Тема кохання
Михайло Драй-Хмара
У «Блакитній троянді» мотив кохання тісно сплетений з мотивом спадкової недуги; в інших п’єсах він сплітається з іншими мотивами. У Лесі Українки є 4 таких п’єси, де трактується проблема кохання – драматична поема «Одержима», прозовий діалог «Розмова», віршований діалог «Айша та Мохаммед» та поема «Ізольда Білорука».
В «Одержимій» проблема кохання сполучена з проблемою ненависті. Таке сполучення ми бачили ще в ліричних творах, з якими «Одержима» разом і друкувалася (3-тя книжка поезій «Відгуки»). Там Леся каже, що ненависть повстає тому, що недруги нищать любов до людей, і що ненависті не знає тільки той, хто ніколи нікого не любив. Грішниця, яку «любов ненависті навчила», у всьому подібна до Міріам – тільки Грішниця виростає на соціальному тлі, а Міріам не виходить за межі особистих, індивідуалістичних переживань.
«Одержима духом» Міріам любить Месію, але не може збагнути його принципу «любити ворогів». На її думку, бути Месією – це велика кара, бо Месія всім дає щастя, рятує цілий світ, а сам лишається нещасним, вічно одиноким. І вона хоче врятувати його від самотини, від страшної слави. Їй ненависні вороги Месії, і вона не розуміє, як можна не розтоптати єхидни, що плазує на шляху. Коли Месія каже їй, що людям мало одного слова, що слово треба підперти ділом, для цього пролити кров, Міріам з жахом відповідає: «Хай їм вона на голову впаде!» Вся вона – втілена ненависть:
В моїх очах я чую зброї полиск,
в моїх речах я чую зброї брязкіт,
так я узброєна в свою ненависть,
як вартовий коло царської брами,
що радий вихопить на кожного свій меч,
хто тільки зле замислить на владаря.
Що значить – любити для Міріам? Це значить – буть готовим загинути за любов. Для неї любов – жертва, і тому-то вона й не може зрозуміти Месії, який не жертви хоче, а любові. Власне, і Месія, і Міріам – вони обоє розуміють любов як жертву, але в Месії ця жертва приноситься за всіх, навіть за тих, що не прозріли, за бридких і підступних фарисеїв, у Міріам же – тільки за Месію. Міріам не розуміє жертви Месії, вона не доросла до такого розуміння, а Месія не приймає даремної жертви Міріам, бо, на його думку, жертви такі дають тільки Ваалові.
Міріам ненавидить не тільки ворогів Месії, але й друзів його, через те ненавидить, що вони не боронять його, віддають на поталу вовкам Божого сина. «Ви, сонне кодло! – звертається вона до дванацяти учеників, що сплять непробудним сном у Гефсиманському саду –
Світло опівночі
не будить вас? Вам заграва кривава
очей лінивих не здола розплющить?
Бодай вам вічний сон наліг на груди
і зморою душив вас без кінця!
Мені сто раз від вас миліші гади,
бо в них таки, либонь, тепліша кров».
І на Голгофі під хрестом розп’ятого Месії Міріам стоїть одна – інших людей немає. Завтра прийдуть сюди ті прихильні друзі, що тричі від нього відрікалися, і та родина, що ніколи не бачила в ньому пророка. Вони його згадуватимуть, поминатимуть, але їй місця серед них не буде. «Яке тобі до всіх нас діло, жінко?» – спитають вони її, і вона на те мусить змовчати, бо ненависть не мав голосу на поминках того, хто всіх любив і всіх прощав. Вона була і буде всім чужа і одинока, ніким непризнана, бо сам Месія не признавав її.
Ненависть, породжена любов’ю, веде Міріам до смерті. Прилюдно вона возвеличує Месію, називаючи його царем юдейським, який воскрес у новій славі. «Нехай там стережуться цар і Цезар!» – кричить вона. Її хапають, щоб зв’язати, але вона зручно нахиляється, бере камінь і ранить ним одного слугу Синедріона. Тоді люди набирають каміння і з диким ревом кидають на Міріам. З прокльоном і ненавистю вона вмирає, віддаючи життя, і кров, і душу даремне – не за щастя, не за Небесне Царство, а тільки з любові до Месії.
