Революція 1905 р. і Леся
Андрій Музичка
Драматичні поеми «Касандра», «В Катакомбах»
Вже вище ми бачили, як в особі Лесі зливаються разом її політична діяльність і поетична творчість, як ця друга випливає з першої внаслідок розуміння нею мистецтва, як її діла й думки, перетворені в символ, дають нам художні твори, драматичні поеми та ліричні поезії. Іншими словами можна сказати, що Лесю як поета, а передусім як драматичного поета, виховують два чинники – події Україні та символізм у літературі. Як революціонер Леся готується й готує інших до боротьби, підлічує свої сили, зважує сили противника. Як поет-драматург має вона гарний матеріал для драми. Як марксист вона бачить ту боротьбу, бачить це російське царське правительство, що мов ахейці облягли Трою. Як поет-символіст з нахилом історика, вона творить у своїй Кассандрі трагедію цієї боротьби, малює Іліаду українського народу. Дійові особи, що там виступають, – це лише символи поодиноких груп українського народу, це тільки українські партії, що, сліпі самі, беруться вести за собою народ.
А самий перебіг революції 1905 р.! Ми не маємо ще ні стихійної сили, ні організованої свідомої маси, що могла б випасти з-за мурів і розбити це ахейське військо. Революція зачинається не від оружного повстання, а від загального страйку та демонстрацій, правда, підтриманих усюди та всіма противниками правительства. Правительство, яке не може здавити силою, вже на 4-й день страйку ніби почало здавати свої позиції, а в дійсності готує рішаючий удар, але підступний. Воно видає маніфеста, проголошує конституцію, підсуває троянцам того дерев’яного коня, що в ньому скривається вся узброєна сила, яка здавила всю революцію та зробила великі погроми. Ці дві сцени, VII й VIII, перероблені Лесею 1907 року, отже після революції, коли запанувала всюди реакція, коли вже прозріли й «сліпі, що ставили побитих біля коня на сторожі», вказують, як Леся держалася пильно дійсності, як не хотіла вона від неї відступити ні на йоту.
Незвичайне однак закінчення VIII сцени. Ця Кассандра, що вічно дивилася сталевими очима, що все боялася кінцевого висліду боротьби, в часі радости та надії інших, побачивши погроми та різню, засміялася серед пожарів страшним сміхом і сказала: «Нема руїни. Є життя». І пояснення своєї думки та цієї сцени дає нам Леся в драматичній поемі «В катакомбах». Правда, на перший погляд вигляд страшніший, коли після революції наступила реакція. Тепер уже не виглядає це на боротьбу троянців з ахейцями. Тепер знов усі революційні сили пішли в підпілля; революційна хвиля, що пронеслася по цілій країні та підняла маси й перестрашила всіх противників, зійшла, неначе християнство, в катакомби перед могутньою Римською імперією. Але ця революція не проминула даром, ця нова наука, голошена в часі революції, не пройшла безслідно. Ось у гуртку християн у катакомбах раб-неофіт. Це вже не сліпий сторож ахейського коня, не виконавець приказу партії, але раб, що покуштував заказаного яблука волі. Він тепер уже не задовольняється балачками, для нього немає значіння думка, що нібито всі рівні перед законом, що «в думці вільні, а в житті раби».
Він ставить виразно питання: «А чому ж у нас є патриції, плебеї, ну й раби?» Йому ненависні всі добродійства, усі філантропійні паліативи, усі дарунки від панів, коли «дивак-багач любить годувати усю голоту». Його серце разить украй ця підмога, для нього це тяжке лихо стати жебрущим дідом, по волі простягати руку по ласкавий хліб, отже з невільника зробитися жебраком і т.і Він бачить, що це добродійство, яке йому роблять, і дарунки, що їх йому дають, це все роблять багаті тільки для себе. Це «мило», що дає йому крамар, це тільки на те, щоб трохи обхаючить рабські злидні, аби не так уже кололи очі багатим братам.
«А то ще прийде часом брат убогий
На ту агапу раз на тиждень їсти
Та розпростре свої брудні верети
На лаві поруч білої туніки
І вишитої тоги…».
На такий дарунок відповідає він глибокою іронією й радить залишити це мило:
«Бо, може, прийдеться умити ноги
Мені для християнського братання,
То все-таки вони чистіші будуть,
Як я їх дома трошки милом змию,
Пожалую ручок патриціанських».
Він не вірить у щирість християнських панів і каже їм у вічі:
«Як би ви щиро помогти хотіли –
Он маєте на олтарі срібло
І золото – замість отих агап
Могли б рабів з неволі викупляти. –
(До патриція)
Ти, пане, міг би відпустити й дурно,
А ми б уже самі собі дістали
Одежі й хліба».
Він не може розуміти боротьби в покорі, він знає, що до цієї боротьби привела «геєна, той плач і скрегіт, що точив йому серце, мов робак», і він прийшов тут шукати «правди, волі й надії», а найшов «слова облудні і марну мрію про Небесне Царство».
