Початкова сторінка

Леся Українка

Енциклопедія життя і творчості

?

Заложення українського соціал-демократичного гуртка

Андрій Музичка

Хоча не довга була Лесина наука в Драгоманова, але вона мала величезні наслідки. Від тепер Леся стає «новорожденною Кассандрою», стає «тим лицарем, що хоч ранений, одначе не може скинути залізного панцира, бо знає, що це така рана, що на неї немає інших завоїв, окрім панцира» («Трагедія»). Це зовсім не випадок, що Леся зараз по повороті на Україну, мабуть, по довгому теоретичному підготовленні в марксизмі таки в Софії, де вона прожила ціле літо, закладає разом зі Стешенком при участі Коцюбинського, Б.Ратнера й інших український соціал-демократичний гурток, окремо від групи «Южный рабочий», або стає соціалісткою «первого призыва», як вона про себе казала. Гурток цей мав завдання, головно, працю серед селян, серед сільського пролетаріату, над яким ніхто не працював і який був одинокий, неначе той Месія в драматичній поемі «Одержима», хоча біля нього крутилися цілі юрби та його ученики.

Тодішня керівниця РСДРП зосереджувала свою працю на великих галузях промислу, на великих фабричних підприємствах, по великих промислових осередках, де були російські робітники, вихідці з Росії, як кваліфіковані сили, або зрусифіковані українські робітники, а сільським пролетаріатом зовсім не займалася. Та РСДРП з осідком у Петрограді навіть не могла руководити організацією пролетаріату чи півпролетаріату, що розмовляв по-українському. До того був потрібний осередок на Україні з українською мовою [М.Равіч-Черкаський. «Історія комуністичної партії України». Харків. 1923. Стор. 25-26.]. Перед Лесею, що бачила цей стан, що бачила навкруги «великі пущі й темні тихі води», стало Гамлетівське питання – «То be or not to be», зовсім таке, яке поставив був Драгоманов «для письменних людей на нашій Україні», ще в «передньому слові до громади» [«Переднє слово до Громади». Київ, 1918 р. Вид. «Серп і Молот». Стор. 33.].

Вже Драгоманов звертав увагу українських соціалістів на працю серед селян, серед мужицтва й вказував роль та значіння селянства в долі України в часі революцій. Драгоманов завжди радив громадівцям потягти селян вперед, підняти їх до себе, прищепити ті здобутки, що мають усе-таки мешканці міст.

«Виступаючи серед наших селян, – цих безперечних українців, – писав Драгоманов, – приміром європейських громадян, українські громадівці мусять приложити свою працю й до того, щоб уменшити одміну, яка тепер є на Україні між громадянами та селянами й яка буде дедалі збільшуватись, коли ніяка сила не виступить проти того з систематичною працею» [М.Драгоманов. «Шевченко, українофіли і соціалізм». Львів, 1906. Стор. 145]

У «Передньому слові до Громади» читаємо теж: «Чи вмітимуть наші письменні люди вхопитись за край тієї нитки, котрий тягнеться сам по собі в нашому мужицтві, чи вмітимуть прив'язати до нього й те, що виплела за XVIII-XIX ст. думка людей, котрих історія не переривалась, і звести в темноті й на самоті виплетену нитку – іноді більше бажання, ніж ясної думки нашого мужицтва, з великою сіткою наукових і громадських думок європейських людей, – ось у чому тепер все діло для теперішніх письменних людей на нашій Україні!»

«Ось де для них: чи жити, чи помирати». [«Нарис української соціалістичної програми». («Переднє слово до Громади»). Друге видання. Київ. 1918. Вид. «Серп і Молот». Стор. 33]

Чи не під цим впливом пише Леся відомого листа до Франка, у якому підкреслює вагу та значіння інтелігенції на Україні.

