Початкова сторінка

Леся Українка

Енциклопедія життя і творчості

?

Тема творця і життя

Михайло Драй-Хмара

Мотиви індивідуалізму звучать у поемі «Віла-посестра», в драмі-феєрії «Лісова пісня» та в драмі «Камінний господар». Всі ці три твори можна було б об’єднати двома словами: творець і життя. Кожен з них є відповіддю на цю тему.

«Вілу-посестру» задумала Леся дуже давно. Перша її частина написана була ще до знайомства з К.Квіткою, тобто до 1898-го року, друга ж – безпосередньо перед «Лісовою піснею». Вона є ніби вступом до цієї драми-феєрії. Образ Віли, як і образ Мавки з «Лісової пісні», виносила Леся ще з дитинства, і є він один з найулюбленіших образів її. Чудову мережку поеми вишито на канві південно-слов’янського епосу: та сама простота, щирість і та сама величність образів, тільки до них ще додано глибоку філософську думку, яка, вкупі з тонким психологізмом, ставить цю перлину Лесиної творчості на недосяжну художню височінь.

У поемі оповідається, як юнак побратався з Вілою. Одного разу їх обступили в горах турки. Віла в’яже своєму коневі крила, щоб він не майнув угору, потім в’яже докупи поводи, щоб коні не розбіглись врозтіч. «Це ж я наші долі поєднала», – каже вона своєму побратимові. Завзято б’ються вони з турками – не хотять ганьбити ясну зброю. Але яничар перебив Вілиному коневі на крилах пута, і кінь, почувши, що крила вільні, перервав поводи й злетів із Вілою під хмару. Юнак кляне свою посестру за те, що вона зламала братерське слово, і вже не хоче боронитися – кидає пірнач і ламає надвоє гостру шаблю. Побачивши згубу побратима, Віла спадає в діл, але зачіплюється білим завоєм за сосну. Поки вона добула шаблю й обтяла білу намітку, поки добігла до полонини, де обступали їх турки, то юнака вже не було: його пораненого забрали в ясир.

Сідає Віла на коня і їде в Стамбул. Там у турецькій в’язниці знаходить вона свого побратима й хоче його визволити. Але побратим не хоче вже вертатися на волю, бо в’язниця з’їла його тіло, а серце висушив сором, що сам він зламав почесну зброю, живим віддавшись до рук турків. Він просить посестру зробити йому останню послугу – одібрати йому життя й поховати в такому місці, щоб з нього не знущався ворог. Коли Віла увійшла в темницю, то побачила там не молоденького юнака, а старого сивого діда, у якого крізь рани світили жовті кості. Він навіть устати но міг назустріч Вілі – тільки брязнув стиха кайданами. Узяла вона його на руки, посадила поперед себе в сідло, а він не сидить уже як лицар, а тремтить і гнеться як дитина та просить Вілу, щоб та не несла його високо, щоб краще лишила в темниці. Тоді вийняла Віла запоясника й пробила ним серце побратимові.

Кінь, почувши гарячу кров, знявся вгору і далеко помчав у дикі гори, та й, спинившись на полонині, став копати землю копитом, вибивати чорну яму. У цій ямі поховала Віла побратима, насипавши над ним високу могилу, а потім злетіла аж за хмари, щоб розвіяти в просторах свою тугу. І коли заводить вона похоронний спів, людям здається, що то гримить весняний грім, а коли ронить сльози вгорі, люди кажуть: «це весняний дощик».

Ходять в горах світляні веселки,

по долинах оживають ріки,

в полонинах трави ярі сходять,

і велика понадхмарна туга

нам на землю радістю спадає.

Таким потужним і радісним акордом, що вийшов з крови й сліз, кінчається ця поема.

Віла – це образ жінки-борця, в якій буяє творче живло. Мимохіть приходить думка, що поетка втілила в ній свою власну індивідуальність. А хто такий юнак? Може, та особа, що дала імпульс до створення «Блакитної троянди»? Чи це символ уярмленого народу українського? Чи тут персоніфіковано ціле життя, з яким бореться поет, коли творить свою легенду? Скоріш усього, що так. Тоді юнак стає перед нами в тому самому аспекті, що й Килина з «Лісової пісні», яка символізує прозу буденного життя, або Донна Анна з «Камінного господаря», в якій уособлюються громадські закони влади й традиції.

