Дитячі роки Лесі Українки

Андрій Музичка

Леся Українка народилася 25 (13) лютого 1871 р. в Новгороді-Волинському (Звягелі). Батько її – Петро Косач, дворянин, голова з’їзду мирових посередників й урядник для особливих доручень при генерал-губернаторі по селянських справах. Мати – відома письменниця Олена Пчілка (Ольга Косач) з дому Драгоманівна, з дрібного шляхетства, що походило з української козацької старшини, сестра професора-історика, письменника та громадського діяча Михайла Драгоманова.

Усе – й рід і сім’я, природа й волинський люд – були добрими задатками художнього хисту української письменниці та впливали всіма засобами на її поетичний розвиток.

В родині Драгоманових не переривалися літературні традиції та громадська діяльність ще від діда по матері, Петра Драгоманова, ідейно розвиненої та гуманної людини, що знав англійську та французьку мову, збирав українські пісні й намагався теж писати по-українському. Дядько матері, Яків Драгоманов, офіцер, брав участь у таємному товаристві «Соединенных Славян», декабрист, суджений за участь у повстанні та висланий на заслання. Ці дві прикмети переходять у кров майбутньої великої поетки та громадської діячки.

Батько Лесин – людина великого та глибокого розуму, широкої освіти, а до того вихований на ґрунті демократичних ідей 1860-тих років, однак не бере сам широкої участі в громадській справі й навіть не знає української мови. Тому за виховання дітей береться мати, що хоче перелити в них свою душу й думки, що, побачивши в них талант, докладає всіх зусиль, щоб зробити з них українських літераторів, і має право гордитися тим, що їй це вдалося. Коли майже не було інтелігентної сім’ї, де б освічена мати приспівувала над колискою своєї дитини українських пісень, то якраз навпаки маємо ту. Мати наважила й завжди окружає дітей такими обставинами, щоб українська мова була їм найближча, щоб вони змалку пізнали її як найбільше.

Дома всі, крім батька, розмовляють по-українському. І цей контраст між батьком і матір’ю не проминув безслідно. Мала Леся запримітила це й, мабуть, не раз питала маму подібними словами, що їх читаємо в її драмі «Руфін і Прісцілла». Недаремно Прісцілла каже до Руфіна, «що коли би в їх були діти, то їх душу катували би батько й мати». «Коли б я рано й вечір навчала дитину промовляти «Отче наш», я знаю, ти б мовчав, але дитина завважила б, що все бракує батька при молитві хатній, і спитала б, чи татко мій – невірний». В образах Руфіна та Прісцілли відбивається, мабуть, не одна рисочка батька й матері, у згаданих словах – вражіння дитячих літ. І Леся відчуває та признає, що вона дуже багато зобов’язана своїй матері за те, що стає українською поеткою. Як гарно співає вона нам про це у своїй поемі «Місячна легенда», цій ніжній присвяті вдячної дитини своїй мамі:

«У маленькій хатинці, у тихім куточку,

Мати спить і дитина маленька.

У віконце одчиняне линуть з садочку

Урочисті пісні соловейка.

Мати спить, над колискою сина схилившись,

Певне, пісню малому співала,

А тепер, як приспала його, – утомившись,

Край його і сама задрімала».

Замість хлопця, майбутнього співака, поставмо будучу славну письменницю – й матимемо картину дитячих днів Лесі та її перших вражінь.

Росла ця дитина при коханій ненці, що в колискових піснях обіцяла своїй доні ясну долю, а сільська природа тільки доповнювала працю матері. Бо й гарна ж ця волинська природа з садочками та квітниками кругом біленьких хат, де аж лящить від співу соловейків, що начеб завзялися перещебетати один одного, немовби хочуть одігнати ввесь сон, всю дрімоту й мару та сказати: «дивись, яка місячна ніч, яке гарне зоряне небо». В такі ночі «в серці розквітають квітки таємні», ростуть, цвітуть, бринять, зачаровують думку; вона спить, слухаючи, як серце б’ється («Голосні струни»).