Ще дальше в «Народі» читала вона, мабуть, такі статті, як агітація соціалістична по селах Німеччини [«Народ», 1891. Ч.6] й на Галичині мала яскравий приклад, що значить праця серед селян, що значить їх організація. Тим усім підготована, вона й закладає цей гурток. Як послідовна учениця свого дядька, Леся не могла теж погодитися з тодішньою тактикою РСДРП, що стояла на ґрунті так званого економізму, що вела агітацію поміж робітниками, маючи на увазі їхні безпосередні інтереси, та відкидала політичну боротьбу. Для Лесі немислима ніяка боротьба без політичної; боротьба з самодержавною владою не менше важна, як і економічний ґрунт, а для цієї боротьби та здобуття скасування царської й чиновницької самоволі потрібна масова, широка й активна підтримка селянства. Це, мабуть, теж причина заложення окремого українського соц.-дем. гуртка. Але найяскравіше буде видко вплив Драгоманова, коли пізніше ця група з РУП виділиться в так звану «Українську соц.-дем. спілку», що мала бути «крайовою організацією українського сільського пролетаріату». Її склад, її устрій і злука з РСДРП, певне, не без малої праці Лесі, покажуть нам ясно вплив Драгоманова. Але про це пізніше.

Від 1896 р. до року 1907 є Леся активним членом українських революційних гуртків, а саме: то українського соц.-дем. гуртка, то української революційної партії (РУП), то в 1904-1907 р.р. членом Української соц.-дем. спілки, доки ця остання не перервала свого існування, а радше до свого виїзду на Кавказ. Цю працю перериває тільки тяжка Лесина хвороба або її виїзди взимку на лікування на південь. Ми не маємо поки що змоги докладно сказати, чим виявлялася Лесина праця та яка вона була, але думаємо, що мусила бути немала. Леся мусила не тільки впливати на організацію, на план праці, але й сама брати в ній участь. На це вказував би не тільки її характер, її любов до роботи активної, організаторської [«Черв. шлях». 1923. Кн. 6-7. Стор. 191], про це свідчить не тільки її невсипучість і захоплення в «Просвіті» в рр. 1906-7, де вона «робила саму чорну роботу», але теж її поетична творчість. Як мучилася Леся, коли вона мусила лежати хвора й не могла працювати, видно з поем «Грішниця», «Поет під час облоги».

Коли мусила виїздити за границю, тоді вона, наче той жирондист-утікач на еміграції, що тужить

«до стін Конс’єржері,

до тих понурих свідків героїзму

товаришів, високих дум і вчинків,

бо ті мури мов живі,

неначе тямлять і біль розлуки,

й тугу поривання,

й високе щастя жертви для ідеї»…

«Там змагався б я, – каже поетка далі устами жирондиста, – боровся, поривався,

тремтів би за життя своє хвилеве,

але жив би. Я б людей любив,

людей ненавидів».

Про її працю міг би свідчити факт, розказаний кооператором Миколою Левитським по смерті Лесі.

«Леся завжди з великою щирістю й теплотою висловлювала свою прихильність до кооперативної справи. Але її симпатія щира до кооперації виявлялась не тільки в розмові. Один факт переконав мене і взагалі може ясно показати, як щиро цікавилась вона кооперацією. Ми всі знаємо, що вона, сердешна, цілий свій вік страждала – хворіла тяжко, й мимоволі спогад її викликає образ мучениці… Їй тяжко було й ходити, а не то що пускаться в подорож. І от, не дивлячись на це, Леся Українка обіщала мені, що приїде до нас у Херсонщину подивитися на спілки.

Я був дуже радий цьому, зарані дякував їй, але, знаючи, яке це тяжке для неї завдання, тим більше, що прийдеться ще й на конях їхати скілька десятків верстов, я мало надіявся бачити нашу золоту Лесю Українку в себе та й у спілках. Коли якось дають мені знати мої домашні, що приїхали до нас якісь дві баришні та питають мене. Виходжу й од радості сам собі не вірю – на звощику сидить Леся Українка з сестрою своєю, й так славно приязно усміхаються обоєчко. «А ми до вас, Мик. Вол., а що, мабуть, і не сподівались?». Я був невимовно радий.

