Початкова сторінка

Леся Українка

Енциклопедія життя і творчості

?

Вплив подорожі на творчість Лесі

Андрій Музичка

Талант Лесі заблиснув у повній своїй красі саме за часів першої подорожі до моря. Леся така вразлива до природи, до її змін, вона так добре її розуміє. Уже дорога залізницею дає їй матеріал у руки. Вона ж бачить зміну природи, яку вона так любить, а разом із цим в’яжеться в неї й туга та жаль за своєю країною. Так повстає її збірка пісень під назвою «Подорож до моря». Леся завважує кожну й найменшу зміну; що ж говорити про це, коли вона «зі соснових борів красної Славути в’їде в степ без краю, де нема ні билиночки, тільки травиця леліє, а око спочине хіба на вітрякові, що виринає десь із туману». Або знову море, «дике, химерне, що не знає ні закону, ні ладу», чи воно не мусило відразу вплинути на нашу поетку? Воно навіває їй різні думки, викликає різні бажання. Їй «хочеться теж поправити свої крила, пустити свою пісню, щоб плила, як та хибка хвиля, що не питає, куди вона плине, щоб грала, як той вітер на морі». А який гарний цей потужний спів моря. Її настрої міняються відповідно до бурі цього моря, і тони цих настроїв такі різноманітні, як те море з безмірними переходами від незвичайно спокійного до страшенної бурі. І ось «рефлексія, спочатку несміла, буде вертати дедалі частіше, міцніше, поки своїм огнем не перетопить усіх вражінь, усіх почувань авторки, поки фізичне око й фізичне вухо не зробиться вповні органом її душі» [Ів.Франко. «Леся Українка». ЛНВ. 1898. VII. Стор. 13].

Бо яка ж повчаюча ця буря на морі! Вона теж дуже багато навчила Лесю, що жити – це значить боротись і що боротьба та праця стають милими для того, хто зазнав, перебув бурю на морі. Але й яка мука від примусового безділля, як тяжко, коли треба працювати, а руки безсилі, як страшно лежати тихо, мов сумний розбиток долі, та здатися на ласку бурі та чужій сназі й волі. Як заздрить вона тим людям, що борються з цією бурею, що без відпочинку в роботі день і ніч, що знемагають від праці. Якими гарними борцями здаються вони їй, але як важко їй, що в подяку може вона їм послати тільки думки («Епілог»). Інші думки снуються їй в часі подорожі по непривітному морі серед темряви. Тоді край, осяяний сонцем, здається тільки легендою, а смарагдові луки, плеск тепловодної річки та золоті піски – це тільки казка. Їй здається, що так доведеться плавати довіку («У тумані»). Якою рідною стає тоді їй чужа земля!

А знову зелені гори, як весело знімають думки вгору! Їй хочеться послухати гомін гірської пущі, Хочеться заглянути в таємну безодню, сперечатися з прудким потоком і дістатись поміж льоди самоцвітні. А в Ялті, де вона бачить і гори й море, як легко розлітатись її думкам по всіх краях!

Звичайно перебуває вона на чужині в зимі, а на літо вертає назад на Україну й тому може оглядати та пишатися «зимовою весною», коли на верхів’ях, на узгір’ях яскраво блищить білий сніг, а довкруги тихо й тепло, наче весна з квітками та ще без дощу…

«Тут і сором було б слабувати, так чудово тут і на землі і на морі, – пише вона в листі з чужини. – Сади всіма квітками процвітають, небо синіє, зовсім безхмарне, сонце світить і гріє, як улітку, а море аж вабить – таке хороше. Я оце пишу на дворі, на високім балконі, звідки всю затоку і все Сан-Ремо видко, і пальми, і вілли, і нагірні церкви, і всі гори. А господарі мої внизу в саду квітки поливають» [Недрукований лист до Сидоренкової Маргарити з 16 (3)-XI-1902 р. з Італії, San-Remo.].

