Виїзди до Києва та їх вплив

Андрій Музичка

Не менше важний чинник для її розвитку, для нових вражінь є її часті виїзди до Києва. З чудової, романтичної природи переїздить вона до міста з чужими для неї людьми, з чужою мовою. Тут тільки поодинокі сім’ї, як-от Старицьких, і до яких вона заїздить, Лисенків і ще деякі є українськими. Це неначе рідні острови серед чужого моря. Її товариші й товаришки, що збиралися в домі Старицьких, це вже не ті, що їх вона бачила та з якими товаришувала на селі, що, може, як Дарка Юзю в оповіданні «Приязнь», питали: «І нащо ви-те, панно, стільки вучитесь», що вже в такому віці знали тільки працю. Ці й інакше зодягнені, й балакають якоюсь мішаною мовою, бо школа вже вирвала їм рідну мову. Та й у забаві ведуть себе не так, як до цього привикли Леся та її старшенький брат Михайло. Вони обоє почувають себе між цими товаришами ніяково [ЛНВ. 19. 13. X. Стор. 13]. Але коли зайде розмова про науку, обоє почувають себе сильнішими за своїх шкільних товаришів. Значить, ця величана російська школа не дає такої великої освіти, погорджуваною українською мовою можна більше навчитися, значить, не в мові тут річ.

Але ось Шевченкові роковини.

Українці постановили вшанувати його пам’ять, однак це строго заборонено. Тому вишукують якусь хату, звичайно десь на кінці міста, збираються там нишком зі страхом, що кожної хвилі може ввійти поліція, і дзвінок запізнілого учасника викликає заклопотання та турботне питання: «Хто прийшов?»

Хатина звичайно маленька, немає стільки лав, ні стільців, щоб кожний міг сісти. Приміщуються, де хто може та й як може. Слухають промов. Говорять старий і молодий, говорять від серця щиро. З промовами мішаються співи. Хтось заведе якусь звичайну народну пісню, а другі підхоплюють, і полилася пісня могутня, велична. Пісня, співана молодими гарними голосами, робить вражіння красою, чулістю, з якою її всі співають, вона містить у собі щось могутнє, гарне. А по скінченні виходять знову не юрбою, а поодинці, ідуть у різні сторони, щоб не звертати на себе уваги [Ол.Пчілка. «Шевченкові роковини». «Рідний край», 1907. Ч. 9]. І може після таких таємних зборів мала Леся разом з іншими дітьми закладає таємне товариство, що збирається в дворі старого замчища-руїни на віче, на якому лунали «червоні» промови про братерство, рівність, волю, рідний край, а далі слово

«Змінилося у спів, і вся громада

До дзвінкої промови прилучилась.

О, то були такі «червоні» співи,

Яких не чув старезний замок,

І в ті часи, коли червона кров

Йому красила тверді, сиві мури.

«Гартовані ножі» були в тих співах,

А в серці у співців була любов

До тих «великих», що були малими

На бенкеті життя».

(«Віче»).

Вже малою дитиною знає Леся, що навіть святкування великого українського поета заборонено; згодом вона пізнає, що всяке товариство – це з державного царського уряду злочин. Зате на святі дізнає мала Леся таких вражінь, що лишаються їй у пам’яті на ціле життя. Описуючи в драматичній поемі «Оргія» захоплення Антея давніми буйними оргіями без квітів, без ніяких покрас, але з незвичайно сильними вражіннями, коли, в учасників билися серця, коли в них очі сяли, коли співи були

«Потужнії натхненням, а не гуком.

І в стриманім зітханні тихих струн

Ми вгадувати вміли урагани,

Що нуртували в грудях у співця»

(1 дія).

Леся описує либонь свої вражіння дитячих літ. А ця таємність у невинних сходинах, сам перебіг свята та ще й мала закуска на закінчення святочного вечора, як нагадували вони Лесі при науці римської історії перших християн! Учасники роковин здаються їй тими першими вчителями й учениками нової віри, яких вона рисує собі в виді тої чи іншої знайомої їй людини. Це перший зв’язок того фону, на якому малюються сучасні події, перший зв’язок минулого з сучасним.

Або іншим разом ідуть до театру. До Києва приїхала трупа Ашкаренка. Її визвали з Харкова, бо слава про неї рознеслася вітром по всій Україні. Там грає знаний старим громадянам Марко Кропивницький, там і молодий, але талановитий артист Микола Садовський. Грають «», «Гаркушу», «», «Невольника» й інші п’єси. Кропивницький у ролі Виборного, Гаркуші, Стецька та старого козака.