А там недалеко за селом і гай, куди, певно, несли чи везли її, а то й сама дріботіла своїми маленькими ноженятами. По дорозі квітчастий луг, усипаний барвистими квітками, та повно-повно білих ромашок і безмежний лан зеленого чи дозрілого хліба, а між ними ясно-червоні маки та сині-сині волошки й кущик дикої рожі на межі, на якому палають кров’ю квітки. Скільки вінків можна виплести! І вона зриває квітки, листя й трави, а її вчителька чи старша приятелька плете вінок і співає та розказує. Ці вінки наче оправа до її розмови. Як у вінку красуються квітки, так у її речі цвітуть її слова, та разом із вінком росте пісня, що в ній співається про кохану волю; разом із золотим рястом ллються золотим дощем її пісні. Правда, забувається палка розмова, забувається її зміст, але залишається надовго барва цих слів, що бунтують кров уже дорослій письменниці, як і тоді семилітній дівчині, а шум листя та блиск ярких квіток наводять на гадку та будять від сну, щоб не заглухли в серці дикі рожі («Забуті слова»).

Або знов сільська дівчина плете вінок і заводить весільної пісні. І знову виступають усякі дива: «і вінок з перлами», і терен, золотом перевитий, та все те якась «Мар’юня покидає для свого Іванка», бо полюбила його «як душу» («Приязнь»). Маленька Леся теж часто сидить і плете віночки з квіток та жита й співає різних пісень: «Виступцем тихо йду», «Посію я рожу, поставлю сторожу», «Бувайте здорові, шляхи та дороги», а дальш «Звягельськії люди» [«Рада», 1913, ч.253]. І перед очима малої поетки образ сільської дівчини, що зраджена молодим, перемінюється в русалку, чи поетка Сафо з лавровим вінком на чолі та співецькою лірою в руці на березі моря, що в його хвилях вона находить свій кінець. І безталанна недолуга Настя в оповіданні «Голосні струни» йде в садок, рве барвінок, сплітає вінок і кладе на голову. Взагалі в Лесі дуже багато спогадів, зв’язаних із квітками, й то лісовими та польовими, ненависть до штучних квітів, туга за пролісками, хоч у місті може вона дістати троянди й інші квітки («В магазині квіток»).

А самий гай з різними дивами – це країна казкового життя. «Вітер, що зірветься з долини та пронесеться гаєм, ворушить листя та нашіптує чудові казки, стає інструментом з чудовими акордами, іншими літом і зимою». Їх розуміє волинський поліщук. Він розуміє, що каже береза й дуб, розуміє їх радість улітку й сум узимку, він знає всіх мешканців лісу, добрих і злих, «русалок, мавок, перелесників, лісовиків» і інш., він зустрічає їх щохвилі, вміє розповісти про них дива, а мала Леся любить їх слухати.

І вплив вражінь безмірний. Поетична творчість Лесі зачинається від життя та драми лісової квітки конвалії, а майже кінчиться прекрасною драмою-феєрією «Лісова Пісня». Мабуть, ціле життя перед очима та в уяві поетки були образи, витворені ще в дитинстві, й до кінця життя вона дивиться на природу очима простодушного волинського поліщука.

А коли не йде в гай, то на селі має розривку. Ось сільські діти граються чи танцюють характеристичних українських танців; там дудар виграє на сопілку. А вона любить придивлятися до забав і прислухатися до сопілки, бо й мама теж придивляється та прислухається, а потім записує собі всі ці ігри, пісні й каже це робити своїм дітям, коли вони вже підросли та навчилися писати. Значить, вони мають вартість, вони на щось знадобляться. І природа й люди – все таке гарне, їй так весело, що вона питається матері: «Чи так красно в якій країні, як тут, на нашій рідній Волині?» («Вечірня година»). І мелодія гри на сопілці, як теж мелодія народних пісень, таки добре врізались їй у пам’ять, коли вона пам’ятає їх ціле життя. З її голосу записує та видає народні пісні значно пізніше її чоловік [Народні мелодії з голосу Лесі Українки записав і упорядив К.Квітка. Київ, 1917-1918.], а сама Леся подає з пам’яті деякі мелодії до гри на сопілці у згаданій драмі-феєрії, коли трупа М.Садовського готується виставляти цю п’єсу й просить авторку дати пояснення та вказівки щодо постановки [Леся Українка. Твори. Вид. Книгосп., т. V. Поясн., стор. 281-284].

