Гурток драгоманівців

Андрій Музичка

Дуже можливо, що після праці в літературному чи якому» іншому гурткові культурників, в цьому все-таки «Conseil législatif», де судили й рядили довго, яку обложку встановити для видання [«Червоний шлях», 1923. Кн. 8. Стор. 249], Леся йшла до громадки противників, де витав дух Драгоманова. Чи не драгоманівців має на думці вона, коли пише до брата 1890 р.: «Коли ти жирондистів побачиш наших де, скажи їм, що усіх їх віта «Charlotte Corday» [Ibidem. Помилково надрукувано там charleffe cardoy].

Лист цей з 1890 року з місяця березня вказує, що вже тоді належала Леся до таємного політичного гуртка та що вже тоді, отже на 18-19 році життя, мала деякий політичний світогляд, хоча не мала ще ясного поняття про французьку революцію. Називаючи себе через нерозуміння йменням убивниці великого французького революціонера, хотіла, мабуть, Леся підкреслити не тільки свій республіканський світогляд, але теж бажала підкреслити, що вона займається пильно політичною літературою, а іменно, що, крім французької революції, докладно студіює твори свого дядька, які дали їй переконання, а особисте її нещастя потвердило, що

«з принципів трьох найкращий

Єсть принцип liberté!»

Познайомити з цим гуртком та втягнути міг Лесю брат Михайло або хтось із товаришів чи хоча б Микола Ковалевський, поклонник та гарячий боєць за драгоманівські ідеї, якого, певне, не одна рисочка змальована в драм. поемі «Адвокат Мартіан». Він об’єднує старих громадян, що залишилися вірними ідеям великого вчителя, що своїм апостольським словом приєднує молодих і надійних робітників. Таким, без сумніву, показалась йому Леся, якої поетичну творчість він оцінив і ставив високо та яка віддячувала йому своєю любов’ю. Розуміється, що перехід у такий таємний гурток не міг не зробити великого вражіння на Лесю.

Там, у цьому гуртку, збираються ввесь час тайком і читають нелегальні твори Драгоманова, що з такою трудністю дістаються на Україну. Вона чує гарячі дебати та бачить безмежну таїнственну гарячу віру в кращу долю. Серед молоді є зі «срібною апостольською головою» з ясними блакитними очима, «з палким апостольським словом, з виразом старинного філософа-мудреця – згаданий Микола Ковалевський, у якого фізична красота гармонізує з красотою душевною» [Старицька-Черняхівська, Стор. 21. П.Л.Тучапський. «Из пережитого. Девяностые годы». Одеса, 1923. Стор. 15.]. І перед нею знов образи перших християн, ці невеликі гуртки супроти могутньої Римської імперії. А це могло бути тим більше, що дійсно почалася люта нагінка на прихильників Драгоманова в російській Україні й у Галичині,

«така самісінька, як була колись нагінка поган на перших християн. Досить було признатися, що переписуєшся з Драгомановим і що в тебе соціалістичні переконання, щоб бути замкненим і покараним; досить було йти по своєму поступовому переконанню хоч би найсмирніше, але рішуче, щоб бути «виелімінованим із суспільності» та помирати з голоду серед переслідувань, обмов, бездонно підлих» [М. Павлик. «Мих. Драгоманов і його роль в розвою України». 1907. Стор. 19, 20].

Самого провідника теж покидають навіть найближчі його приятелі та відмовляють йому всякої матеріальної підмоги. Дуже можливо, що вже тоді носила Леся план якої драми з часів християнства, бо саме на початку 1890-тих років звертається до дядька за підручником до історії християнства в часи візантійські [«Черв. шлях», 1923. 4-5. Стор. 191].

