Вступ

Михайло Драй-Хмара

Лесю Українку мало розуміли або й зовсім не розуміли її сучасники. Про це свідчить більшість критиків нашої письменниці. Говорить за це вона й сама.

До нас дійшов конспект однієї її поеми, якої так і не довелося їй написати. Конспекта цього склала не вона сама, а її мати, що приїхала до неї на Кавказ в той час, як вона була смертельно хвора. Було це за кілька день перед смертю поетки.

«Коли я спочатку липня прибула до Лесі на Кавказ, у Кутаїс, – розповідає мати, – вона, лежучи хвора в ліжку, однак поривалась думкою до своїх творів; одного разу, при розмові про «Арго» [Літературний альманах, що вийшов у Києві р. 1914-го] згадала про свою обітницю, про ту поему, й сказала: «Ану, спробую зазначити, як би то воно виходило». Отож вона говорила, а я писала з її слів подаваний тут зміст її надуманої поеми» [«Арго», кн. І, 40].

Сюжета поеми взято з перших часів християнства. На передмістю Олександрії живе одна грецька родина саме в той час, коли нова віра почала чинити всякі утиски людям, що кохалися в давній науці. Теокріт, учений еллін, кохається в давньому античному писанні і має цілу бібліотеку папірусів. У Теокріта є син 17 років і донька 15. Обоє вірні давній релігії. Одного разу приходить до їх старий сусіда, дуже збентежений, і каже їм, що батька їхнього християни схопили в церкві за те, що він «ширив єресь», проповідуючи думки грецьких філософів. Він, батько їх, казав: «Нема рабів Божих, є й повинні бути люди, вільні тілом і духом». Сусіда попереджає дітей, що розлютовані християни можуть прийти до них і понищити папіруси, яко писання «поганське». Дівча плаче, потім радиться з братом, що робити. Зважають, що найцінніше треба заховати. І от уночі вони йдуть у пустиню й заривають папіруси у пісок. Сходить сонце. Діти стають навколішки, припадають до землі і молять Геліоса, щоб беріг він їхні скарби. Може, настануть кращі часи. Може, колись хтось знайде ті скарби й дізнається великої мудрості. «Геліосе, рятуй наші скарби! Тобі й золотій пустині доручаємо їх!» – закінчують свою молитву діти.

Ми подали тут зміст цієї поеми в її останній редакції. Але мати Лесина пише, що ця остання редакція значно відрізняється від попередньої:

«Проказуючи Леся дещо зміняла – місце дії, останні слова. Перше хотіла закінчити прокляттям, потім сказала: – Ні, нехай «останнім акордом» буде молитва до Геліоса», – та й проказала ті слова, що стоять в кінці конспекту. – «Оттак і буде! – додала Леся наостанку – як тільки зможу писать, зараз напишу й пошлю». Та цьому бажанню не судилося справдитись! Зостався конспект» [Там само. 40].

Наскільки автобіографічною була б ця поема, якби вона була написана, не доводиться, здається, й говорити. Востаннє, перед смертю, Леся думає про долю своїх творів.

Вона знає, що її не зрозуміли, не оцінили ті, що жили з нею, – але чи зрозуміють і оцінять її майбутні покоління? І стало тривожно на душі. Невже марно перегоріло її життя? Невже праця її – сізіфова праця? І в серці прокидається одчай, а з уст виривається слово прокляття. Та це тільки спочатку. З незміримих глибин духу виринає потужне – contra spem spero! – і біль вгамовано, і серце просвітліло: – «Ні, нехай «останнім акордом» буде молитва до Геліоса».

Широкі верстви українського громадянства не розуміли Лесі Українки, не сприймали її творчості. Понад усе, в тому числі й понад художню творчість, ставилася потреба дня. Із творів красного письменства серед нашого суспільства користувалися популярністю тільки загальноприступні белетристичні речі. Лесина ж творчість з неукраїнськими темами та побутом, творчість, що виходила геть поза межі нашого етнографічного життя, здавалась йому чужою й непотрібною. Суспільство не помітило її, обминуло.

Що сказати про наші часи? Чи доросли ми до розуміння тих скарбів ідейних та літературних, що залишила нам у спадщину Леся Українка? Дорости ми доросли, але… не всі: ще не стала її творчість близькою широким масам нашого суспільства, ще не ввійшла вона, яко могутній чинник, в наше ідейно-культурне життя. Тепер ми спостерігаємо чималий інтерес до Українки: вийшло нове видання її творів, друкуються листи в «Червоному шляху», пишуться статті й розвідки про неї. Можна сподіватися, що й момент оцінки Лесиної творчості та популярність її серед широких кіл суспільства прийдуть невдовзі. Майбутнє, для якого вона писала, вже настає або настане в найскоршому часі.

Київ. 1924, лютий. М. Д-Х.