якесь наче фельєтонне (зветься «Музині химери», тема – що Муза ніколи не хоче робити того, що мусить, а тільки те, що забагнеться). Воно вже років три як написане, та все вилежується» [Недруковані листи Лесі Українки. Червоний шлях, 8, 242].
Без Музи, без самовнушення поетка жити не може, особливо тоді, як обгортає її туга, як болить голова, як стіна й стеля гнітять мов темниця. З «липких кайданів» простягає вона руки до своєї чарівниці молодої Музи, гордої та смутної, до тихої жалібниці-порадниці:
серед цього безкрайнього лиха.
Це лихо її, мов туман восени без краси-блискавиці, без грому, без раптового вихору буйної весни. Навіть Муза боїться сюди вступити, в цей осінній туман, і кличе здалека: «Встань і за мною ходи тим шляхом, що сіяє сріблистий». Муза зве поетку своєю вихованкою й вабить та кличе її полинути з нею до зірок.
До Музи звертається вона й тоді, коли її перемагає ворожа сила. Але часто-густо буває так, що Муза з’являється їй не як порадниця, не як посестра, а як цариця, що бере її в полон і веде за собою мов бранку. Тоді поетка зве її безжалісною владаркою, що осліпила їй очі згубливим своїм промінням, одурила її серце, привабивши маревом щастя. Іде вона, бранка-невільниця, в тріумфальному ході гордої цариці, і дзвенять її кайдани. Даремно хотіла вона почепити свою арфу на плакучих вітах смутної верби й дати велику присягу, що ніхто в світі не почує її невільничих співів. Безжалісна Муза глянула на неї владним поглядом, і серце бранки затремтіло, вона все заспівала гордій цариці, заспівала й те, чого зроду нікому, навіть самій собі, не хотіла казати вголос. Проте ж і такої провідниці не проклинає поетка, а вітає її, мов гладіатор перед смертю:
Радуйся, ясна царице, бранка вітає тебе!
Її вже не страшить ніщо – ні те, що ясна блискавиця, вхоплена нею з хмари, згасне миттю мов метеор, ні те, що в неї не стане сили, ні те, що вогонь обпалить їй крила, і вона впаде, неначе камінь, що зірвався з кручі, у темні води, в холодну тишу. Однаково благає вона винозору Музу, щоб та взяла її з собою й щоб вони линули разом.
Іноді поетка сперечається з Музою, критично переглядаючи пройдені нею шляхи. Муза заохочує її до весняних співів про квіти, про кохання, але поетка, що пережила вже цю поетичну фазу, одмовляється від таких незграйних співів. А вже зовсім не до сподоби їй запропоновані Музою «підківки іскристі, дівки танцюристі»:
Ми, Музо, не щиро цю пісню співали,
мені вона завжди чужая була,
в той час, як навколо усі танцювали,
я тільки таємнії сльози лила.
Нарешті, Муза нагадує поважні співи про те, як умирає на війні герой, як він згоджується серед бою лягти головою, аби не впустити корогви. Але й цієї пісні не хоче співати поетка, бо вона двосічна, мов зброя – будить одвагу і разом з тим завдає жалю. Ображена Муза хоче порвати останню струну, та поетка стримує її, кажучи, що скоріше серце в неї раптово загине, ніж у Музи порветься остання струна. Тепер вона отруєна злою журбою, тепер її співи заснули, оковані зимовим сном, але прийде весна, і вони знову загоряться вогнем.
Часом місце Музи заступає Зоря, часом – Перелесник, але значення їх однакове: Зоря світить поетці через лихі тумани, через велике горе, прокладає ясний шлях через бурхливе море і чарує новою надією втомлені очі, а Перелесник речами любими затруює їй серце і поцілунками виймає з неї душу.
І Фантазія, і Геній, і Муза, і Зоря, і Перелесник – це ті образи, що в них поетка втілює творчий процес поетичної думки. В тісному зв’язку з ними стоїть проблема слова. Колись ще Франко назвав Лесине слово «грімким і гострим як сталь» [І. Франко. Леся Українка. Літературно-науковий вісник, 1898, VII, 23]. В ньому немає проповіді, хоч воно й урочисте, в ньому немає сентенції, хоч за ним і почувається величезна моральна сила. Сама Леся називає свої слова блискавицями, що з туги народились. І не дивується, що вони не линуть угору, мов жайворонків спів, не розсипаються дзвінким дощем над чорною ріллею, не грають танцюристим колом, мов ті листочки, що зриває буря. Слово, коли воно не фальшиве, завжди адекватне з тими переживаннями, що хвилюють душу людини. То тільки в казці виростає калина з убитого й чарує всіх людей дивною сопілкою, то тільки в казці умирає лебідь не з криком навісним, а з любим співом. Слово, що повстало з туги, – це хижа птиця, що б’є чорними крильми і ранить, як тільки поетка хоче її приборкати силоміць. На слово вона не вміє накласти маски, не може вбрати його в ясну одежу, тим більше не може закувати його в кайдани. Воно вільне й непокірне. Нема від його потіхи смутним, нічого лагідного в ньому нема. Зроджене від туги й розпачу, воно мститься за окритий жаль вогнем, отрутою, двосічним мечем туги. Коли воно страшне для людей, то хай пролетить одиноко, як вихор через море ледове. Не треба йому ні сліз, ні співчуття – йому треба тільки волі й простору.