Драгоманівці та їх духовний провідник ведуть завзяту боротьбу з культурниками за їх аполітизм, за їх проповідь культури без політики. З творів дядька довідується Леся, що

«культура як неустанна еволюція людських громад до поступу носить у собі все поступове: і науку, і промисел, і політику, як мирну, так і революційну, і всяку таку працю, що годі розірвати одну від другої, що культури не можна протиставляти політиці, що культура має в собі політичну й соціальну сторону. Тому не можна говорити про український рух як чисто літературний, бо всякий національний рух мусить бути заразом політичним рухом» [Мих. Драгоманов. «Чудацькі думки про укр. нац. справу». Київ, 1913. Вид. «Криниця». Його: «Листи на Наддніпрянську Україну». Київ, 1917. Юліян Охримович. «Короткий нарис розвитку української національно-політичної думки в XIX ст.». Ч. І. Київ, 1918. Вид. «Серп і Молот». Стор. 109, 114].

Культурництво як проповідь культури без політики є з’явище реакційне. Радюк у повісті Нечуя-Левицького «», як типовий представник українських культурників із його мріями, «то смішний дурень» [«Листи на Над. Укр.». Стор. 35]. А саме українство – це тільки одежа для громадської праці на Україні. Те «українство» не може бути метою само для себе, не може бути метою праці. Мета людської праці однакова на всьому світі [Мих. Драгоманов, «Переднє слово до Громади» (нарис української соціалістичної програми). Київ, 1918. Вид. «Серп і Молот». Стор. 56.], а національність – це тільки ґрунт і форма та спосіб вислову, якими йдеться до поступу соціального та політичного, це контури, що повинні бути заповнені одним загальнолюдським змістом [М.Драгоманов, op. cit. Стор. 56. «Чудацькі думки». Стор. 154]. Майже на кожному кроці зустрічає Леся думку: «космополітизм в ідеях, національність у ґрунті та формах культурної праці».

Про це не забуває Драгоманов згадати й у листі до Лесі. У тільки що надрукованих листах читаємо:

«нема других задач у нас, окрім тих, які єсть і в Європі; нема других способів. Різниця тільки в кількості, а не в якості. Те, що в Європі робиться publice i en gros, у нас може робитись privatim або privatissime, от і все. А наука одна, ціль одна» [«Черв. шлях», 1923. Кн. 4-5 стор. 195].

Перед нею вирисовується образ «українця з уселюдськими тенденціями, або людина української нації (homo nationis ucrainicae) на манір того, як були колись christiani nationis anglicanae, gallicanae, germanicae etc.» [«Листи» на Над. Укр. Стор.90].

Образ цей, якого контури зарисовуються вже рано, має свій вираз в особі Кнея Люція, цього «всесвітянина римського, що радий побачить Рим столицею всесвіту, але щоб і зруйнований Єрусалим відродився в Італії мов Фенікс» («Руфін і Прісцілла»).

З драгоманівцями тісно зв’язана галицька радикальна партія, якої основником і провідником таки Драгоманов. Від цієї партії приїздять від часу до часу представники, привозять контрабандою книжки та газети, заборонені в російській Україні, між іншим привозять і газету «Народ», що почала видаватися радикальною партією 1890 р. Приходить ця газета теж на адресу якоїсь непідозрілої особи (для тієї посилки вона друкувалася на тонкому папері). Її пильно читають усі члени кружка. Пізніше виходить друга газета, «Хлібороб», яку Драгоманов так захвалює Лесі в листі до неї.

«Чи ви бачите коли цю газету? – пише він там. – Вона, по-моєму, дедалі стає ліпше і пускає корені в народ. Варто було б піддержати її працю» [«Черв. шлях", 1923. 4-5. Стор. 190].

І Леся слухає ради й там починає містити, як і в «Народі», свої поезії. Часто приїздять ізвідтіля делегати. Леся бачить, як радикальна українська інтелігенція в Галичині працює між народом, і бачить реальні наслідки праці. Тоді мусило стати перед нею питання: «А що ж робить наша інтелігенція для народу?» Вона бачить відірваність культурників від народу, на що звертав не раз увагу Драгоманов, їй стає ясно, що вони зовсім не займаються економічним станом народу, в цьому напрямі нічого не роблять, хоч у них слова про нього не сходять із уст, вона розуміє причину боротьби драгоманівців із культурниками. Перші не тільки мають на увазі добро й щастя українського народу, але знають, як його спровадити. Тим вище ставить Леся галицьких політичних діячів і, певно, цим захопленням ділиться в листах до дядька. Драгоманов мусить їй звертати увагу, щоб вона не дуже-то ідеалізувала собі Галичину.