«Ні, далебі, не знаю, чи не краще
Було б мені в самій геєні вічній,
Ніж у такому рабстві безнадійнім,
З якого й смерть вже визволить не може».
Тому заповідає він усім:
«А я піду за волю проти рабства,
Я виступлю за правду проти вас».
І коли вся громада рушає зі свічками в руках, а єпископ попереду, то Неофіт-раб іде сам окремо, другим переходом в інший бік.
Це пише Леся саме в часі, коли друга письменниця, таки її товаришка, згадувана не раз Старицька-Черняхівська, мріє про повну згоду та єдність цілого українського народу [Муки українського слова». Трагічний жарт. ЛНВ. XII. 1907]. У цій драмі заповідає авторка те, проти чого так боролись інші письменники та громадські діячі, цебто відокремлення пролетаріату від усіх, що признають класове суспільство, заповідає горожанську війну, у якій пролетаріат скине владу багатих над бідними, дійсно зрівняє усіх і тоді настане «громада вільна без пастиря-дозорця і без пана». Отже, Леся ясно бачить і вказує докладно причини й мету боротьби пролетаріату тоді, коли всі інші поети та громадські діячі вважали цю боротьбу незрозумінням провідників масою.
Революція дала Лесі теж матеріали для драматичної поеми «Руфін і Прісцілла». Не тільки серед різних партій, але навіть у сім’ї Косачів були різні погляди й відносини до цієї революції. Не говорячи вже про саму Лесю, що дивиться на революцію іншими очима, ніж її батьки та чоловік, бо вона бачить лише рятунок у соціальній революції, була, мабуть, різниця в поглядах батька та матері. Ця різниця підказала їй драму «Руфін і Прісцілла», в якій задумане питання про любов і волю в таких обставинах, коли чоловік не вірить в ідеали жінки, але з любові до неї приймає на себе всі муки й віддає себе на жертву. Нещасливий вислід революції, а з тим і всі наслідки невдачі, такі як деморалізація, недовір’я до керівників, незадоволення й т.і., знайшли місце в цій драмі, тим більше, що Леся писала її досить довго, по довших перервах, коли нові події давали їй матеріал до нових сцен. І так почала Леся писати цю драму ще 1906 р., а викінчила її 1909 р. Про це читаємо в увагах до IV тому ось що:
«Перша, друга і половина третьої дії драми «Руфін і Прісцілла» були написані в Києві 1906 р. [Леся в листі до матері каже, що вона почала цю драму 1907 р. «Черв. Шлях». 1923. Кн. 6-7. Ст. 193.]. Після того Леся Українка перервала роботу над цією драмою майже на цілий рік і відновила аж восени 1907 р. в Ялті… Перші дві з половиною дії «Р. і П.» написані встяж у короткий час і пізніше майже не поправлялися; останні коштували довгої праці, сполученої зі спеціальним начитуванням дотичної історичної літератури. В цій праці пройшов цілий 1908 р. в Ялті. Остаточно зредаговано «Руфіна і Прісціллу» на початку 1909-го рік в Телаві» [Увага до IV тому драматич. творів вид. Книгоспілки. Київ, 1923. Стор. 341].
Думаю, що не так студіювання дотичного матеріалу було, крім хвороби, головною причиною такої довгої перерви й так довгого писання, але ще, може, більше вичікування подій. Спеціальних студій вимагала більше перша й друга дія, й, певно, Леся не приступала до писання їх без докладного студіювання, як це вже ми знаємо з інших драм. Мій догад, здається, потверджує цей факт, що Леся написала V дію, яка не степенує, а ослабляє вражіння, як це вже зазначила була редакція «Літ.-наук. вісника», й тому Леся згодилася не друкувати його.
А ця дія відповідає дійсним відносинам у Росії й на Україні після революції.
А коли придивитися до Лесиної творчості від 1906 р. взагалі, то ми бачимо в її творах тільки зміну тактики: коли досі писала Леся свої твори з точки погляду підготовлення пролетаріату до революції, до боротьби, до нападу на ворога, то тепер з її творів, таких як «Руфін і Прісцілла», «На полі крові», «Адвокат Мартіан», «Оргія», докладно бачимо, що, вже після невдалої боротьби, ясно видко відступ. Перед нашими очима, як перед очима самої поетки, переможці й переможені, відношення останніх до перших й поміж собою й знову точка виходу – інтереси пролетаріату та становище тих, що залишилися йому вірними.
Рівночасно не забуває Леся теж і просвітньої праці. Вона хоче використати й легальні засоби праці та з захопленням працює у «Просвіті». Не кажучи вже про організаційну та літературну працю, вона робила саму чорну роботу, збирала книжки, упорядковувала бібліотеку і т.і. І лише «вириваючи хвилинки», пише вона всякі речі до друку [Старицька-Черняхівська. «Хвил. життя Л.Укр.». ЛНВ. 1913. Х. Ст.21].