Ось з’являється на кону в ролі Виборного-Макогоненка. Очі всіх звернені на його, він мов зачаровує всіх. Кожне його слово, кожний рух, всі дріб’язки в інтонації так сильно притягають публіку, що вона осипає оплесками артиста. Або його виступ у Гаркуші. Що за чудовий Гаркуша, що за моторний, запальний козак, що розмовляє з молодою сотничкою! А як він грає на кобзі та співає! Це ворожбит, що може очарувати з першої розмови. Це одважний розбійник і людина з такою чулою душею. А його жарти з челяддю сотничиною по-дитячому щирі [Ол.Пчілка. «М.Л.Кропивницький яко артист і автор». ЛНВ. 1910. VI].

Або молодий Садовський, у якого й сценічна постать і надзвичайно гармонійний та музичний голос. І ця музика слова в його голосі чарує знову, бере в свою владу глядача, впливає на його нерви та почуття. Натхненна гра артистів і настрій, що панує в театрі, зливається в одне спільне захоплення. Воно передається від публіки артистам, підносить їх виконання до найвищого ступня, а зі сцени несеться знов у публіку й вогнем запалює серце глядачів. Артисти та глядачі злилися в одну душу, публіка то завмирає від напруження, то переходить у не стримуване нічим виявлення свого задоволення грою, від якого здригався ввесь театр [Старицька-Черняхівська. «Свято української сцени». ЛНВ. 1907. V. Стор. 300]. Мабуть, такі сцени дістали свій вираз у драматичній поемі «У пущі», коли поетка вкладає Річардові в уста слова:

«Я бачив сам, як на очах суворих

Прозорі сльози мов роса тремтіли

В той час, коли орган величним співом

І стіни й людські душі потрясав»

(«У пущі», III дія).

А публіка горнеться до українського театру, коли російські театри пустують. На неї робить вражіння й занехаяне, пригнічене українське слово й українська пісня, що їх вони, може, не помічали кругом, на які, може, навіть дивилися згорда, а тепер так гаряче вітали та радо приймали. Навіть ті краєвиди на сцені, біленькі хатки, криниці та тини з соняшниками, що їх вони могли перед тим бачити щодня, й ті представлялись їм тепер якимись незвичайно гарними. Це були вражіння, що казали дорослій Лесі, що на товпу впливається тільки тоді, «коли промовляється до душі душею, коли душі порідняться». Тоді відбирає вона вражіння, що приводять її до рефлексії та думки, що реальне, але в художньому виконанні, а не пророцтво, з яким вона бореться, оживлює серце людей, що тільки така творчість є жива поміж людьми [Леся звертає в мистецтві увагу на те, на що в політиці звертав увагу Драгоманов, який вічно боровся з усякими проповідями, далекими від життя. Див. «Передмову до Громади» passim]. Тоді пізнає вона творчу силу поетичного слова, вона вже тоді дістає задатки розуміння поезії в індивідуальному та громадському житті. Швидко й у неї самої з’являється бажання найти такий орган, що своїм співом потрясав би стіни й людські душі.

Вона завжди хоче, щоб її слова були

«Промінням ясним, хвилями буйними,

Прудкими іскрами, летючими зірками.

Палкими блискавицями, мечами».

Вона бажає, щоб її слова

«…луну гірську будили, а не стогін,

Щоб краяли, та не труїли серце,

Щоб піснею були, а не квилінням»

(«Ритми»).

Помалу зрозуміння ваги поезії перетворюється в чудову поему «Давня казка». В ній пісня ломить серце гордої красуні, але й запалює вояків до здобуття міста. Пісня причиною лиха самого поета, але вона й той вогонь, що підбадьорює народ. І по смерті поета не гине його ідея. Пісня ширить думку про волю, народ зривається до бунту та вбиває графа Бертольда, що знущався над ним.

