Шлях до самостійноі творчості
Михайло Драй-Хмара
В кінці 1890-х рр. та на початку нового століття Леся поволі виходить на самостійний шлях. Р. 1898-го Франко пише про неї, що вона « першу добу свойого розвою, її талант тільки що отрясся з повивачів тої несамостійності, що путає кожного поета при перших його кроках» [Ів. Франко. Леся Українка, Літературно-науковий вісник, 1898, VII. 6]. Перший цей період тягнеться більш як 10 років, і протягом нього перейшла Леся, як каже Франко, «від дитинячої імпресіоністики до широкої ідейності і могутнього пристрасного огню» [Там само, 8].
За цей час українська інтелігенція набралася трохи сили. Влилися в неї нові, свіжі кадри молоді, що мала певні переконання й охоче бажала працювати. Розпочалася навіть практична робота по освіті народу. Проте ж режим не мінявся, і серед інтелігенції сталося роздвоєння: одні жадали рішучих змін, інші були пасивними. Леся належала до перших. Як чесна громадянка, вона не могла спокійно дивитися на соціальне й національне поневолення народу, вона мучилась, протестувала і, чим могла, допомагала відродженню країни. Тому-то в 2-й період літературної діяльності її твори на громадські теми звучать особливо сильно й виразно.
За ці 10 років виріс і її талант, і був уже він не позичений, а власний. В першій Лесиній книжці чимало трапляється ще наївного, туманного й невиразного й щодо змісту, й щодо форм. Друга й третя книжки – це поворот до ясно окресленої ідеї, до справжньої мистецької форми. Кажу, тільки поворот, бо й тут бачимо іноді упадочність, шаблон і манеру. Леся ще не загартувала свого духу, не перемогла себе остаточно, а в стані її здоров’я відбувалися від часу до часу важкі кризи. І той болючий контраст, що ми його спостерігали в дитинстві і в найраніший період творчості, – він ще живе й досі. Описує Леся весну – веселу, щедру, милу. Все ожило, все загомоніло – тільки вона, як і раніш, хворіє й сумує:
Співало все, сміялось і бриніло,
а я лежала хвора й самотна.
Я думала: «Весна для всіх настала,
дарунки всім несе вона ясна, -
для мене тільки дару не придбала,
мене забула радісна весна.
Не один добрий друг потішає її в недолі, даючи пораду не журитись в такій пригоді, бо ж іншим ще гірше буває. Ця ганебна людська розвага, ця думка: «Адже іншим ще гірше буває» болючіша для неї, ніж болі й тісна неволя:
Та які це слова і даремні й нудні,
хоч порадники щирі й охочі,
Якби знали ці люди, які-то сумні
дні без сонця, без місяця ночі!
Немов Іфіґенія, покірна грізним, суворим законам Мойри, сидить вона перед скупим багаттям Артеміди – «недужа тілом і душею хвора», – а десь, в далекій від неї Арголіді буяє життя, цвіте весна, аргоські дівчата в гай ідуть зривати анемони та фіалки і, може… може, згадують в піснях нещасну Іфіґенію, що рано загинула за рідний край.
Мука ця нагадує муку людей, що не можуть в полярній країні діждатися сходу сонця. Темрява обступила їх немов облога; догоріла остання свічка. Як погасне вугілля, то буде чорно, як у гробі. Ніхто не вірить в те, що прийде день; тільки хлопчина невгамовний вірить, міркуючи: «Як довга ніч, то й день же буде довгий, полярний, вічний день!» Йому навіть здається, що вже починається день, хороший, славний, але виявилось потім, що то просто сходив місяць. Так іноді потрапляла Леся крізь власний біль і муки побачити страждання цілого народу.
В останніх двох ліричних збірках – «Думи і мрії» [Думи і мрії. Поезії Лесі Українки, накладом українсько-руської видавничої спілки, Львів 1899, стор. 123.] та «Відгуки» [Леся Українка. Відгуки. Поезії. Чернівці, 1902, стор. 96.] є цілі відділи, де все спочатку й до кінця – безмежна туга, безмірний жаль. Сюди належать цикли – «Мелодії», «Ритми», «Хвилини». Це т.з. чиста або індивідуалістична лірика Лесі Українки з «інтимними почуваннями душі сумовитого інтелігента-сучасника» [С. Єфремов. Історія українського письменства, вид. 3, с. 384 ].