В драмі-феєрії «Лісова пісня» змальовано трагедію високої душі, що заблудилась серед болота буденного людського життя. Назва «драма-феєрія» , в переклад німецького терміну «Märchendrama», але ця назва Лесі не дуже подобалась: «От досада, – пише вона матері, – що ніяк не можна по-нашому перекласти терміну «Märchendrama» – «драма-феєрія»: те, та не те! Як би його сказати? «Драма-казка» чогось незґрабно – правда?» [Недруковані листи Лесі Українки. Червоний шлях, 8, 241-242]. В драмі оповідається, як Лукаш покохав Мавку, що є втіленням природи, живої й гарної, як людська душа. Мавка розпитує його про людське життя, про кохання. Вона прагне щастя, бо в лісі почуває себе зовсім самотньою. Їй заздрісно на голубів, що так ніжно кохаються…

А я не знаю нічого ніжного, окрім берези,

за те ж її й сестрицею взиваю,

але вона занадто вже смутна, –

признається вона Лукашеві. Даремно Лісовик одвертав її від людських стежок, де немає волі, де носить свій тягар жура, – Мавка сміється, не слухає його й закохується в Лукаша. Лукаш теж усією душею віддається Мавці, бо він ще молодий і вільний як ліс, серед якого збуяло його кохання. Роздвоєння в душі Лукаша починається з того часу, коли в його життя, сповнене краси й поезії, вривається крик буденщини й опановує його. Раніш ішов він покірно за красою, тепер же став у конфлікт із джерелом її – природою, якої не цінить і не розуміє передовсім в самому собі. У нього навіть якесь зневажливе відношення до сопілки й до тих пісень, які, власне, й причарували Мавку, зродивши в ній друге серце. З цього цвіту його душі виросло дуже палке кохання, бо ж він чарівніший від папороті: «він скарби творить, а не відкриває». Але цього не розуміє Лукаш, а Мавці сумно, що він не може своїм життям дорівнятись до себе:

Бач, я тебе за те люблю найбільше,

чого ти сам в собі не розумієш,

хоча душа твоя про те співає

виразно-щиро голосом сопілки….

Драматизм відносин поміж Лукашем та Мавкою почувається вже тоді, як Лукаш уводить Мавку у свою хату, в коло буденного життя, переступаючи тим самим межу, що одвіку розділює поезію від прози. Він забуває, що поезія має вище завдання, що її не можна вживати для хатніх потреб. Такого поводження Лукаша з Мавкою вимагає самий хід речей: він так любить її, що не може без неї існувати, а це примушує Мавку перейти з лісу до хати, жити вкупі з Лукашем та його матір’ю, вести господарство, здобувати паливо, пекти, варити і т.д. Лукаш таким чином робить помилку, через яку стає іншим його відношення й почуття до Мавки. Остання, змінивши лісове вбрання на звичайну селянську одежу, становиться в ній смішною та незґрабною, марніє, а Лукашеві здається, що це вона сама собою споганіла, і він, зовсім одкинувшись від поезії та краси, весь уходить в прозу та буденщину. Його одруження з моторненькою практичною вдовицею Килиною, що становить повний контраст із Мавкою, показує, що він уже цілком одсахнувся від попереднього кохання і став його ворогом. Мавка, що так хотіла щастя, лишилась з розбитим серцем – натхненну душу її перемогла життєва проза, і вона зів’яла. «Той, що в скалі сидить», хоче забрати її в твердиню тьми й спокою, але вона одмовляється:

Ні! я жива! Я буду вічно жити!

Я в серці маю те, що не вмирає.

Коли ж Марище забирає-таки її до печери, то вона після короткого сну прокидається і знову виривається на світ. Вона збагнула, що їй не суджено забуття, і як тінь блукає край Лукашевої хати, якої не має сили покинути. Заклята Килиною, вона обертається в суху вербу з плакучим гіллям, а коли Килина хоче її зрубати, то в цю мить вогненним змієм-метеором злітає з неба Перелесник і спалює вербу. Вогонь перекидається на хату, займається солом’яна стріха, й пожежа швидко поймає хату. Надходить важка біла хмара, і починає йти сніг. Мати Лукашева й Килина з дітьми залишають кострище і йдуть у село, Лукаш же залишається один.

Тепер він бачить те, чого вони не бачать – він став мудрий. В образі жіночої постаті з’являється йому загублена Доля його й розказує, що завела її в дебрі нерозумна сваволя. Тепер вона блукає, шукаючи стежки до минулого раю, але не може її знайти. Вона чує й бачить, що мусить загинути. Лукаш просить у неї поради, як прожити без долі. Доля показує на землю в нього під ногами й каже: «Як одрізана гілка, що валяється долі». Лукаш нахиляється до того місця, що показала Доля, знаходить там сопілку, що вирізав Килинин хлопець з тієї сухої верби, в яку обернулася була колись Мавка, бере її до рук і йде по білій галяві до берези. Він сідає під посивілим від снігу довгим віттям і крутить в руках сопілочку, часом усміхаючись як дитина. Легка, біла, прозора постать, що з обличчя нагадує Мавку, з’являється з-за берези і схиляється над Лукашем. Мавка просить Лукаша заграти, але цей думає, що до нього прийшла вона в образі упириці, й розкриває груди, щоб вона спивала його кров. «Живи моєю кров’ю! Так і треба, бо я тебе занапастив», – каже він їй, але Мавка відповідає:

Ні, милий,

ти душу дав мені, як гострий ніж

дає вербовій тихій гілці голос.

Тіла, яке занапастив коханий, їй не шкода:

О, не журися за тіло!