Вся поема горить огнем ненависті, тим огнем, що його розбурхує велика трагічна любов, яка на все йде й ні перед чим не спиняється.
В прозовому діалозі «Розмова» змальовано таке саме трагічне кохання, що, не давши щастя людині, вбиває святе святих її душі – її талант. На самому початку діалогу кохання це прирівнюється до самума:
«Велике, фатальне кохання – це самум, що заносить піском великі, спокійні озера і тихі струмочки в оазах, заснічує гучні гірські потоки, хоч вони так одважно збігли з гори, несучи долині вісті про нагірну волю; він нагромаджує несподівані гори-пересипи навперейми владно-потужному морю, і воно з гнівом мусить відступити, змінивши границі держави своєї».
Актриса, що виводиться в цьому діалозі, до кохання була гармонійною натурою – в ній нічого не було розбитого, ніякісінької дисгармонії. Закохавшись, вона пішла «в одставку». Той, у кого вона закохалася, був звичайний, «рядовий» журналіст. Вона хотіла викресати з нього іскру, але не хотіла бути його шлюбною жінкою, побоявшись злиднів, матеріального вбожества. Їй здавалося, що в тих злиднях вона втопить свою волю, занапастить талант. Журналістові ж легше було зовсім розлучитись, ніж вдовольнятись стріваннями вряди-годи.
І от вони розлучились. Актриса поїхала аж у Сибір, щоб не мати спокуси вернутись одвідати свого несуженого друга. Цим вона думала врятувати свій хист, але вийшло так, що вона його не врятувала, а занапастила. Не жрицею, а рабинею почула вона себе з того часу – якась невідома сила розкраяла їй серце й душу надвоє. Зазнавши власного великого нещастя, вона втратила згоду з самою собою, з своїм хистом. Пізнавши на собі, в живому житті, що то є горе і як робляться людські жертви, вона якось збайдужіла до своїх ролей, які здавались їй карикатурами на неї та на її страждання. Вернувшись в те місто, де жив її друг, вона дізналася, що він уже одружився і що його родинне життя було якраз таке, як вона собі уявляла раніш – злидні, духове убожество, міщанство. І коли раніш у неї було щось – не то каяття, не то гордощі, не то надія, то тепер не стало нічого. Другого дня їй трапилось грать на сцені, але вона вже ні фальшу, ні правди не чула і погасла, вмерла живцем – провалилась.
Тема діалогу «Айша та Мохаммед» наближається до теми «Одержимої». В «Одержимій» Міріам не може осягнути щастя через те, що Месія любить не її, а всіх, навіть ворогів, тут Айша страждає тому, що Мохаммед поділяє свою любов межи нею та першою, уже помершою його дружиною, Хадіджею, а їй хотілося б, щоб він любив тільки її і більш нікого. Мохаммедові дивним здається таке бажання. «То все одно, – каже він їй, – якби ти забажала, щоб лиш тобі самій світило сонце». Мохаммед, як і Месія, віддає свою любов усім, в тому числі й Айші, остання ж не мириться з цим, і серце її мучать жорстокі ревнощі. Їй боляче навіть, що Мохаммед, шануючи пам’ять Хадіджі, ходить на її могилу. Це значить, що він її ще любить, що Айша не переважила її в серці пророка. І перед Айшею повстає питання: чому Мохаммед воліє краще любити мертву Хадіджу, яка була старою й бридкою жінкою, ніж її, живу, молоду й гарну? «В ній щось було… вічне», – відповідає на це питання Мохаммед, –
і дивиться на мене крізь могилу,
і голосом таємним промовляє,
і всі мої слова та й думку чує…».
Цього вічного Мохаммед не знайшов у Айші й тому не зміг так полюбити її, як полюбив першу дружину.