На Лесиних очах росте той театр. Збільшується кількість добірних артистів, з яких вийшли потім відомі корифеї українського театру. Трупа стає під оруду М.Л.Кропивницького, а потім М.П.Старицького, їздить по всій Україні й усюди робить незвичайне вражіння, скрізь вітання, овації і т.д. Росте теж і збільшується драматична література. Але це було причиною, що проти українського театру пішли доноси, почалась та «біла війна», біле лихоліття, коли воювали «шнуром, кайданами, отрутою, підкупом». Перший заговорив про ті трупи Казанцев, надрукувавши в «Киевлянине» листа, де писав про діяльність «партії хохломанов» [1882 р. Ч. 26], а потім і «Киевлянин» від себе почав правдиві наступи. З усіх боків посипались доноси до генерал-губернатора, що трупа ця небезпечна, що вона викликає сепаратистичні демонстрації та сіє крамолу [Мик. Садовський. «Мої театральні згадки». ЛНВ. 1907. V. Стор. 13]. Наслідком цього була заборона грати трупі по Київському генерал-губернаторстві, це значило на Київщині, Полтавщині, Чернігівщині, Поділлі та Волині.

До чинників, що сильно впливали на Лесю, належить теж і музика М.Лисенка. Його слухає Леся часто чи то-таки в його домі, чи в Старицького, чи на публічному концерті, чи деінде. Вона заслухана в мелодію чудової гри, в чарівні згуки, коли кладе свої віщі пальці на клавіші геній музики, коли музика панує над стінами й над людьми, коли її серце тремтить, а думка уноситься в таємні, незнані світи. Або коли знані їй вірші Шевченка кладе він на музику під ноти. Як подвійно вражає тоді, коли слово одного кобзаря зв’язане з музикою та співом другого кобзаря. Це дійсно дух українського народу, втілений у слово, пісню й музику, де границя між одним, другим і третім затирається, де одно переходить у друге, а все разом творить таку силу, що стає тим органом, що від його має «залунати той гук потужний і величний… і перекинути світовий стрій одвічний» («Сон»).

У неї зливається музика з поезією, вона сильним струменем вливається в слова. Навіть у її описах природи все настрій переважає опис, музика мішається з живописом. Її поезія стає подібна до музики. Їй хочеться перетворити згуки в ритмічне слово, а з другого боку, «обернути золоті проміння у струни й зробити золоту арфу, в якій було б все ясне – і струни, й згуки, й кожна пісня». Так повстають її «Мелодії». Так повстає її «Lied ohne Klang» та й інші такі мелодійні пісні. І сповнилося скоро її бажання, «її думи впадають на проречисті струни». Не тільки поодинокі пісні укладає під ноти сам-таки Лисенко та композитори Янчарський, Січинський, Г.А–й, але й до драм укладають музику, як ось Стеценко до «Іфігенії в Тавриді», композитор Богуславський до п’єси «В катакомбах», Наум Пруслін до драматичних поем «У полоні» та «На руїнах» [«Вир революції». 1921 р. Мистецька хроніка. Стор. 125.] і т.і.

І Леся свідома того, що дав їй Лисенко своєю музикою. По його смерті пише вона до своєї приятельки Старицької-Черняхівської:

«З Миколою Віталійовичем зв’язані в мене спогади найдорожчих молодих літ, в його хаті стілько незабутнього пережито. Старицький, Лисенко – сі ймення для інших належать тільки для літератури та хисту, а для мене вони вічно викликатимуть живі образи як імення близьких і рідних людей, що властиво ніколи не вмирають, поки живе наша свідомість. Не знаю, чи буде хто з молодшого покоління згадувати коли про мене з таким почуттям, як я тепер згадую про Миколу Віталійовича і Михайла Петровича (я все їх бачу тепер поруч)» [Старицька-Черняхівська. «Хвилини життя Лесі Українки». ЛНВ. 1913. X. Стор. 19].

Для нас незвичайно цінні особливо останні слова самої Лесі, це, що в неї образи Лисенка та Старицького завжди стоять поруч. Воно інакше й не могло бути. Від Лисенка дістає вона вражіння, музика українського генія добуває в її душі різні голоси, а в домі Старицького вона перетворює ці душевні вражіння, передає ці душевні голоси в слова. В домі Старицького панує літературний дух. Тут находив піддержку кожний, хто мав хоч іскру таланту. Тут навіть забави й розвага мали літературний характер. У цій родині вітали її перші твори, тут відбулося дуже святочно її хрещення на поета. Як гарно про це пише учасниця того спільного свята, згадана Старицька-Черняхівська, її товаришка з дитячих літ і відома письменниця:

«Леся, молодесенька на той час дівчинка, тоненька й висока, в гарному вкраїнському вбранню, прийшла до нас з двома книжками [Це були: «На крилах пісень». Твори Лесі Українки. Львів, 1892, і Всесвітні твори. «Книга пісень» Генріха Гайне. Перекл. Л.У. і Максима Стависького. Львів, 1892]. Се було спільне свято. Батько мій наклав на носа пенсне, взяв розрізалку, ласкаво погладив сіро-блакитний томик, як любу дитину, й почав обережно розрізувати листи. Ми всі, разом з молодим автором, посідали навколо, – батько мій чудово декламував, через те всі любили слухати, як він читає уголос. Перечитано було всі вірші Лесині, деякі по кілька разів. Тато був у захваті, він цілував Лесю та по своїй звичці так душив її, що можна було думати, що він її зовсім зламає в своїх дужих обіймах. Одначе справа не кінчилася тільки хвалою, зараз починалася й пильна критика, але критика дружня, котра бачить хиби твору та, бачучи їх, завдається метою не принизити або висміяти автора, а звертати на них його увагу, щоб він сам зрозумів і завважив її. Ся критика панувала в нашому колі: старі й молодші автори завжди читали свої твори товаришам і радилася з ними» [ЛНВ. 1913. X. Стор. 16. ].

Незабаром доми Старицьких, Лисенків та Косачів стають не родинним огнищем, не поетичною атмосферою тих трьох родин, але робітнею поетичного слова, коли так можна виразитися, в загальноукраїнському розмірі. В цих родинах об’єднуються художники, артисти, поети, письменники, всі ті, що їх навідують «музи співодайні» [«Черв. шлях», 1923. Кн. 8. Стор. 248.], та люди науки. Усіх їх об’єднує любов до українського слова, але й любов до простого народу. Всі вони по духу демократи, бо знають, що, крім них, українцями є тільки простий, несвідомий народ. Гуртуються вони в кружки так званих культурників, бо мають на меті працювати тільки для рідної культури, виключаючи всяку політику. Вони думають, що не треба закордонними радикальними та взагалі політичними публікаціями роздратовувати уряд проти української літератури. Вони поривають усякі зносини з Драгомановим за його радикалізм і революційність, уважають його працю за шкідливу, відхрещуються від нього та виступають навіть вороже супроти його [Культурники не підозрівають навіть, скільки вони й у культурній праці черпають від Драгоманова, що впливав особливо на переклади, видавання різних книжечок, на піддержання журналів у Галичині і т.і.]. Вони, кажучи словами Самійленка, не хочуть «вживать іншої зброї – пріч слова» («Не будемо ми йти») [Волод.Самійленко. «Україні. Збірник поезій», 1885-1906 рр. накладом Україн. Видав. Спілки. Львів, 1906. Стор. 48.]. Культурники, як у сорокових роках Куліш [П.Куліш писав до Кирило-Мефодіївських братчиків: «Занедбайте політику. Сам собою настане час, що від нашого слова впадуть стіни єрихонські». «Правда», 1868. «Жизнь Куліша».], переконані, що

«І наш гарячий ямб грімницею впаде

На кривди гидкую будову»

(«Вже годі плакати») [Самійленко. op. cit. Стор. 46.].

Серед цих гуртків виникла навіть свідома реакція проти всякої політичної постановки українського питання й виникло бажання виставити український рух тільки як справу культурну. Відповідно до власного хисту гуртуються культурники в різні гуртки, як от «літературно-мистецький», чи просто «література», «науковий», «хрестоматія» і т.і. Там знову зібралися «словарники». Вже самі назви вказують на мету гуртків. Літературно-науковий поклав собі за мету збагатити рідну літературу перекладами зі світової літератури, коли не своїми власними творами, й улаштуванням хору. Науковий гурток має завдання допомагати людям, що мають стати вченими, що поставили собі за мету писати наукові праці по-українському, в надії, що й чужі почнуть учитись української мови для познайомлення з цими працями:

«Всі ми щиро обіцялись

Самохіть і без принуки

Вгору високо підняти

Прапор рідної науки» («Патріотична праця»). Ibidem. Стор. 69.

Гурток «хрестоматія» має скласти українську хрестоматію.