Спочивши трохи, поїхали в ближнє село, в Аджалеку [Аджамку], де була тоді хліборобська спілка. Там переночували у приятеля спілок Ол.Коцаря, а на другий день їздили в поле, де працювала хліборобська спілка. Я ніколи не забуду, з яким щирим й живим зацікавленням віднеслась Леся Українка до спілкової справи, – як вона розпитувала про хазяйство та життя спілкою взагалі й цікавилась подробицями спілкової організації» [«Рада», 1913 р. Ч. 170].

Нема поданої дати, коли саме Леся їздила дивитися на спілкову організацію, певне одно, що їздила вона тоді як партійна діячка, що інтересувалася спілками та що в такій справі не вважала на своє здоров’я. Коли вже не могла інакше працювати через свою хворобу, тоді, мабуть, працювала вона над виданнями листків, брошур і книжок, що їх видавала партія, й тоді вона дійсно була цим «поетом під час облоги». В часі цієї політичної праці вона, мов той скульптор Річард Айрон, пізнала,

«…яка біда на світі!

Ти, Бело, здумати собі не можеш,

Яка нещасна Ріверсова жінка

У тій землянці вогкій,… з тими дітьми.

І не вона одна… таких є безліч».

Річардовими устами говорить далі Леся це, що вона тепер пережила. Річард каже виразно:

«Я досі знав лиш бідність артистичну,

Ощадність бачив, працю невсипущу,

Та корчів голоду я ще не бачив,

Не чув його спотвореного крику, –

Не чув, не бачив і не дбав! Матусю,

Хіба не гріх така страшна байдужність?

Але я жив серед краси і мрій.

Все вище, вище й вище я здіймався

На крилах мрій – тепер упав на землю…

Ох мамо, як же забився страшно!

Здається, мрії зломлено крило…

О, як воно плескало буйно!..

Так, замість мрій тут потребують хліба».

(«У пущі»).

Останні рядки нагадують драму самої Лесі, коли вона бачить кругом себе пущу й не знає, що їй робити, чи займатися далі поезією, чи здійняти срібло-золото

«З своєї ліри і скувати рало,

А струнами ці крила прив’язати,

Щоб тінь не падала на вузьку борозну,

Зайняти постать поряд з тими людьми,

Орати переліг і сіяти, а потім,

А потім ждати жнив, та не для себе» і т. д.

(«То be or not to be»).

Не без причини звертається там поетка до музи, щоб та «не сліпила їй очей», до серця, щоб воно «не билося так шалено», до думки, щоб «не летіла в порожньому просторі», їй потрібна рада, що робити, коли навколо «великі перелоги, дикі пущі, і високі кручі і темні, тихі води, коли шляхів нема, а є тільки де-не-де поплутані стежинки, що йдуть на безвість, а мало людей, що орють ті перелоги» і т.і.

І, як революційна діячка, при своїх теоретичних знаннях, що їх вона все поглиблює, вона занята соціальними та політичними питаннями; як народна робітниця, вона стає Одержимою, що «з великої любові до поневолених ненавидить не тільки тих, що цей люд неволять, до ворогів, але й до друзів, до того «сонного» кодла, якого не будить опівночі світло». Вона стає Кассандрою у відношенні до подій, що довкруги неї відбуваються, вона Тірца у громадській праці, вона той Монтаньяр у поняттях про ідеї, що знає, що вони не вічні.

Леся розуміє, що ідеї – тільки відбитки дійсних умовин, речей та процесів, отже жива величина, що вічно змінюється так, як усе живе, що є в вічному рухові й боротьбі. Але все це тільки різноманітні частини одного цілого, цебто марксівського світогляду, це її матеріалізм у філософії, її діалектика в способі думання, це її метод орієнтуватись у суспільних явищах, це її практична громадська праця та переведення в життя її теорії про мистецтво.