Леся скаржиться на свої болі сердечні, на своє горе: «Не вражайте серденька мого – легким сном спить мій жаль у серденьку». А коли її кличе весна, вона не хоче їй коритись, не хоче вислухати її знадні, чарівні речі:
Ні, не клич мене, весно, – казала я їй, –
не чаруй і не ваб надаремне.
Що мені по красі тій веселій, ясній? –
в мене серце і смутне і темне.
І коли зорі ясні всміхаються до неї – смутні в неї думи. Душа її плаче і рветься, та сльози не ринуть буйним потоком – вони не доходять до очей, бо їх сушить запальним вогнем туга.
Саму творчість поетичну порівнює вона з оранням туги:
що ти робиш, дівчино нещасна?
Ореш тугу, сієш на ній смуток…
А що ж зійде на тій ріллі? Зійде не рута, а отрута, жалі не малі. Прості й пластичні образи, змальовані тут, бере поетка з народної нашої пісні, що така багата на сміливі й оригінальні звороти:
Горе ж мені, нещасливая доле!
Ізорала бідна вдова мислоньками поле.
У сліди народної пісні йдучи, Леся хоче свою досаду викинути на бездоріжжя, але та сходить там маком. Зриває вона червоний цвіт його, плете віночка й кидає в воду. Може, допливе він до самого моря, а там його втопить буря, і вона позбудеться горя. Буря розбила вінка, але не втопила, – тільки хвиля морська від його почервоніла.
З цієї туги кохання, з жалів самотності виливалися у Лесі такі пісні, що їх ніхто ще не чув на Україні, що до них може дорівнятися тільки одна народна пісня. Це – перлини нашої лірики, гарячі як сльоза, чисті та прозорі як кришталь. До таких перлин належить поезія «Нічка тиха і темна була», що кінчається таким потужним акордом:
Ох, яка мене туга взяла!
Серце гострим ножем пройняла…
Спалахнула далека зірниця.
Найбільший жаль – це той, що його не можна виплакати сльозами. Це та невгасима туга, що нею бринять наші думи, що нею пересякнутий сербський епос. Гаряча іскра палкого жалю запалила їй серце. Серце горить, але вона не може плакати, не може того страшного вогню залити сльозами. Якби вона й заплакала, то це був би не плач, а такий стогін вимученої душі, таке несамовите ридання, що їх почули б зорі, і люди, такі байдужі до чужого горя, вжахнулись би на її сльози:
Хотіла б я вийти у чистеє поле,
припасти лицем до сирої землі
і так заридати, щоб зорі почули,
щоб люди вжахнулись на сльози мої.
Тяжка недуга, нещасливе кохання та зв’язане з ними моральне пригнічення утворювали часами настрої песимістичні, упадочні, настрої втоми. Поетка хоче уплисти за водою, немов Офелія, уквітчана, безумна. Безвладна, вона віддалася б легким хвилям, а ті помалу загортали б її та колисали, наче люба мрія, так тихо, тихо… І спускалась би вона все глибше й глибше в блакитну ясну воду, а на хвилі зостався б тільки невиразний відгук її пісень, мов спогад забутої балади, в якій було щось таке смутне, криваве. А потім зник би й відгук, і на воді ще б колихались одні квітки, на які спускався б з неба тільки спокій, спокій…
Переможена ворожою силою, вона звертається до Музи, щоб та прилинула до неї:
Знов подолана я, не маю сил до бою.
Я не журюсь, я знала – це прийде.
І вона спокійна, боротися не хоче. В душі у неї інші бажання:
Я тільки думкою на світі буду жить,
я хочу слухать річ твою урочу
і на своїм чолі твоє сіяння
почуть бажаю хоч єдину мить.
Леся, як було вже сказано, почувала себе обранцем якоїсь вищої волі, була переконана, що на неї покладено особливу місію. Про це свідчать нам її таємничі розмови з Фантазіями, Геніями, Музами і т.п. істотами. Постійне почування якогось обов’язку, що лежав на ній, і велика нервова напруженість пригноблювали й знесилювали її, і вона не раз признається, що їй тяжко стояти на варті з зброєю в руках:
Якби вся кров моя уплинула отак, як ці слова!