Період в літературному розвиткові Лесі Українки, про який ми зараз говоримо, є період шукання. Вона почуває, що час квіток, зірок та соловейків минув, що треба шукати якихось інших слів та образів, щоб відбити ритм життя. В цей час вона пробує йти найрізнороднішими шляхами – пише оповідання, поеми для дітей, виступає як публіцистка, перекладає наукові твори. Це свідчить про те, що вона хоче наблизитись до життя, хоче пізнати його. Очевидно, вона наблизилась до нього і пізнала його, але пізнання це не дало їй радості, бо скрізь вона бачить невільників, рабів з похиленими головами, які не тільки не мають сили підняти меча проти гнобителя й тирана, а навіть не можуть сказати непокірного слова. І от поетка береться сказати те непокірне слово, бажаючи прометеїстичним поривом перемогти темні сили, піснею заглушити брязкіт кайданів. «Жива творчість, – каже Євшан, – стає одним із средств боротьби, могучою зброєю в обороні всього, що святе чоловікові, – стає громадською силою» [М.Євшан. Fiat ars! Українська хата, 1913, X, 611]. Леся Українка, озброївши своє слово, посилає його в бій проти інертного українського суспільства. Вона хоче, щоб слова її вражали людей, різали, навіть убивали.
і напоїла кров’ю свого серця,
щоб ви лилися, мов отрута млява,
і посідали душі, мов іржа.
Промінням ясним, хвилями буйними,
прудкими іскрами, летючими зірками,
палкими блискавицями, мечами
хотіла б я вас виховать, слова!
Щоб ви луну гірську будили,
а не стогін, щоб краяли,
та не труїли серце,
щоб піснею були, а не квилінням.
Вражайте, ріжте, навіть убивайте,
не будьте тільки дощиком осіннім,
палайте чи паліть, та не в’яліть!
Занадто палкою була пісня Лесі Українки, як сама вона признається в вірші «На вічну пам’ять листочкові, спаленому приятельською рукою в непевні часи». Вона хотіла сховати її в серці, та тісне було для неї серце – не могло воно вмістити тих гарячих, невтримливих слів. Мов слова зловісного пророка Єремії, що провидів, як гнитиме народ у ворожій тюрмі, її слова напоєні кров’ю й сльозами, і їх, як і плач пророка, почують найдальші нащадки.
Найдальші нащадки почують, але не почують ті, що несуть на шиї невільницьке ярмо, що стогін їх чує поетка. В хворих примарах ввижається їй смерть. Вона почуває, як умирає її душа. Чорним серпанком жалібниці-мрії покрили їй очі, померкнув світ, і залунали над нею жалібні скарги її покинутих пісень. Вони вернулись плакать на могилі палкого серця, яке носило їх. Милими гостями були вони між людьми, але за своїх не прийняв їх ніхто.
Леся добре знала, що являє собою слово поета як соціальний чинник. Вона свідома була тих великих завдань громадських, що стоять перед кожним художником слова. Бачучи, як холодно зустрічають її пісні, вона причини цього шукала не в читачах, а в самій собі, і всю вину складала на себе й на своє, як їй здавалось, не тверде слово. Відсіля її безнастанні болі, повсякчасні страждання – відціля т.з. мука слова:
Слово, чому ти не твердая криця,
що серед бою так ясно іскриться?
Чом ти не гострий, безжалісний меч,
той, що здійма вражі голови з плеч?
Свою щиру, гартовану мову вона готова видобуть з піхви, але ж вражого серця вона не проб’є нею – тільки зранить своє. Вигостривши свою зброю, вона почепить її при стіні на втіху іншим, собі – на смуток. Хай же слово її стане мечем в руках майбутніх невідомих братів, що сміливо виступлять проти тиранів! Скільки соціальної правди в цих словах! Це могла сказати тільки та людина, що всіма фібрами своєї душі відчувала стогін і ридання поневоленого люду:
Слово, моя ти єдиная зброє,
ми не повинні загинуть обоє!
