Тема уярмленої нації
Михайло Драй-Хмара
Соціальні та національні питання у другому періоді захоплюють Лесю Українку ще більше, ніж у першому: в обсягу творчості вона була й залишилась революціонером. Як і раніш, соціальне й національне у неї так тісно переплітається поміж собою, що часом трудно сказати, де кінчається одно, а де починається друге. Це пояснюється почасти тим, що вона національну тему бере в масштабі інтернаціональному, як учив її Драгоманов, а почасти тим, що і в самому українському житті соціальні змагання де в чому сходилися з національними. Але у всякому разі треба зазначити, що Леся Українка добре тямила, що таке класовий антагонізм, і ніколи не змішувала його з тим войовничим націоналізмом, якого приписує їй Дм.Донцов. Для прикладу наводимо одного уривка з оповідання «Над морем», де цей антагонізм почувається особливо гостро.
Це те місце, де описується зустріч Алли Михайлівни з робітником:
«В цю хвилину назустріч нам ішов молодий робітник з відром зеленої фарби в одній руці і з великим квачем у другій; з квача капотіла фарба і лишала на білому закуреному тротуарі зелену доріжку, неначе висипану дрібним листям. Робітник був ще дуже молодий, утлий хлопець; відро було для нього тяжке, піт котився рясними краплями з-під низенької смушевої татарської шапчини на темне мов бронзове чоло; хлопець якраз утирався замазаним рукавом, порівнявшися з нами, і через те його квач прийшовся якраз врівні з червоним капелюшиком Алли Михайлівни, так що мало не лишив на ньому зеленого листочка. Алла Михайлівна відхилилась так раптово, що мало не штовхнула мене з тротуара, і скрикнула хлопцеві:
– Посторонись, любезний, посторонись! От мужлан! – додала трохи тихше.
Хлопець трохи збочив і руку з квачем заложив за спину, щоб не зачепити панну, але при тому кинув такий погляд у наш бік, що мені стало ніяково. Не знаю, чи завважила той погляд Алла Михайлівна і чи вміла вона прочитати в ньому і розуміти той страшний фатальний антагонізм, – темніший, ніж чорні очі молодого робітника. Не знаю, чи й хлопець побачив той погляд, що панна кинула йому вкупі з презирливими словами. Але я бачила обидва погляди, і мені стало страшно – в них була ціла історія.
Хлопець давно вже поминув нас, а я все думала про його темний погляд, і, може, через те пусті речі, безжурне щебетання моєї бесідниці робили на мене якесь тяжке, сливе трагічне вражіння… Бідна «червона шапочка» бігає собі по густому лісі, ганяючись за барвистими метеликами, не думаючи, що буде, коли сонце зайде і кривава заграва розіллється по лісі, пташки замовкнуть, метелики поховаються під листочки, а серед темних кущів засвітяться диким вогнем вовчі очі».
Коли Донцов каже, що Леся Українка прагнула тільки «вічного», «що стоїть понад жолудкові інтереси юрби» [Д.Донцов. Поетка українського Рісорджименто. Літературно-науковий вісник, 1922, V, 44] і на соціалістичний рай дивилася, як на «велику, нудну казарму», в якій їй «душно від педантизму, самовдоволеності та міщанства всіх отих прийдешніх людців» [Цитата з статті Л. Українки «Утопія в белетристиці». Нова громада, 1906, XII, 50], то це треба приймати cum grano salis і не робити відціля висновків про негативне відношення письменниці до соціалістичного майбутнього людства.
Слова про «нудну казарму», про «міщанство прийдешніх людців», взяті Донцовим із статті Лесі Українки, але, цитуючи їх, він не згадує, з приводу чого вони сказані. Це слова, якими вона характеризує не соціалістичне майбутнє взагалі, а утопію Белламі – тільки всього. Наші сучасники про цю утопію висловились би, мабуть, значно гостріше. Якби Донцов навів іще одну цитату з тієї самої статті, а саме те місце, де критикується утопія Морріса, то читачеві стало б ясно, чому якраз не подобалась Лесі «нудна казарма» майбутнього, змальована утопістами Белламі та Моррісом. Бо в ній нема боротьби, справжнього життя: «Ті люди п’ють, їдять, працюють, навіть любляться, все те робиться в їх гарно, вибірно, але при тому життя справжнього нема. Нема боротьби, цеї конечної умови життя, нема трагедії, що дає глибінь і зміст життю» [Там само, XII, 52].