Але з цією чудовою сільською природою, з тим чистим раєм, у якому «ліси гомонять, жита хвилюють, садки буйно зеленіють» [«Черв. шлях», 1923, ч. 8, стор. 252], зв’язане ще щось інше. Це простий народ із його всіма найкращими й найтемнішими сторонами, з тими чудовими співами дівчат і хлопців при місячних вечорах і з задушевною грою на сопілці, але з тими болями у піснях лірника, що довкруги нього згуртувалися люди, зібралися майже з кожної хати й мале й старе. А лірник їм співає про «даремщину-панщину злую», то знову про сирітку. Ця пісня видобуває сльози в не одної молодиці та доводить до гіркого плачу дівчатко-сирітку, може-таки подругу Лесі в забаві, що «в знесиллі схилилась на тин». То знову перемінює лірник свою пісню на слова потіхи, що десь там за земні муки ждуть небесні втіхи. Але все таки кінчиться його пісня не співом, а плачем, що «немає в світі правди» («Місячна легенда»).

І мала дитина бачить усміхи й веселість, але бачить теж і сльози. Вже в малої дитини западає глибоко в серце правда, що так сильно інтересує її пізніше, що потім приймає тільки інші форми, соціальної правди в реально-соціальному розумінні слова, а не в якомусь абстрактному, метафізичному значінні. І може вже тоді починає вона розуміти різницю між нею й тими, що довкруги неї, бачити їх тяжку працю та тяжку долю, може вже тоді зачинається любов до цих нещасних.

Любов ця починається від того, що на малюнках у книжках, що на них вона любила дивитись і розглядати, подобається не той гордий лицар, який, зваливши свого сперечника, кричить гордо: «здайся!», але розпростертий на землі, що бачить над собою спис переможця й каже: «убий – не здамся!».

І ця любов до нещасних, знедолених, стає пізніше підставою її творчості, у якій бринить вічно голос: «убий – не здамся!». Чує вона його в тих, що їх збирає під свій стяг Спартак; чує в Неофіта-раба «В катакомбах», чує й у «всесильного» фелаха, що серед пустині будує доми та ростить зелені сади («Дихання пустині»). Цей голос вона вичитує з очей єгиптянки, яку зневолив іслам, вичитує з усміху єгипетських дітей, що радіють, коли вони дістали «кусок солодкого очерету» («Таємний дар»).

А дома чекає її новий інструмент, нова музика з невідомими акордами, з новим світом… Дбайлива мати вчить малу Лесю гри на фортеп’яно, а його згуки викликають безграничний світ почуттів, сильно впливають на її й так буйну фантазію. І коли вона вже трохи навчилася грати, то, певне, має перед собою «Збірник пісень» М.Лисенка, виданий у Липську та заборонений на Україні, бо під нотами текст українських пісень, а це ж проти указу з 1876 р. [Цей збірник вийшов 1878 р. («Збірник пісень», 3-й випуск). Тільки через три роки вдалося М.Лисенкові дістати пропуск цього збірника на Україну. «Україна». 1907. VI. Стор. 250.]

Мов зачарована слухає вона надземного голосу, слухає згуків, у «яких бринить радість, але лунає й горе, шумить ціле море спогадів, чорніє – розпач хаосом, а над усім цим променіє веселка надій». І згуки цих пісень, і сам збірник та його доля викликають цілий рій думок і почуттів про рідну країну та тих, що терплять за неї. Ці згуки й почування та думки міняються разом, чергуються, а коли трохи згодом приймають форму слова, з’являється поезія, повстає пісня «До тебе, Україно, наша бездольная мати», що її молода поетка присвячує дядькові Михайлові. Під музику народної пісні відзивається й у молодесенької поетки пісня «Реве, гуде негодонька, негодоньки не боюся».