Може в руках невідомих братів
станеш ти кращим мечем на катів.
Брязне клинок об залізо кайданів,
піде луна по твердинях тиранів,
стрінеться з брязкотом інших мечей,
з гуком нових, не тюремних речей.
Месники дужі приймуть мою зброю,
кинуться з нею одважно до бою…
Зброє моя, послужи воякам
краще, ніж служиш ти хворим рукам!
Такі думки висловлювала, такі слова говорила Леся Українка в ті «глухонімі» часи. Вона знала, що пожар її серця не збудить у ній тієї сили, що розбиває Бастилії тиранів, що визволяє з кайданів волю – він збудить тільки слова. Проте ж не могла вона мовчати. Немов яке прокляття лежало на ній, що вона мусила тугу зустрічати словом. Коли б те слово могло збудити луну й розтроюдить рани в серцях людей, що поросли мохом; коли б воно ударило перуном в заспані серця, захмарило соромом спокійні чола й усім нагадало, що борця жде зброя; коли б та зброя здійнялась до бою й загомоніла, – тоді слово таке замовкло б уже само собою.
Відціля ясно, яке значення мала для Лесі Українки поезія. Вона не була для неї «возвышающим обманом», як для Пушкіна та багатьох інших поетів, не була тим блакитним туманом, що закриває очі поетові, відокремлюючи його від життя. «Низкие истины» ставила вона вище від цього «обмана» й твердо вірила в правду свого ідеалу, в правду соціального й національного визволення людства. Це не була просто поезія, – це було розбуджування мертвих, дарування життя «сущим во гробах». Це був той огонь, що мав спалити мури великої тюрми народів і разом з тим випекти старі, заіржавлені душі у покірних, затурканих і приголомшених невільників-рабів.
Леся не розрізняла поезії й життя, а органічно їх поєднувала, вбачаючи й найвищий сенс в наближенні поезії до життя й життя до поезії. Поезія не була для неї якимсь малопотрібним додатком до життя, якого при нагоді можна й відкинути, але не мала вона для неї й абсолютного значення, яке надається їй жерцями т. зв. чистого мистецтва, що викинули гасло: мистецтво для мистецтва. В поезії вбачала вона складову частину творчого життя землі. Правда, пізніше вона напише на своєму прапорі «Pereat mundus – fiat ars!» і буде боротися з такою громадського думкою, але це не значить, що вона стане формалісткою й відмежується від людей і життя. Цим вона не суперечитиме життю, бо в цім виступі є елемент боротьби, а де боротьба, там і життя.
Значення поезії в індивідуальному й громадському житті найяскравіше виявлено в поемі «Давня казка». До казок і червоних легенд Леся звертається тому, що світ проти них здається їй блідим. В стародавніх легендах немає справедливості, але там річ іде про жертви, про криваві події, про боротьбу, і тому-то вони так приваблюють нашу поетку. В «Давній казці» бачимо ту саму тему, що її раніше розробляла Леся в «Місячній легенді», а пізніше – в драматичній поемі «У пущі». Поезія – це вислів внутрішнього голосу поета, якого ніщо не може спинити. Не в писанні серенад на честь гордої панни Ізідори і не в підбадьорюванні війська полягає суть поезії, – головне її завдання – служіння людству:
про страшні народні рани.
За цю ідею й гине виведений у «Давній казці» поет. Він і в тюрмі не залишив свого вільного співу, в якому ганьбив графську сваволю і яким підбурював людей до повстання. За цей тюремний спів він мусів і головою накласти. Але залишилися по смерті його молодші поети, що взяли собі у спадок всі його пісні. В країні знялося повстання, графа Бертольда люди вбили, й заспокоїлися гадаючи, що більше неволі вже не буде. Та після Бертольда зостався молодий його нащадок, що перейняв пиху й маєтки свого попередника. І межи нащадками поета та графськими нащадками точиться безнастанна боротьба:
І тепер нащадки графські
тюрми міцнії будують,
а поетові нащадки
слово гостреє гартують.
Проти діла соромного
виступає слово праве -
ох, страшне оте змагання,
хоч воно і не криваве!
А коли війна скінчиться
того діла й того слова,
то скінчиться давня казка,
а настане правда нова.
Виступ «правого слова» проти «соромного діла» – ось у чому полягає соціальне значіння поезії, ось в чому головний зміст поеми, стисла форма вірша якої, яскравість образу та легка іронія так нагадують Гайне.