«А там ще маю аж 7 листів на сумлінні, – читаємо в іншому листі, – одну поему, одну статтю переписати і т.д. А тут ще на дворі тепло та гарно, і море грає і наші люди бігають по горах та їздять човнами, аж завидно, бо мене «не беруть». Та я вже хоч так по саду та по вулицях гуляю або так на місці сиджу та на море дивлюсь» [Лист 6-III-1903 р.].

А коли вона з цієї європейської країни їде в дику Азію, знов інші вражіння, інші почування.

«Там проза життя здобувається тяжко, зате поезію і здобувати не треба, сама оточає навколо; от з моєї хати видко весь Дагестан, величний білоголовий кряж, він далеко, верстов за сорок, але в ясні дні й місячні ночі він присувається так близько, що аж страшно робиться, він тоді, наче привид новоствореного світа, здається легшим від хмар і прозорішим від льоду….. По другий бік у нас Тамборські гори теж чималі, але проти Дагестану то вже ідилія. В самому Телаві багато руїн старосвітських (це колись була столиця царів Кахетії), посеред міста ціле замчище з вежами з зубчастими мурами, воно мені нагадує Луцький замок і моє «отрочество»… І в кожнім куточку міста є своя руїна – то давня каплиця, то церква сторожова. Але, крім руїн, є ще багато новітніх пусток, що лишились либонь після великого лихоліття і не встигли покрити поезією давності своїх злиднів. Багато тут садків і виноградів (тут люди тільки вином і живуть), але то переважно по краях міста, а в середині тісно, камінно і брудно – по-азіатськи» і т.д. [Лист до Галини Комарівни з 10-III-1909].

Інші картини дає їй Єгипет, ця країна афри, цебто гарячої спокійної тиші, по якій навіть небо збіліло, – ця вітчина рудого хамсину, «що розгуляється та мчиться в повітрі й не позволяє глядіти чужинцеві на себе, засипаючи піском очі» («Хамсин»).

Від природи дістає вона натхнення, багатство барв, саме життя дає їй зміст, а велика освіта дає глибину думки. І все це, взяте разом, перепущене через буйну фантазію, перечуте, перетоплене в поетичному горнилі й вилляте в слова, дає нам чудові твори чи ту мрію по дефініції самої Лесі в драмі «У пущі». Але ця краса природи не служить ніде й ніколи предметом самого її опису. Леся зливається з нею в одну нерозривну цілість. Вражіння краси природи переходять до мозку, там вони виясняються, порядкуються й після цього дістають свій вираз у словах. Природа тільки тоді має своє значіння, коли вона не є німою красою, але коли вона має луну в нашім серці («Три хвилини»). І вона викликає в неї мрії та думи, що снуються, «мов на коловороті прядиво тонке» («Весна зимова»). Під шум кипарисів й осіннього вітру сама на чужині, «неначе тінь забутої людини», вона так гарно розуміє Іфігенію, «недужу тілом і душею хвору».

Перед нею встає Данте, флорентійський вигнанець, що все-таки й на чужині, «блукаючи по діброві життя, находив між тернами барвисті квітки». Їй не раз хотілось би «сто раз умерти в рідному краю, ніж жити на чужині». З часом мусило це почуття змагатись, коли вона ставала «перелітною птицею», що серед чужого іншого життя марить про хвилину воріття, то знову восени марить сумно про вирій, коли вона, дізнавши в рідній країні колючих тернів, думкою лине на чужину, що дала їй краплину здоров’я, що продовжила їй життя («Поворіт»). Чужа країна здається їй тоді краєм вічної весни. Іншим разом ота краса чужої країни починає гнітити її, як Жирондиста, що втік із тюрми. Подорожі та добровільне вигнання надто гарні, ця в’язниця занадто вільна, й Леся починає тужити за рідним краєм, за справжньою в’язницею, до понурих свідків великого героїзму, до товаришів, що мають високі думки та гарні вчинки

«Й високе щастя жертви для ідеї,

І муку сумнівів, і радість мрії,

І смерті неминучої трагізм».

(«Три хвилини»).