Які ж саме національні та соціальні мотиви звучать у творах Лесі Українки 2-го періоду? Одною з улюблених її тем цього часу є занепад уярмленої, переможеної нації. На цю тему написано драматичну поему «Вавилонський полон», де змальовано розбрат поміж подоланими ізраїльтянами та іудеями, які забули, що на їх шиї лежить тяжке ярмо вавилонського полону. Про спільну мету обох племен не забув тільки молодий співець Елеазар, а мета ця – визволення з рабства вавилонського. Елеазар закликає ізраїльтян та іудеїв до єднання, до боротьби за життя:
Нам два шляхи, смерть або ганьба, поки
не знайдем шляху на Єрусалим.
шукаймо ж, браття, до святині шляху
так, як газель води шука в пустині…
А поки знайдем, за життя борімось,
як барс поранений серед облави.
З часів першого полону вавилонського написано й другу драматичну поему «На руїнах». Тут та сама межиплеменна сварка євреїв на їх зруйнованій батьківщині. Пророчиця Тірца, як і Елеазар, різниться від своїх одноплеменців тим, що інакше дивиться на національну справу, ніж вони. Євреї, крім сіонських святощів, не бачать нічого; всі їхні думки в минулому, і через це минуле вони не бачать майбутнього. Тірца, до серця якої доходить плач і стогін єврейського народу, мусить проте втопити його сіонські святощі – вона кидає в Йордан ту арфу, на яку колись грав сам царь Давид. Тепер цій арфі бракує струн, і тяжко стогне вона під доторканням мертвих рук. Від неї мертві не воскреснуть; до неї треба міцної й певної руки, що збудила б не тільки голос, а й вічну душу. Але євреї не розуміють Тірци, бо не можуть уявити собі новітнього храму без прадавніх святощів, без Скрині Заповіту й херувимів, без спадщини Давида та Соломона. Оце, власне, й роз’єднує Тірцу з євреями, які виганяють свою пророчицю в пустелю.
Образ Тірци характеризує своєрідну індивідуальність Лесі Українки – в ній ми бачимо образ активної жінки, що виступає проти цілого загалу. Таке протиставлення сильної духом людини всій громаді робиться і в інших п’єсах. Критичне відношення Лесі Українки до національних святощів, як справедливо завважив уже П.Филипович, навіяне «Чудацькими думками» Драгоманова [П.Филипович. Леся Українка. Нова громада, вид. Вукоради, ч. 7-8, 23-24.]. «Сіонські святощі» – це та «доморощена премудрість», про яку не раз писав він Лесі з Болгарії.
Цілий ряд конфліктів, що виникають на національному ґрунті, зображено в п’єсах «В дому роботи, в країні неволі», «Бояриня», «Оргія» та ін. В першій п’єсі виступають два раби – єгиптянин та гебрей, що разом несуть на собі ярмо соціальної неволі, працюючи коло якоїсь величезної будови в околицях Мемфісу. Обидва знесилені вони тяжкою роботою, обидва страджають від спеки та київ дозорця, і, здається, що повинна була б межи ними бути повна згода й солідарність. Одначе, взявши людей одного соціального стану, та ще в хвилину відпочинку від скаженої праці, Леся Українка приводить їх до суперечки й боротьби, роблячи з них національних ворогів.
