Вплив нового окруження на Лесину творчість
Андрій Музичка
Коли найменша річ у природі звернула на себе Лесину увагу та вплинула на її творчість, то стріча з новими людьми під час перших її виїздів не відбилася на її писаннях. Сама Одеса здається їй великим містом, що в йому людей без ліку, але, мабуть, Леся не звертає уваги на різницю цих людей. Вона рада тільки, що зустріла серед цих чужих людей добру сім’ю, яка привітала та взяла її до себе, що знайшла там вірного друга [Ця «сім'я» – це рідня Комарових, а приятель – це Маргарита Комарівна, тепер дружина проф. Сидоренка, з якими зостається Леся в найкращій дружбі до кінця життя].
Молоденький вік та забезпечене економічне й соціальне становище не змушувало її ще поринати в бурхливе море соціальних контрастів. Коли вона хоче змалювати людську нужду, вона ще користується перекладом із Віктора Гюго «Бідні люди» («Сірома»), значить, вона ще витає в сфері абстрактних людських відношень або, кажучи словами самої Лесі, вона знає досі ще тільки «бідність артистичну та роботу важку». Правда, могла бути тому й інша причина. Слабе здоров’я потребувало лікування в теплому краї. Їй випадало жити десь у маленькій кімнатці якоїсь гостиниці серед курортної публіки, що прибула сюди, «щоб залишити морю й горам свої болі, щоб визволитися від своїх недугів», їй доводилося бачити такі типи, як Аліна Михайлівна («Над морем»). Але це не найважніша причина. Ми бачимо пізніше, коли вона вже інакше дивилася на людей, що вона вміла на них дивитись. У згаданім оповіданні «Над морем», написанім 1898 р., значить, після заложення нею українського соціал-демократичного гуртка та праці в ньому, Леся вже вміє дивитися на людей досвідченим оком класової свідомості. Ось навернувся молодий робітник, «утлий хлопець», з відром зеленої фарби, якому від тягара піт котиться рясними краплями з-під низенької смушевої татарської шапочки на темне, мов бронзове, чоло». Поетка бачить погляд того хлопчини, кинений у їх бік [Аліни Михайлівни та Лесі. – А. М.], від якого аж страшно», вона вміє читати в цьому погляді та «розуміє той страшний, фатальний антагонізм, темніший, ніж чорні очі молодого робітника».
«Не знаю, – каже Леся, – чи й хлопець побачив той погляд, що панна кинула його вкупі з презирливими словами. Але я бачила обидва погляди, й мені стало страшно – в них була ціла історія».
Це вже зовсім інший погляд на людей, не той, що його бачимо хоча б у «Сіромі», вже не якийсь жаль до поневолених ані не якась тільки цікава постать, як опис гарної чарівниці – «татарочки з чудними очима», що про неї може тільки сказати словами Шевченка, що «вона ще гуляє по волі». А коли 1903 р. по дорозі до Сан-Ремо в’їздить у передмістя Генуї, її вже не захоплює зверхня краса міста, її очей уже не сліпить багатство фабрик, як її спутника, італійського пана, але вона звертає перед усім увагу на
«…чорні,
Закурені… там будинки,
Суворі та непишні. По будинках
До вікон хустя прип’ялось, мов злидні,
Що їх ні в двері, ні в вікно не випреш,
А з вікон визирали, мов привиддя,
Якісь бліді, невільницькі обличчя.
А над усім той дим, той легкий дим,
Що не гризе очей, притьмом не душить,
А тільки небо ясне застилає
І краде людям сонечко веселе,
П’є кров з лиця і гасить людський погляд
І барви всі рівняє сивизною.
Ніхто його не чує, але завжди,
І день, і ніч, і кожную хвилину,
Безгучно і таємно та виразно
Він промовля: «я тут, я завжди тут».
Той дим проник мені у саме серце,
І стиснулось воно, і заніміло,
І вже не говорило: чужина».
[Як після цього міг Д.Донцов у своїй праці «Поетка українського Рісорджименто» сказати про Лесю Українку, автора драматичної поеми «На руїнах», статті «Два направления в итальянской литературе» і т.і., що нотки інтернаціоналізму «були їй чужі» (стр. 17), що «інтернаціоналізмом вона не захоплюється», що людськість поділена в неї горизонтальними перегородками, а фузія можлива межи різними класами одної нації й ніколи – між одними й тими самими верствами різних народів», годі зрозуміти. Чи можна вже хоча б після цього віднести до неї характеристику, що її дає вона сама єврейським пророкам: «свій народ – чужий народ, своя держава – чужа держава, свої боги – чужі боги», як це робить автор згаданого нарису. Порівн. теж її відношення до д'Аннунціо, співця-аристократа італійського відродження, про що буде мова ще при розгляді класового становища Лесиного в критичних статтях.
Після написання цих рядків появилася коротенька статья П.Филиповича, в якій автор справедливо каже: «Критика якось не помічала, що власне цю тему – національну – Леся Українка поставила в площу інтернаціональну». «Нова громада", 1923. Ч. 7-8. Літер. розділ].
Пізніше теж ні один рух, ні один людський крок не лишився неспостережений у нашої письменниці. Вона вміє придивлятися дійсно до життя та реальних відносин людської суспільності, що на них виростає щоденне горе, але й великі змагання до свободи. Вона бачить народну душу, узброєну радістю та надією, тими скарбами, що їх не зломить ніяка сила. Вона вишукує ці ознаки й усе находить їх там, де другому й не снилось. Навіть в усміху єгипетської дитини бачить авторка драми «На руїнах» вічну живучість народну та задаток до майбутньої боротьби, а з другого боку, в сурмах англійців, що гудять серед єгипетської тиші, вона чує, як англійці несуть поневоленому Єгиптові силу («Афра»). Ця сильна нота класової свідомості та класових змагань не дають їй самій належати до слабих душ, до поетів, що впали духом.