«Робочих людей там страшенно мало, а суріозно роблящих ще менш. Коли хочеш, зовсім надежний чоловік один тільки й єсть на всю Галичину [Мих. Павлик (А. М.).], і я зі страхом думаю, що станеться з рухом, коли він умре, а се може стати і незабаром, бо він дуже слабий і вимучений» [«Черв. шлях», 4-5. Стор. 194].

Або іншим разом пише:

«Горе Галичині, що там дивитись ясними очима ніхто не хоче. Смійся, коли хочеш, а я тобі скажу, що й досі з усієї галицької інтелігенції один єдиний Павлик має ясні [розумій – очі. А.М.] і за нього одного можна ручатися, що він не стрибне до чорта в мішок. Інші того і жди, що стрибнуть в таке, що «только плюнешь да перекрестишься». Ось січовики, наприклад, почали національну церкву боронити, – тепер з «тактики» впутались з москвофілами (Сембратовичу маніфестацію яйцями робили), – а москвофіли їх же перших поліції і передали. В самій Коломийській редакції «Народу» і «Хлібороба» треба дивитись в обидва ока, щоб Гарасимович і Данилович з народовольцями не побратались, а ті б їх же передали» [Ibidem. Стор. 196].

Драгоманов, навпаки, більше сподівався від української інтелігенції в Росії, ніж у Галичині. «Тільки щоб вони почали читати французькі та англійські і німецькі книжки та «revues», – то вони в 10 років випередять усіх тих братів, котрі властиво ні європейці, ні азіати і навіть не середній світ» [Ibid. Стор. 134]. Лесі вбивається в голову думка вчителя, що всяке українство, всяка українська течія, що цурається демократизму та політики, є з’явищем шкідливим, реакційним, з яким кожний чесний українець повинен боротися. «Народ» вів завзяту боротьбу з так званими «угодовцями», цебто партією народовців, що за незначні національні уступки українцям ішли на згоду з польськими панами та зраджували інтереси галицького селянства. У цій газеті ганьбили такий «націоналізм», що для національної форми легковажить інтереси широких народних мас, що для зовнішньої оздоби віддає ці маси в жертву.

Стаття Non ego – «Дещо про націоналізм на Україні» не може не промовляти до розуму, коли в ній говориться: «Нам все одно, який Держиморда поведе нас у кутузку й на якій мові він розкаже нам, що права чоловіка – не про нас писані» [«Народ», 1890. Ч. 23. П.Тучапський, op. cit. Стор. 34.]. І мимоволі приходить Лесі на думку пропозиція деяких культурників, як-от Костомарова, що думає йти тільки у згоді з урядом і не признає ніякої опозиції, Житецького з його запискою міністрові внутрішніх справ Лоріс-Мелікову про користь українського руху для російського уряду, бо він відводить молодь від соціалізму, й інш. [«Пам'яті М. Драгоманова». Збірник. Харків, 1920. Держвидав. Стор. 22.]. Леся бачить і серед російських українців і старших, і молодших угодовців. Це ті, що збиралися біля галицького журналу «Правда» й тому звані правдянами. Вона пильно стежить і пише про них Драгоманову, як це видно з оцих його слів: «Те, що ти пишеш про правдян, для мене нове. Я б радий був, коли б навіть склався гурток хоч правдян, справжніх, зовсім à la Barw. з панами» [Це Олександер Барвінський. «Черв. шлях». 4-5. Стор. 193.] і т.і. Для Лесі, певно, цікаво, чим скінчиться угода. Зі статей і з дядькових листів бачить вона й провал угоди та розуміє її причини.