Ясним вогнем засвітилось воно,

чистим, палючим, як добре вино,

вільними іскрами вгору злетіло.

Легкий, пухкий попілець

ляже, вернувшися, в рідну землицю,

вкупі з водою там зростить вербицю, -

стане початком тоді мій кінець.

Лукаш починає грати, і в його пісні почувається жаль про щось загублене й незабутнє, але хутко переможний спів кохання покриває тугу. Як міниться музика, так міниться навколо й природа: тьмяний зимовий день зміняється в ясну весняну ніч. Мавка спалахує раптом давньою красою у зорянім вінці. Лукаш іде до неї з покликом щастя. Білий цвіт з дерев закриває закохану пару. Коли сніговиця ущухла, видно знову зимовий краєвид, Лукаш сидить сам, прихилившись до берези, з сопілкою в руках і з щасливим усміхом на устах. Він сидить без руху – ніби замерз. Сніг падає й падає на нього без кінця.

«Лісова пісня» подобалась Лесі Українці: «А я таки сама «неравнодушна» до цієї речі, – пише вона матері, – бо вона мені дала стільки дорогих хвилин екстазу, як мало яка інша» [Недруковані листи Лесі Українки. Червоний шлях, 8, 241]. До композиції та стилю цього твору дійшла вона власним шляхом. Мати, мабуть, не радила її писати фантастичні драми:

«Мені здавалося, – читаємо в тому ж листі, – що ти не похваляєш такого стилю (ти не радила мені писати фантастичні драми з інших причин, але мені здавалось, що й «по существу» ти мала щось проти того, хоч тепер бачу, що я помилялась» [Там само, 241].

Мати десь, певно, розпитувала Лесю про впливи, про імпульси від Гоголя (фантастика в «Вечерах на хуторе близ Диканьки» і в «Лісовій пісні»), і та відповідає їй: «Щодо імпульса від М.Гоголя, то його, наскільки можу вловити свідомістю, не було. Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними» [Там само, 241]. Образ Мавки виник в уяві Лесиній ще в ранньому дитинстві, коли вона жила на Волині, і цілий вік свій носила його вона в своїй душі:

«А то ще я й здавна тую мавку «в умі держала», – признається вона матері, – ще аж із того часу, як ти в Жабориці мені щось про мавок розказувала, як ми йшли якимсь лісом з маленькими, але дуже рясними деревами. Потім я в Колодяжному в місячну ніч бігала самотою в ліс (ви того ніхто не знали) і там ждала, щоб мені привиділася мавка. І над Нечімним [Пишемо з великої літери: озеро на Волині] вона мені мріла, як ми там ночували [Недруковані листи Лесі Українки. Червоний шлях, 8, 241] – пам’ятаєш? – у дядька Лева Скулинського [Надруковано: «почували». ]… Видно вже треба було мені її колись написати, а тепер чомусь прийшов «слушний час» – я й сама не збагну чому. Зчарував мене цей образ на весь вік [Цей дядько, Лев Скулинський відповідає, очевидно, тому дядькові Левові, якого знаходимо серед персонажів драми-феєрії].

«Лісова пісня» вражає своєю музичністю, багатством ритмів, що шумлять мов весняні води. В цій симфонії злилася незримо й таємно волинська природа з глибокою і ніжною душею самої поетки. Справді, це твір автобіографічний в найвищому розумінні цього слова – в ньому відбилося духовне життя Лесі Українки, її інтелект, глибока ніжність її психіки, сильний поетичний порив, весь лабіринт її душі, життя й думок. Етап, на якому станула Леся Українка, творячи цю драму-феєрію, Євшан називає не літературним символізмом, а просто символічним мисленням [М.Євшан. Леся Українка. Літературно-науковий вісник, 1913, X, 54].

Ритми «Лісової пісні» найрізноманітніші. Кожен образ, кожен настрій має відповідну для себе ритмічну схему. Ритми ці часто-густо скидаються на народні – в цьому виявилося доскональне знання Лесею Українкою народної нашої пісні, нашого фольклору. Недурно ж писала вона колись К.Квітці, що вона вихована на фольклорі, як англієць на Біблії. До цього, як ми згадували раніш, в значній мірі прислужилися і її мати, й дядько М.Драгоманов. Знаючи, що мало хто тямить у тих ритмах та розмірах, Леся звертається до матері з проханням продержати коректу «Лісової пісні»:

«Якби мені не сором нав’язувати тобі ще лишню роботу, то просила б тебе продержати ту коректу, бо я їм нікому не вірю – з їх там ніхто нічого в тих розмірах не тямить. Вже на цей раз я прошу тебе зовсім щиро зважити, чи це для тебе не утяжливо, і якщо ні, то таки буду просить це взяти на себе» [Недруковані листи Лесі Українки. Червоний шлях, 8, 242].

Аналогією до «Лісової пісні» буде до певної міри «Затоплений дзвін» Гауптмана, але «Лісова пісня» глибша й тепліша. Можливо, що тема її дійсно викликана цим твором німецького письменника.