Якби моє життя так зникло непримітно,
як зникає вечірнє світло!.. Хто мене поставив
сторожею серед руїн і смутку?
Тяжкий для неї обов’язок будити мертвих і тішити живих калейдоскопом радощів і горя. Хто покликав її взяти святу орифламу пісень, і мрій, і непокірних дум? Хто наказав їй не кидати зброї, не відступати, не падати, не томитися? Чому вона мусить слухати наказів? Чому вона не сміє втекти з поля честі, або впасти грудьми на власний меч? Що не дає їй сказати просто: «Так, доле, ти міцніша, я корюся?» Сильна, як смерть, та вища сила, що примушує її все це робити, і вона, хоч би й хотіла, не може піти проти неї. На спогад цих покірних слів рука її стискає невидиму зброю, а в серці лунають бойові крики.
Про втому від боротьби читаємо і в другому чудесному вірші «То була тиха ніч чарівниця», де Леся висловлює бажання заспівати собі лебединої пісні:
Я змаганням втомилась кривавим,
і мені заспівати хотілось
лебединую пісню собі.
Мотив самовбивства чи натяки на його знаходимо в п’єсі «Іфіґенія в Тавриді». Закинута з милої Еллади на чужину, Іфіґенія не може примиритися з тим, що саме в такий спосіб мусить вона жертвувати собою за честь і славу рідної країни. Коли Артеміді була потрібна кров еллінки, щоб погасити гнів проти Еллади, вона могла пролити її кров. Розпач опановує душу Іфіґенії, і в нестямі кричить вона до богині:
рятуй мене від мене, захисти!
І заміряється жертовним ножем проти серця, щоб віддати богині ту кров, що палить жили їй, але раптом одкидає від себе грізний замір і пускає ножа додолу:
Ні, це не варт нащадка Прометея!
Коли хто вмів одважно йти на страту,
той мусить все одважно зустрічать!
Коли для слави рідної країни
така потрібна жертва Артеміді,
щоб Іфіґенія жила в цій стороні
без слави, без родини, без імення,
хай буде так!
Ця прометеївська гордість не дозволяє й закованій у горе Ніобеї благати милосердя у страшної богині, що вбила її дітей. Полегшення для себе вона знаходить тільки в тім, що туга її не вмре, а жаль не загине у світі. Нехай вона мертва тепер, та сльози її живі і будуть живими повік. Жаль свій Леся хоче перемогти, як і раніш, піснею:
важкого жалю не поборе?!
Але до пісні долучається тепер ще й віра в правду ідеалу, який став виразнішим і яснішим, ніж раніш. Коли вночі прокидаються німі її думки й починають пити її кров, немов вампіри, вона узброюється проти них всією силою віри:
Годі, лишіть! [Надруковано: лижіть (Червоний шлях, 3, стор. 50).] всею силою віри
я узброяюсь тепер проти вас -
слушний, бажаний настав тепер час.
Вірю я в правду свого ідеалу,
і коли б я тую віру зламала,
віра б зламалась у власне життя,
в вічність матерії, в світа буття.
Проти ворожої сили, що знаходиться в ній, поетка виступає сама. Це – ознака її індивідуалізму. У чорну хмару зібралася її туга, жаль розточився по ній огнем-блискавицею, ударив перуном у серце, – і рясним дощем полились її сльози. Але буря не зломила її, не прибила до землі:
і очі, омиті сльозами, тепер поглядають ясніше,
і в серці моїм переможнії співи лунають.
Весняная сила в душі моїй грає,
її не зломили зимові морози міцні,
її до землі не прибили тумани важкі,
її не розбила і ця перелітная буря весняна.
Нехай там збирається гірша, страшніша нагода,
нехай там узброїться в гостру, огненную зброю -
я вийду сама проти неї
і стану – поміряєм силу!
Незважаючи на смертельну рану в грудях, вона, як справжній лицар, не тікає з бою, а тільки міцніше стискає панцира, щоб затамувати кров. Якби вона хоч на хвилину скинула цього залізного панцира, кров би кинулась потоком, і життя її порвалось би:
що нема на них бальзаму,
що нема на них завоїв
окрім панцира твердого.