Причиною конфлікту є те, що гебрей і єгиптянин не однаково ставляться до тієї будови, над якою вони вкупі працюють. Єгиптянин працює ретельно, не тільки з неволі, а й з охоти. Він каже, що якби був вільним, то робив би незмірно краще, ніж тепер, і розповідає гебреєві про ту будівлю, що ввижається йому в його мріях. Він хоча й раб, але щирий прихильник національної релігії єгиптян. Навіть піраміди, на його думку, потрібні народові, тільки, каже він, в пірамідах треба ховати не царів, а всіх, хто жив по правді. Гебрей же ненавидить єгипетську культуру, як витвір насильства пана над рабом, переможної нації над уярмленою. І коли єгиптянин питає його, що б він робив, якби був вільним, гебрей, роздратований націоналістичними мріями товариша-раба, відповідає:
Я? Що зробив би я? Розруйнував би
усі ті храми ваші й піраміди!
Порозбивав би всі камінні довбні!
Всіх мертвяків повикидав би геть!
Загородив би Ніл і затопив би
увесь цей край неволі!
Єгиптянин після цього мовчки підводить руку й дав гебреєві в лице, забуваючи, що в основі його рідної культури лежить рабство, проти якого, як і проти храмів та пірамід, мусить він разом з гебреєм обурюватись і протестувати. Коли він, зрозумівши свою помилку, потім перепрошує гебрея, то цей уже й не дивиться на нього – він зайняв цілком ворожу позицію до нього, бо почуває над собою подвійний гніт – і соціальний, і національний:
Я мушу знать, що я тут раб рабів,
що він мені чужий, цей край неволі,
що тут мені товаришів нема.
В драматичні поемі «Бояриня» бачимо конфлікт між боярином Степаном та його дружиною Оксаною. Степан родом українець, але ще батько його подався на Москву шукати «панства великого» та «лакомства нещасного», а він пішов у сліди батька. Оксана також з українського роду, але вона не може пристосуватися до московського життя, до московських звичаїв, до свого нового становища боярині і гине на чужині. Найбільше її дратує те, що чоловік її сидить в московськім запічку в той час, як на Україні ллється кров, ідуть змагання, боротьба. Коли Степан, пропонуючи своїй хворій дружині поїхати на Україну, щоб трохи там відживитися, каже, що на Україні все вже втихомирилось, вона відповідає:
Тепер, як «втихомирилось», ти їдеш
того ясного сонця заживати,
що не дістали руки загребущі,
та гаєм недопаленим втішатись.
На пожарині хочеш подивитись,
чи там широко розлилися ріки
від сліз та крові.
Кохання з’єднало на якийсь час царського наймита й запроданця з українською жінкою, що не ставилася байдуже до громадських справ, але між ними скоро виник конфлікт – українська руїна роз’єднала їх і поставила на ворожі позиції.
З літературного боку ця драматична поема досить гарна і при читанні утворює настрій, але з театрального боку вона трохи слабка, бо почувається в ній брак сценічного руху [В.Страшкевич. Рецензія на «Бояриню». Книгар, 1918, ч. 10, 604].
«Оргія» – одна з останніх передсмертних драматичних поем Лесі Українки і єдиний, здається, твір, де песимістичний настрій домінує над її потужним «contra spem spero». Як і в попередніх п’єсах, тут ставиться на вирішення проблема національної культури. Перед нами з’являється трагічна постать бідного співця подоланої Римом Греції – Антея. Він любить свою розтерзану, але і в смерті прекрасну країну і не хоче продаватися новому панові її – Римові. Земляки його і навіть жінка Неріса торгують своїм хистом і славословлять чужинців, він же не може забути занедбаної Греції і не хоче йти співати до Риму. На учті в Мецената Антей забиває лірою Нерісу, що танцювала перед римським панством, і сам задавлюється струною, крикнувши востаннє до земляків:
Товариші, даю вам добрий приклад!
Стиль поеми якраз підходить до змісту. Він багатий на образи, такі рельєфні, наче вони вийшли з-під руки скульптора. Глибокі філософські думки в’яжуться з ніжним почуттям поета, що вже знайшов мистецький шлях свій і знає всьому ціну. Стиль є не декорум, орнамент, а сама душа твору – він сугестує читачеві ті настрої й переживання, що вклала в нього авторка [Див. рецензію на «Оргію» в «Україн. хаті», 1913, IV-V, 314].