Велике й важне завдання бере на себе гурток «словарників», а іменно видати великий українсько-російський і менший російсько-український словник. Всі його члени узброюються словничками, джерелами та взагалі різним матеріалом, сходяться то в Комарових, то в Старицьких, то в Олени Пчілки, спорять, працюють, бо словник має зробити національне діло, має бути зброєю в національному відродженні. Ще інші збирають етнографічний матеріал, виучують народні пісні й т.і. Там знову програма для нових праць. Заложено літературне бюро з підвідділами. Молодші його члени взяли на себе редакцію дитячого журналу «Дзвінок», що виходить у Галичині. Вони хочуть його поновити, подвоїти його об’єм, дати цікавий зміст, і тому укладають оповідання, вірші, розправи, забави. Леся захоплюється цією справою. Вона сама розуміє потребу, знає, що мусить написати що-небудь для «Дзвінка» [«Черв. шлях». 1923. 8. Стор. 250], та ще й дядько звертає на це її увагу. В листі з 1894 р. 14 (26) січня пише до неї: «Та треба щось зробити рішуче, щоб «Дзвінок» став розумніший. Любить він батьківщину, та не вміє писати про неї нічого, окрім загальних слів» [Ibid. 4-5. Стор. 198]. І Леся береться щиро допомогти як своєю працею, так і закликом до інших, щоб не забували про дитячий журнал. Сама вона укладає дуже влучні віршовані шаради для дітей, які з охотою розгадують інші члени редакції, думає про «казки для галичан» навіть тоді, коли лежить у «липких кайданах» [Ibid. Ч. 8. Стор. 250].

Старші члени цього бюро мали такі самі завдання для галицького журналу «Зоря», в якому Леся містила свої твори. Праці всюди багато, людей мало, й тому одні й ті самі люди часто членами тих самих гуртків. Збираються старші й молодші, що збирали біля себе людей, які несли б в українські маси освіту. Є й старі ветерани, що перенесли на собі укази 1863 р., зі знаменитими «не было, нет и быть не может» української мови й літератури, з додатками й інструкціями з 1866 р. до цензурних комітетів, що ними заборонювано пускати до друку популярну українську літературу, заборонено друкувати українські етнографічні матеріали в «Губернских ведомостях» і т.і. Вони не можуть ніяк забути указу 1876 р. з короткими, але важкими, фразами: «не допускать», «воспретить», «прекратить». Вони пам’ятають добре, як ці прикази, немов вистріли тяжкої артилерії, розбивають невелику армію української інтелігенції, частину беруть у полон, розсилають по вологодських губерніях, а останки не в силі більше опиратися ворогові. Деякі з них переходять зовсім на його бік і доказують, що такий уже закон, що в центрі збираються й капітали й таланти з інтелігенції та розумова праця, отже, всі провінціальні літератури, між якими найголовніше українська, мусять упасти, щоб дати тим більшу силу розвоєві однієї літератури центральної, цебто російської.

У других, як у Стороженка, виявилась якась байдужість до рідної мови – «стратив усяку охоту до тієї роботи, котра приносила багато утіхи, просто не піднімається рука» [«Чому Олекса Стороженко покинув писати по-українськи?» – ЛНВ. 1901. V. Стор. 99].

Треті думають, що треба на якийсь час ховатися з українофільством, що «треба лихо переспати», і сплять сном блаженних. Та чи можна вичислити всі думки та настрої розбитої, здеморалізованої армії, що з неї багато тільки думають про себе, про свою вигоду, про своє «я», у яких колись і запалав був на хвилю вогонь, але швидко й погас. Вони для покриття свого неробства вміють покликатися на тих, що з інших мотивів відносилися з насмішкою до змагання вести освіту народові українською мовою й до утворення українського письменства й казали категоричним тоном:

«І що-то заходиться коло таких дурниць! Час пре до того, що всі люди мусять бути рівними, отже, всякі національні різниці мусять щезнути, а ви, працюючи для здвигнення якоїсь нації, робите тілько назадницьку, реакційну роботу». «І даремно було їм говорити, – каже далі Франко, – що, хоча для пропаганди тих самих ідей рівності серед української суспільності треба вживати тої мови, якою вона розмовляє й думає. «Не нужно, – відповідали диктаторським тоном. – Малі нації мусять приставати до великих і вчитися їхньої мови. Оце найпростіша дорога до вселюдської рівності».