Значить, перед очима Лесиними справджуються-таки на українському народі твердження Драгоманова, до яких він дійшов на підставі історії різних країв і народів, що «сама по собі думка про національність ще не може довести людей до волі й правди для всіх» [«Чудацькі думки». Третє видання. Київ, 1913. Стор. 19], що треба шукати провідних ідей для всякої праці не в національних почуттях, не виходити від сліпого прив’язання до національних святощів, але від потреб мас». Леся читає пильно полеміку між Б.Грінченком і дядьком у цій справі. Про це видно з листа, що його вона пише до дядька 17 травня 1893 р. Драгоманов обіщає прислати їй кінець листів Грінченка (Вартового), друкованих у Буковині, та свою відповідь. Не занедбала вона, може, прочитати Seignobos’a «Histoire de la civilisation contemporaine», де показана національна, політична, культурна та соціальна еволюція світу від 1789 р. Цю працю радив дядько перекласти на українську мову галицькій письменниці Наталі Кобринській, про що згадує в листі до Лесі [«Черв. шлях». 1923. Кн. 4-5. Стор. 193].

Від тепер уже й Леся дивиться на національність і зверхні її прояви, до яких належить найважніше мова, не як на мету, а як на засіб. Вона бачить, що культурно-національна справа базується на соціальних підвалинах, що до неї треба підходити з інтересів мас і що цей розвиток іде через маси. Знову на потвердження цього впливає Галичина, «бо безспорно, що там усі справи видніші», як пише їй Драгоманов [Ibid. Стор. 196.]. Там радикальна партія встигла за короткий час вирвати широкі круги галицьких селян із табору москвофільського та дати їм національну свідомість саме через те, що виходила від їх інтересів. Отже думки історика та політика западають глибоко в душу поетки. «Культурність і народність вже не темнувата філософія», як думає Драгоманов. Либонь уже не дуже то «темнесенько говорив він» їй; навпаки, вона, певно, все зрозуміла й раділа та дорожила кожною новою думкою, кожною новою звісткою, що їх подавав їй дядько у своїх листах чи то в друкованих творах.

Ці думки набирають у неї життя, переходять у почування, слова перестають бути тезою, переходять у кров і тіло, і прийде час, коли вони виходитимуть із уст пророчиці Тірци. Мусило це ставатись тим більше, що Леся швидко попала під інтердикт за космополітизм, про що довідуємося з листа Драгоманова [Ibid. Стор. 197]. В листах до Драгоманова подає вона характеристики й афоризми своїх противників, тих «філософів циклопічного періоду», як їх називає чи, може, сама Леся, чи він, її дядько. Мабуть, і гарні виходили ці характеристики, коли Драгоманов бажав їх надрукувати. Про це читаємо ось як:

«Читаючи і раніш деякі твої характеристики, я не раз думав попросити тебе написати для печаті замітки про теперішню молодіж українську, причому вказати хиби її виховання. Пора вже поставить цю справу ребром, — бо по всяким Правдам, Зорям, Дзвінкам видно, що народ страшенно посувається назад. Читаєш молодих літераторів наших і не можеш собі уявити, де вони учаться. Та пригадай, що я був у гімназії в часи Николая і в університеті в мої часи (знамениті [18]60-ті роки) були професорами такі Ставровські, Лінниченки, Селіни і т.і., котрих тепер і в сказці не скажеш, як єсть «монстри» і «раритети», а про таких дикунів, як, напр., Сердешний, і тоді ми не говорили. Се якесь добровільне самозадурювання, і пора до него приставити мікроскоп і вивести його на світло. Іншого ліку нема. A propos! Що воно за Сердешний?» [«Черв. шлях», 1923. Кн. 4—5. Стор. 198—199. Це псевдонім Стешенка].

Саме в ті часи займається Леся історією східних народів, особливо історією Ізраїлю. Для цього рекомендує їй Драгоманов підручники [Ibid., див. Лист. VI, VII.]. Займається теж докладно Біблією та Євангелією [Ibid. Лист. II і III.]. Її цікавить питання про часи написання законів. Для цього факту знайомиться вона докладно з вавилонським полоном і з пророками. Мимохіть находять у неї порівняння з сучасними відносинами, на що її наводить дядько, відходячи до всього з історичного боку та порівнюючи минуле з теперішнім. Перед нею будуть виступати образи українських пророків і левітів, що пізніше так гарно будуть змальовані в драматичній поемі «Вавилонський полон» (властива назва «У полоні») [Ibid., див. ч. 8. Стор. 245] і «На руїнах». Образи культурників, думки українських угодовців, їхня політика, що нею так інтересується Леся вже з перших років політичної свідомості, цебто від початку 1890-тих років, стають їй ясно перед очима. А щоб вона їх не забула, Драгоманов нагадує їй щохвилі про Галичину.

