Початкова сторінка

Леся Українка

Енциклопедія життя і творчості

?

Останні дні її життя на Кавказі

Андрій Музичка

Коли Леся виїздила з Києва, всім було видко, що вона вже не проживе довго. І дійсно, як тільки приїхала вона до Кутаїсу, зараз почула себе гірше. З початку липня рідня її в Києві дістала телеграму, що її стан безнадійний. Мати виїхала негайно до неї. Лежачи вже майже на смертній постелі, Леся поривається думкою до своїх творів. Про це розказує Олена Пчілка ось як:

«Коли я в початку липня прибула до Лесі на Кавказ у Кутаїс, вона, лежачи хвора в ліжку, однак поривалася думкою до своїх творів. Одного разу, при розмові об «Арґо» згадала про свою обітницю про ту поему [що її Леся обіцяла ще в Києві для збірника. – А. М.] і сказала: «Ану спробую зазначити, як би то воно виходило». Отож вона говорила, а я писала з її слів поданий тут зміст її надуманої поеми. Проказуючи, Леся дещо зміняла – місце дії, останні слова. Перше хотіла закінчити прокляттям, потім сказала: «Ні, нехай «останнім… акордом» буде молитва до Геліоса, – та й проказала ті слова, що стоять у кінці конспекту. – Оттак і буде, – додала Леся на останку, – як тільки зможу писать, зараз напишу й пошлю». Та сьому бажанню не судилося справдитися. Зостався конспект», – додає мати від себе [«Арго», збірник. Київ, 1914].

Не можна робити багато висновків на підставі цього коротенького конспекту, але все ж таки можна думати, що два мотиви лягли в основу її передсмертних думок та її останнього твору. Перше – це велике переслідування українського слова, яке принесла реакція після 1905 р., як-от циркуляр міністра внутрішніх справ за 20 січня 1910 р., що заборонив губернаторам давати дозвіл на заснування товариств «инородческих, в том числе украинских и еврейских, независимо от преследуемых ими целей», а потім рапорт міністерства, який звучав, що українські «…культурные цели с точки зрения русской государственной власти представляются крайне нежелательны». За тим розпорядженням пішла люта нагінка на українське слово та на все, що пахло українським духом.

Другий мотив, що нуртував у глибині Лесиної душі, – це нерозуміння суспільністю її творів і дуже часта мовчанка критики при їхній появі, мовчанка, що її зазнавала Леся дуже часто й потім майже увійшла в правило.

«Не здивувало і навіть не огорчило, що на мою книжку [«На крилах пісень». Київ. 1904.] нема отзивів, – пише вона в одному листі. – Положим, один був, в «Одесских новостях» [«Одесские Новости», 4 ноября 1904 г., № 6467, дуже коротенька рецензія за підписом Гр. С-ній], глупо зложений, але з добрим заміром. Може, через те іменно там був отзив, що Комаров [Відомий Мих. Фед. Комаров.] конечне намігся послати в ту газету примірник «для отзыва» від себе. Може, тому в інших не було, що ми не схотіли піти за сим звичаєм, а се, кажуть, конечне потрібно, коли хочеш, щоб про книжку знали. Може, знайомим і ніяково писати про «авторський подарок», а хто-небудь чужий з редакційних людей і написав би.

Зрештою, я ж і не покладала рожевих надій на свою «славу» – недарма тепер поети французькі йдуть… в прикащики… Але будь справедлива до галичан – вони не мовчали ні на одно моє видання, і власне в тім краю можу я сказати: nennt man die besten Namen, so wird auch der meine genannt. Мені т. Еля теж писала про мою книжку, спасибі їй, я дуже порушена її листом. Писав мені теж і Грінченко подяку und Komplimenten genug… Ну, а в печаті – мовчання. Та що ж, поділю сей фатум з Шевченком, в його компанії і се не сором».

Так писала Леся 1904 р. [«Черв. шлях», 1923. Кн. 6-7. Стор. 192], а чим далі, тим мовчанка ще більша. На її драми не тільки не відгукуються, але й, мабуть, не читають. «А вже ж годі заперечити, що бути голосом, волаючим у пустині без відгуку, все-таки нікому невесело, хоч би він мав і так мало претензій на популярність, як я», – жаліється Леся на іншому місці [Ibid. Кн. 8. Стор. 241]. А що ж мусило діятися з нею, які думки мусіли насуватись їй, коли вона знала, що публіка не читає її «кованих» речей. Про це вона пише навіть у листі до матері.

«Саме сього дня я збиралася до тебе писати, як отримала твого листа, що дуже втішив мене і сам собою і своїми прилогами. А вже ж таки й прилогами – не так хвалебний тон, як саме той факт, що таки хтось і окрім ближчої родини та приятелів часом уважне читає мої, мовляла п. Русова, «ковані» речі, мене радує, бо часом мені здавалось, що драми мої належать саме до речей «хвалимих, але не читомих» (Русова, напр., не читала нічого, рецензуючи) [«Черв. Шлях», 1923, Кн. 8. Стор. 241]».

Отже нерозуміння Лесиних творів і вищезгадані переслідування мучили, певне, Лесю в останні хвилини її життя та дали їй тему до задуманої поеми. На таку думку напроваджує особливо доручення творів Геліосові й золотій пустині та молитва до Геліоса, щоб він рятував ці скарби. «Може, колись хтось знайде ті скарби – і дізнається великої мудрості».