І тільки ліпші сили, свідоміші одиниці якийсь час кидаються мовби приголомшені ударами, а потім збирають свої сили та йдуть давньою дорогою. В них немає вже такої сили пориву, вони непевно оглядаються на всі боки, підлічують свої сили. Вони не можуть перейнятися новими думками, новими ідеями, вони згадують пережите, плачуть за хвилями їхнього пориву. До таких у кружках культурників належить хоча б Олександер Кониський, за ним до певної міри йде Ол.Пчілка та Старицький. Але є там і молодь, що не заглядала битві в вічі, не перенесла на собі цієї поразки, тільки бачить кругом себе опустошення, бачить духовний цвинтар. І в ції молоді одна мета – знищити сліди битви, затерти пам’ять про пораження, відродити цю країну, це побойовисько, оживити цвинтар, винищити терня та будяки, що поросли кругом, і засадити квітками. Вони звертаються за живою рослинністю, за квітками до всесвітньої літератури й пересаджують їх на українське поле.

І ось: Самійленко перекладає Данте, Мольєра й Беранже, Леся – Гайне, Віктора Гюго; Славинський – Гайне та Гете; Стешенко – «Жанну д’Арк» і Беранже; О.Г.Черняхівський – «Розбійників» Шиллера і Гайне, «Подорож на Гарц», Е. Тимченко – «Калевалу» і т.і. [Старицька-Черняхівська. «Хвилини життя Л.У.» ЛНВ. 1913. Кн. X. Стор. 17]. А їх власна пісня – це хвала героїзмові, їх гасло – «Вже годі плакати!», для них взірець – квітка Saxifraga, що переломила навіть камінь, який усе придавив. Їм не страшний ні той, що бореться з ними, ні той, що з них сміється. Вони загрівають один одного до праці, ганьблять за лінивство, оспалість [Багато віршів-сатир Вол. Самійленка], помагають один одному, читають спільно свої й чужі твори, критикують, розбирають їх щодо змісту й щодо мови. Цією спільною працею в літературному гурткові можна пояснити собі ту спільність тем, яку зустрічаємо в тодішніх поетів і письменників, як старших, так і молодших.

У них навіть забави після праці мають літературний характер. Улюблена їхня забава – це «конкурс». Ось що пише про це Старицька-Черняхівська:

«Давалося одно слово, наприклад, «Навіщо», «Неділя», «Понеділок», усі присутні повинні були написати на цю тему оповідання, п’єску або вірш. Давався визначений час. Тож підіймалась хапанина. Кожен притулявся, де міг, з олівцем, з пером, з клаптиком паперу. В хаті ставало тихо, як у вусі, чутно було тільки, як дихали «автори». Подавалися речі без підписів, – журі вичитувало їх уголос і присуджувало першу премію кращому творові. В нашій забавці приймали участь і старші, і Ольга Петрівна, і батько мій; мусіли приймати в ній участь і всі присутні, ті, які до оригінальної літературної творчості жадного нахилу не мали. Тим веселіше було читання творів сих несподіваних літераторів. Багато з сих жартом написаних творів пішло до друку. Пам’ятаю особливо два гарнесеньких оповідання на тему «Понеділок» Михайла Косача і М.А.Славинського. Леся за одне з своїх оповідань, написаних на такому ж конкурсі, одержала потім премію в Літер.-Артист. Товаристві» [ЛНВ. 1913. X. Стор. 18. Див. «Сб. Киев. Лит. Арт. Общ.». 1900. Стар. 23].

«Були ще й інші забави літературного характеру, наприклад: один із присутніх починав оповідання і в самому цікавому місці переривав і кидав хустку своєму сусідові – той мусів провадити далі, і, довівши своє оповідання до самого несподіваного моменту, знов переривав його, кидаючи хустку третьому, залишаючи його виплутуватися з сієї плутанини і т.і.

Як в родині Ростових («Война и мир») панувала атмосфера кохання, так і в наших сполучених штатах (родини Косачів, Лисенків і Старицьких) панувала атмосфера творчості й дружньої приязні, і всі «огнищане», які «тягли» до нашого вогню, були переняті тим самим духом» [Ibidem.].

А настрій до писання при забаві «конкурс» або й до оповідання є. Тут збираються молоді люди, з добрими голосами, співають гарно. Багато з них грає на різних інструментах, як-от Самійленко, що чудово грає на бандурі. Без музики не могло обійтися, коли гурток збирався в домі Лисенка. Але знаменитий композитор радо приходив у гурток, коли він збирався й деінде, а з ним була вже обов’язково й музика. І цей кружок – це наче світ італійський, у якому Річард учиться альфабету хисту («У пущі»).