Значить, сама по собі думка про національність ще не може довести людей до волі, треба шукати й правди для всіх провідних ідей, для всякої громадської праці не в національних почуттях, не виходити від сліпого прив’язання до національних святощів, але треба виходити від мас [«Чудацькі думки», «Листи на Над. Укр.» і т.і.]. Одначе розвиток мас можливий тільки на національному ґрунті, й тому зрозумілий доказ Драгоманова про шкідливість ігнорування української національності [Широко про це в талановитій праці «Историч. Польша и великорусская демократия»], його заклик вертати до рідної нації, його думка провадити соціалістичну пропаганду українською мовою та на рідних підставах. Бо як же, як не на мові народу, писати популярні брошури, «а це для нас діло найголовніше», пише він у листі до Лесі. І значіння та роль національної культури не забула підкреслити Леся в чудовій драматичній поемі «Оргія», що її написала під кінець життя, в якій дуже високо ставить Антея, що держить прапор культури свого народу та неприхильно ставиться до тих, що покинули маси й пішли служити чужій, панській культурі.

Сам Драгоманов стає українським націоналом через те, що є послідовним демократом, а не навпаки, й тому він мав право сказати: «Коли українець, котрий не став громадівцем (соціалістом), показує, що він не додумався або не довчився до кінця, то так само громадівець на Вкраїні, котрий не пристав до українців, не поборов у собі пана, чиновника» [У «Передньому слові до Громади» читаємо: «Усяка громадська праця на Україні мусить мати українську одежу – українство. Звісно, те українство не може бути в цілях праці». Див. «Нарис укр. соц. програми». Київ, 1918 р. Вид. «Серп і Молот». Стор. 56]. І для драгоманівців потрібна література на українській мові, що малювала б усі боки мільйонів і давала б тим мільйонам всесвітню поступову освіту, щоб переносити в народ думки передової української інтелігенції. Оскільки література й освіта взагалі є засобом боротьби та ведення своїх думок, треба її попирати. Так, отже, від культурників, як і від драгоманівців, учиться Леся цінити культурну працю. Поезія стає для неї важним соціальним чинником.

«Драгоманов як еволюціоніст, – каже Ів.Франко, – плодючим елементом у тій еволюції вважав людський індивід, його душу, волю й інтелігенцію. По його думці, суми тих індивідуальних імпульсів творять масові течії, настрій і змагання мас. Впливаючи доступними нам способами на погляди індивідів, ми посереднє впливаємо на психологію мас. Чим інтенсивніший імпульс вийде від одного осібника, чим більший круг індивідів обійме й порушить, тим більший буде наш вплив у тій сумі матеріальних й ідеальних сил, що порушують суспільність «у її розвою» [Ів.Франко. «Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова». ЛНВ. 1906. Кн. 8. Стор. 237.].

Тому таке сильне підкреслення й у Лесі значіння слова і в «Давній казці», й у «Поеті під час облоги». Навіть в останній задуманій драматичній поемі каже вона дітям Теократа ховати перш за все найдорожчі писані речі, й діти молять Геліоса берегти ті скарби короткими, але ядерними словами: «Тобі й золотій пустині доручаємо їх». Тим своїм твором хоче Леся підкреслити значіння слова. Може, настануть кращі часи: «Може, колись хтось знайде ті скарби – і дознається великої мудрості» [«Арґо» Літер. збірник. Кн. І, 1914. Стор. 39].