Як свідчить К.В.Квітка, «Оргія» виникла в зв’язку з читанням «Irydyon»’а З.Красінського і була написана для Винниченка, який звернувся до Лесі Українки з запрошенням співробітничати в його закордонному журналі.
Мотиви боротьби за здійснення соціальних ідеалів знаходили ми в Лесі Українки ще в творах 1-го періоду. В драмах та драматичних поемах мотиви ці часто-густо переплітаються з мотивами національними, причому підноситься, стає героєм той, хто бореться до кінця, а хто спинився на половині дороги або вернувся назад, зрадивши свої молодечі мрії, – той картається. Але в деяких творах національне відходить на задній план або зовсім зникає. Сюди належить, напр., поема «Одно слово», про яку ми згадували вище, діалог «Три хвилини», оповідання «Приязнь». Звичайно, національний елемент входить і в ці твори, але він не домінує, а становить тільки тло, на якому розвиваються ті чи інші ідеї визвольного характеру.
Діалог «Три хвилини» написаний на тему з часів Великої французької революції, з часів боротьби монтаньярів та жирондистів. Після перемоги монтаньярів один із жирондистів опинився в тюрмі Консьєржері. Від дозорця-монтаньяра, з яким він був знайомий і через якого й попав у в’язницю, він довідався, що його засуджено на смерть, але цей самий монтаньяр дає йому змогу втекти за кордон. Межи ними відбувається суперечка відносно того, чи ідея вмирає разом з тілом, чи вона переживає тіло й існує вічно. На позиції, ворожій до вічної ідеї, стоїть представник Гори; захищає вічну ідею жирондист. Останній за цю ідею хоче пролити кров, яка б освятила й надала їй нової сили, але монтаньяр випускає свого ідейного ворога на волю, щоб той не став святим і мучеником. Жирондист кінець-кінцем тікає до Швейцарії й живе там якийсь час спокійно, але в душі у нього спокою нема. Його натура звикла до боротьби, до праці, а тут він нидіє, вмирає. Він уже тямить, що справжнє життя було там, у Франції, між тими мурами, де кожний вечір здавався йому останнім:
Звичайний крамар там ставав героєм,
там невіглас робився геніальним,
одна хвилина там давала більше,
ніж всі три роки, що прожив я тут.
Сталося якраз так, як думав монтаньяр: втікач став могильним каменем на гробі ідеї жирондистів, опинившись поміж життям та смертю. Та живий мусить гадати про живе, і вигнанець хоче знов назад, хоч знає, що дома його ждуть шпіонські підступи, неправі суди, глум ворогів, безсилля товаришів, а потім, може, знов Консьєржері. Але ніщо вже його не може спинити, і він вертається додому, щоб боротися і вмерти в боротьбі, бо тільки вона є життя, а все інше – смерть.
Оповідання «Приязнь» з’явилося р. 1905-го й одбиває гострі соціальні контрасти, що ними позначається той революційний період. Тут підкреслено різке розходження селянських інтересів з поміщицькими. Панна Юзя та селянська дівчина Дарка спочатку приятелювали, незважаючи на неоднаковість соціального стану – про яку весь час нагадував Юзі її батько. Ні батько, ні гувернантка, ні старша прислуга не могли відвернути Юзі від мужички Дарки й розбити їх обопільну приязнь. Нарешті приїхала до панів Зоня, якась бідна сирота з шляхетського роду, панна з гонором та всякими забобонами. Вона-то й роз’єднала старих товаришок. Зацікавивши Юзю панськими строями та всякими дрібницями, призвичаївши її до веселощів, танців, вона показала їй той бік панського життя, який міг привабити до себе Юзю. Непомітно приятелювання спадає, сходить на байдужість. Межи Даркою та Юзею виникають непорозуміння, і нарешті колишні подруги в день Юзиних іменин, коли панна роздавала селянам подарунки, зустрічаються вже зовсім як чужі й незнайомі. Під кінець оповідання до очевидності стає ясним, що саме роз’єднало двох щирих приятельок. Це та соціально-економічна нерівність, що завжди викликає неминучий фатальний антагонізм, про який згадує Леся Українка і в другому оповіданні «Над морем».