А далі від тужливих та веселих безжурних українських пісень переходить може до сильних волею прометеївських творів Вагнера. Їй ввижається сильний бог Прометей, що дав людям життя й вогонь, хоча знав, що за це ждуть його муки, та наперед бачив, що така страшна кара спаде за це на його. Та він знає, що він за правду перетерпить найстрашніші земні муки. Чи не цей образ каже їй гнати геть од себе всі темні думки, «всі хмари осінні», чи не під цим впливом хоче вона «поміряти свою силу з весняною бурею» та «contra spem sperare, сподіватися проти надії». І яке горе мусила пережити бідна дівчина, яка трагедія мусила відбуватися в її душі, скільки сліз мусило виллятися, коли вона через хворобу мусила розстатися зі своїм другом-фортеп’яно, що з ним вона ділила журбу, що йому виспівувала думки веселі й сумні, покинути друга, що міг збудити в неї цілий рій думок і понести її далеко за межі рідного краю.

Є ще один світ, яким живе Леся вже з перших літ свого життя – це світ казок. Розказує їх мама, розповідає їх старенька бабуся, вміє «ще інакших, що їх ніхто не вміє, старий дядько Лев» чи який інший поліщук, що зріс у лісі, знає про велета малий сільський хлопчина. А в мами є гарна книжка казок Андерсена, в гарній оправі, з золотими буквами, з чудовими малюнками. Вони на чужій, на французькій мові. Мати розказує їх дітям, вона знає їх добре, вона перекладала їх колись українською мовою. Є й переклад дядька Михайла Старицького, теж із малюнками київського художника Мурашка. Ці малюнки вже інші, не такі, як у французькій книжці. Леся любила оглядати ці малюнки, утворювати якісь образи, що їх вона відігравала зі своїм старшим братом Михайлом. Обоє так захоплюються грою, що зовсім забувають про дійсність та живуть життям давніх лицарів і героїв. А тут іще недалеко замок у Луцьку, куди вони виїздять часто, бо там батько головою з’їзду мирових посередників.

Часто мама теж читає їм Гоголя, його «Вечори на хуторі», його «Тараса Бульбу», й усе-то те отворює образ замку з дорогими склепіннями, з заґратованими вікнами, зраненим лицарем.

Але їй самій хотілось би прочитати ці казки. Вона просить маму навчити її читати. І цей український переклад казок побіч «Кобзаря» був, мабуть, її початковою книжкою, що на ній вона вчиться читати. Це можливо тим більше, що немає шкільних книжок на українській мові. Ще найдеться буквар, хоча б Кулішева «Граматка», але й це вже пристаріле видання; дальших читанок зовсім немає. Та це саме виходить на користь Лесі, бо цій недостачі запобігатиме сама мати-письменниця.

Перші початки її науки, як ми сказали, може, зачинаються від тих заборонених творів, що їх інші пізнають та крадькома читають уже як дорослі, цебто від Шевченкового «Кобзаря». А там, бачучи брак дитячої читанки, хрестоматії, сама мати укладає її для своїх дітей і пізніше хоче видати її, а коли їй це не вдається з цензурних умов, видає вона нарізно, окремим виданням поетичні переклади під назвою «Українським дітям» [«Укр. дітям», пер. Ол. Пчілки. Київ, 1882.]. З цього видання можемо пізнати, яка могла бути читанка, що нею користувалася Леся, коли в виборі та скороченні маємо переклади з Сирокомлі, Пушкіна, Лермонтова й інших поетів. Вже з самого початку науки познайомлюється Леся з кращими творами польських, російських та й інших письменників і поетів, і то гарною українською мовою.