Рівночасна праця Лесі в культурницьких і драгоманівському кружках має ще інші наслідки. Коли в літературних гуртках збільшується її літературна освіта, то в гурткові драгоманівців виковується її політична та соціальна думка, що незабаром дістане своє літературне опрацювання. Там, у тім «італьянськім світі», вчиться вона «альфабету хисту».

«…Тут часто вечорами

Збиралась на помості корабельнім

Громада наша, мов одна родина,

І там, при світлі вічного багаття,

Що сам Господь на небі розпалив,

Співали гімни. Постаті співців

Були мов з бронзи чорної одлиті,

Суворі, тверді, повні сили й моці,

При світлі зір здавались велетенські,

І стільки було в них краси нової,

Незнаної в тім світі італьянськім,

Де я учився альфабету хисту!..

І марив я тоді, що в сій громаді,

Серед нового краю розпалю я

Одвічної краси нове багаття…

(«У пущі»).

Перед нею Роберт Брюс, шотландський лицар, що стає на чолі шотландських селян до боротьби за волю, що промовляє до них майже-таки словами Драгоманова.

Коли читаємо там:

«Нема в нас лицарства, нема в нас панів,

Вони вже англійські піддані,

Та є ще в країні шотланський народ,

Не звик він носити кайдани», –

приходять нам на думку слова Драгоманова: «Наша Україна… не має ні свого попівства, ні панства, ні купецтва, ні держави, а має доволі розумне од природи мужицтво» і т.д. [«Переднє слово до Громади». Київ, 1918. Вид. «Серп і Молот». Стр. 56]. Ця велика надія в Лесі на українське мужицтво може бути теж наслідком листів Драгоманова, що писав до Лесі про галицьких мужиків:

«А не багато і треба, хоч би душ п’ять твердих та робочих, поки просвітліє в головах мужиків, в котрих і тепер – противно всім примірам історії – більше світла в головах, ніж в академіків і професорів галицьких. Павлик іноді мені присила листи мужицькі, – так куди до них якому-небудь Мел. Бучинському, з котрим колись приятелювали я та мама твоя. Хай би хоч 100 таких мужиків зорганізувалось, тоді ми з Павликом спокійно могли б умерти» [«Черв. Шлях», 1923. 4-5. Стор. 194].

Або: «Про Галичину справді можна сказати, що там одна надія на мужиків». Але мужики потребують письменних людей, – а їх з галичан не набереш і 3-х [Ibid. Стор. 196]». Тільки, мабуть, під впливом Драгоманова зважується Леся «поплисти у північ на розбурхане море», на працю серед народу, й має тільки одне бажання:

«Хоч побачить ранню зорю.

Не страшні для мене вітри

Ні підводнії каміння».

Драгоманов перед усім політик. Його кінцевим ідеалом, правда дуже далеким, було «своя воля кожному, вільне громадство й товариство людей і товариств» [«Переднє слово до Громади». Стр. 44]. Це suprema lex його соціального ладу. Це питання займає теж швидко Лесю дуже сильно. У своїх драмах і вона буде ставити це питання чи то як головну тему свого твору, чи як поодинокі епізоди. Драгоманов поставив тезу:

«Повна свобода думки й слова, зборів та коаліцій, толеранція політичних та релігійних переконань (віри та безвірства). Як супроти цього мали б виглядати детальні форми сімейного, громадського та державного устрою, як погодити тоді волю одиниці, громади і т.д., Драгоманов не дав відповіді» [Іван Франко. «Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова». ЛНВ. 1906. VIII. Стр. 229].

Ці питання мусіли постати перед Лесею, а життя й досвід навіть змушували її пережити та застановлятися над цими питаннями. У своїх творах, почавши від драматичної поеми «У пущі», а, краще сказати, від «Іфігенїї в Тавриді» та скінчивши на задуманій і невиконаній драмі про свободу слова й думки, відповідає вона на питання, як погодити волю одиниці в сім’ї, громаді, державі, у вимогах політичних, національних і т.і. Одним словом, майже в кожному творі знайдемо зачеплене питання свободи та волі як осібняка в усіх можливих випадках, так і волі громади, народів. Особливо різних відтінків і нюансів набирає це питання в драматичній поемі «Камінний господар».