Кохання платонічне, вічне й кохання людське, земне знову протиставляться в одній з найкращих Лесиних поем – «Ізольді Білорукій», що становить, на думку Зерова, скриту драму [М.Зеров. Леся Українка. Книгар, ч. 21]. Основу цієї поеми взято з середньовічного роману «Трістан та Ізольда», роману, що колись широко був розповсюджений і в Західній Європі, і у слов’янських народів. Зміст роману полягає в фатальному та нещасливому коханні лицаря-васала Трістана та його королеви Ізольди Злотокосої. Кохання це повстало з чарівного дання, любовного напою, випитого помилково. В деяких версіях роману згадується поруч з Ізольдою Злотокосою ще й друга, Ізольда Білорука, що кохалася з Трістаном тоді, як він був у розлуці з першою милою. Оцю останню версію й використала Леся Українка в своїй поемі.
Обидві Ізольди, і Злотокоса і Білорука, однаково кохають Трістана, але першу Трістан любить платонічно, ідеально, а, з другою переживає всі солодощі земного кохання. Люблячи останню, він серед пестощів не забуває Злотокосої, і очі його завжди сумно дивляться, а серце в’яне. Він не може забути ясної і тихої краси першої своєї коханки:
в очах твоїх темних
хотів би я бачить
блакить країв понадземних!
Ізольдо, Ізольдо моя,
коли б твої коси
мінилися золотом так,
як житні покоси!
Твій голос, Ізольдо моя,
рвачкий та жагливий,
коли б він як шелест берез
був тихий, пестливий…
Хрещена мати Ізольди Білорукої фея Морґана змінила на бажання Трістана красу її, зробивши ясною та білявою, тобто зовсім подібною до Ізольди Злотокосої, Тепер-то Трістан мусів би заспокоїтися й забути першу милу, бо ж у перетвореному образі Ізольди Білорукої могли зливатися обидва його кохання – ідеальне й земне. Але якраз з цього моменту, коли в його уяві ніби з’єднались дві Ізольди – Злотокоса й Білорука, і починається драма. Побачивши Ізольду Білоруку з ясними очима та золотою косою, почувши її тиху мову, Трістан подумав, що це перед ним стоїть Ізольда Злотокоса. І він забуває про Білоруку, зневажливо говорить про неї, посилає в Єрусалим на прощу – з такою силою вибухнуло в ньому невмируще ідеальне кохання до Злотокосої. Та Білорука Ізольда не мириться з цим, не хоче бути тінню Злотокосої, бо її земне кохання таке ж палке й велике, як і кохання ідеальне, що ним горів Трістан до своєї королеви. Вона хоче бути знову такою, як і була:
Хоч зникла тьма з очей моїх,
зате лягла на душу.
Ти чорний камінь там поклав, –
повік його не зрушу.
Нехай же знов моя коса
чорніє мов жалоба!
Я цеї барви не зміню
віднині вже до гроба.
Коли Трістан після цього заслаб, то фея Урґанда сказала, що йому може допомогти в недузі тільки Ізольда Білява. І він посилає за море вірного друга, умовившись, що той нарядить корабель у білі вітрила, коли Ізольда згодиться приїхати, а коли не згодиться – то в чорні. Виглядати корабля іде на берег Ізольда Білорука. Побачивши білі вітрила, вона зрозуміла, що коханню її настає кінець, але, не бажаючи віддавати суперниці Трістана, вона повідомляє останнього, що вітрила чорні. Трістан вмирає, і над його ще незастиглим трупом зустріваються обидві Ізольди. Тепер вони такі несхожі, як вечірня й ранішня зоря, а колись були ніби однакові і в рівній мірі, хоча й по-різному, володіли серцем Трістана. В самому кінці поеми повстає цей контраст, що спочатку був майже непомітним. Обидві Ізольди символізують дві форми кохання – ідеальну й земну, що провадять боротьбу між собою в душі Трістана. Котра ж з них перемагає? На це відповіді нема. Коли Ізольда Злотокоса питається в посестри: «Мій Трістан умер?», – та їй каже:
Ізольдо Злотокоса, Бог розсудить,
чий був Трістан, чи твій, чи, може, мій,
та бути з ним аж до його сконання
дісталося таки мені самій.
Ти не привезла чорного вітрила,
не жалібна ясна твоя краса, -
та милий в гріб не ляже непокритий:
його покриє чорная коса.
Ізольда Білорука й Ізольда Злотокоса, – це те саме, що Айша та Хадіджа в попередньому діалозі.